Щаслива Анастасія. Вчитель, який змінив моє життя
Найкраща
Життя – дивовижна штука: то воно грає усіма барвами, то викине щось таке, що й подумати страшно. В мене воно наповнене несподіванками, крайнощами, інколи загадковістю. При живих батьках я виховувалася бабусею й дідусем. Вони виховували мене бути слухняною, відповідальною, працювати не дуже заставляли. Дідусь любив читати: читав газети й релігійну літературу, знав напам'ять багато байок, любив гратися зі мною.
Я все пригадую як до нашої сусідки часто приходила дочка з чотирма дітьми, всі були хлопчики. Вона одного несла на руках, другого вела за ручку, а двоє йшли один за одним брудні, в одних сорочечках, босенькі. Я дивилася на це й думала: це навіщо їх народжувати, якщо так важко з ними. Мабуть, ця думка прийшла до мене в той момент, коли все справджується, бо й у мене так сталося. Було в нашій сім'ї дві донечки й синочок, якому виповнилося три з половиною місяці, коли я завагітніла вчетверте. На роботі кепкували, що мовби в нас темна вулиця, не горить світло, тому й дітки родяться. Я випробувала різні методи, щоб позбутися цієї дитини. Але маля настільки трималося за життя, що не хотіло мене покидати. Тоді я вирішила перервати вагітність. Поїхала в районний центр і стала в чергу до гінекологічного кабінету. Стою, боюся, слухаю розмови жінок. Одна каже:
- У мене є все: і будинок – повна чаша, і машина, а щастя немає, бо я в свій час зробила непоправну помилку. Лікарі занесли інфекцію, після чого я довго хворіла, а потім операція – викинули всі жіночі органи. Так би я зараз не вчинила, але, на жаль, час не повернеш.
Почувши цю історію, я дуже налякалася за своє здоров'я, адже в мене діти. Дома розповіла чоловікові, а він відповів:
- Є три ложки, буде й четверта. Нікуди не ходи.
Так у мене народилася ще одна донечка. В сім'ї її дуже любили, особливо свекруха.
Одного разу, йдучи в магазин, я почула з одного подвір'я:
- Як тобі добре, маєш кого водити до школи, радіти, відчувати себе ще молодою. А мої вже повилітали з гніздечка, залишилася я одна.
Так моя донечка зростала. Стала високою, симпатичною, дуже розсудливою. В усьому нам допомагала. Але одного разу пішла до далекої родички в гості, а та й каже:
- Кого саме більше не хотіли, той найкращий.
Вона ж приходить додому й звертається до батька:
- Тату, скажи, а хто мене не хотів?
А той:
- Хто тобі такі дурниці сказав? Ти – наша радість, наша опора, наша старість. Без тебе немає кому нас провідати. Ми чекаємо тебе й твоїх діток, не замикаючи дверей ввечері, бо вдень в тебе справи, робота. Старші діти давно повилітали з гніздечка, повиїжджали за межі країни. Вони допомагають нам на відстані: шлють привітання, допомагають фінансово, добрим словом. Ми всіх своїх дітей любимо однаково.
- Так випадок у черзі спонукав до правильного рішення. Недарма в народі кажуть «На чужих помилках вчаться»…
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
