Аля Кобза. Вчитель, який змінив моє життя
Вчитель, якого я не хотіла
Я мріяла про іншого вчителя. Мені хотілося бачити його посмішку, відчувати заспокійливих запах парфумів, без різниці — чоловічих чи жіночих. Тримати його за зашкарублу долоню з мозолем від ручки на середньому пальці, коли шкандибаю в дитячий садок. Сміливо крокувати поруч дорогою до школи. Тримати за лікоть, гордовито цокаючи підборами по бруківці коло університету. Мені хотілося відчувати його образ поруч вдень і вночі, сховавшись десь в платонічній любові, мов в безпечному коконі, сплетеному з сотень шарів теплих ниток.
Але мій вчитель був жорстоким. Надмірно жорстоким. Дивився на мене зверхньо й пихато. Коли я падала, заливалася сльозами, він сміявся, надриваючи величезного круглого живота. Він не боявся мене шмагати й принижувати, мовби правила вчителювання були написані не для нього, мовби Януша Корчака з його «Як любити дитину» ніколи не існувало. Підіймав на мене руку, щоб я притискалася до землі, а потім бачила, куди можу піднятися. Моїм вчителем був біль.
Звісно, ми ж усі народжуємося з болем. Принаймні, так я себе заспокоювала, коли змушена була прокидатися вранці з ганчіркою замість шлунку, в яку той перетворився від постійних стресів. Так я вмовляла себе продовжувати рухатися, коли ховалася у своїй кімнаті, ковтаючи сльози після потоків лайки, які виливалися з рота рідних людей. Так я втішала себе, лежачи під ковдрою й пустими очицями вдивляючись в стелю.
Біль навчив мене писати. Якби стільки разів не залишалася сама, не мала б потреби занурюватися в себе — не занурювалася б лабіринти своїх думок, не вдивлялася б в вогонь свічки в пошуках образів, не губилася в шумові машин, а просто жила б, як роблять це всі звичайні люди.
Біль навчив бути горою за себе. Стояв в кутку кімнати і хихотів, хихотів, хихотів, щоб будь-який скандал став ще сильнішим. Я кричала, слина бризкала в різні сторони, сльози текли розчервонілими щуками, а він все знущався з мене, розпалював жарину ненависті в грудях, аж поки не спромоглася крикнути «ДОСИТЬ», доки не спинила руку звіра, здійняту над собою.
Мій вчитель мав багато втілень. Він був жінкою, що дала мені життя. Дівчиною, якій я віддала все, що тільки мала в душі, щоб врешті отримати пустку. Чоловіками, які то відкидали мене, то намагалися звабити, проте зовсім не заглядали в мою душу. Дорослими й дітьми, сердитими й веселими. Байдужими й надмірно стурбованими. Закривавленими, викривленими від болю, зуроченими й розтоптаними. Вчитель був химерою з тисячею лиць, серед яких я ніяк не могла знайти найближче.
Я ненавиджу його всіма фібрами душі. Лише при одній думці про біль, тіло судомно стискається — легеням перестає вистачати кисню, замість них утворюється пустка. Навіть кров і та згущується-згортується, перетворюється на один суцільний тромб. Мені стає страшно. Так страшно пережити його знову, що здатність рухатися повністю зникає, на моєму місці залишається лише невеликий кров’яний згусток, сили якого вистачає тільки на те, щоб пульсувати, подаючи останні ознаки життя.
І все ж я вдячна своєму вчителеві. Якби не він, навряд я могла б зараз розуміти більше, аніж однолітки. Навряд могла б так цінувати мир, країну, життя, можливість спати в теплій квартирі. Налагодити стосунки з тими, хто казав, що з мене нічого не вийде. Відрізати квіти з синців та рубців та почати жити наново. Хтозна чи взагалі змогла б залишатися тою, ким є зараз.
Він подарував принципи, шалену любов до світу й до життя. Мрію, що колись в житті може стати краще, подарував світло в кінці тунелю. Розуміння, що насправді це не ворог, а друг.
Адже, як раптом виявилося, цей пузатий дядько — не ворог мені. Не він завдає неприємностей, проте не забуває сповіщати про них. Без болю хвороби поширювалися би тілом й повільно вбивали б його, забирали б розум і сили діяти далі. Натомість вчитель завжди повертав мою голову в правильну сторону.
Я ненавиджу його, уникаю, боюся, стискаюся при його появі. Але й люблю і поважаю. Бо моїм вчителем був біль.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
