Єлена Монарх-Гончар. Вчитель, який змінив моє життя
Молитва
Ранок. Прохолодний жовтневий ранок. Дивлюсь у віконце… густий, білий, як молоко, туман вкрив сусідські городи, ніби імлою. Десь по вулиці ґелґочуть гуси, дід Павло шукає драбину, щоб обірвати давно достиглі медові груші, а баба Галя вже репетує на весь двір, бо хтось вночі позбирав її горіхи під тином, через який собаки протоптали стежку до ставка для ловлі диких качок. Двійко малих кошенят, яких підкинули минулого тижня старій Горпині вже прудко полюють на горобців, що сховалися в сніпках кукурудзи, спертих під похилою порепаною стіною глиняної клуні.
Довкола все пробуджується, прокидається, чарує і водночас переносить мене у солодке дитинство. Згадую, як прабабуся Маня (так її називали батьки) напередодні святої неділі пекла у печі проскури на богослужіння. Встане вдосвіта, запалить свічечку, запхану у банку з пшеницею, стане навколішки до вівтаря, розпочинаючи свою домашню Літургію молитвою «Отче наш». Попросить благословення:
– Дай, Боже, здоров’я родині, всьому роду людському. Розуму дай, подаруй многая літа і старому, і малому.
Подякує за життя, дари, успіхи, благодать, за ще один ранок:
- В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Споглядаю і бачу, як ікони, одягнені в білі ошатні вишиті рушники, ніби невимовно посміхнулися у відповідь бабусі та прийняли її дяку і прохання.
Після вранішнього ритуалу моя Маня тихенько підійметься з колін і, не поспішаючи, приступить до приготування просфор.
Вдивляюсь у втомлений погляд зелених очей трудівниці. На покритому зморшками обличчі пробивається ледь помітний рум’янець. З-під синьої хустини виглядає сиве пасмо волосся, що давно посріблило скроні. Сіра сукенка із домотканого полотна ховає сковані плечі під пишний рукав-ліхтарик. Стоїть така лагідна, спокійна, вся в блаватному фартушкові з яскравими маленькими кульбабами та великою кишенею спереду, де зберігає пошарпаний папірець із особливою молитвою для випікання хліба. Заходиться працювати. Візьме дерев’яні ночви, поставить на стіл, замісить повну діжу з духмяного борошна, яке ще влітку майоріло золотим колоссям на щедрих полях, додасть кварту води та дрібку солі. Дасть зійти тісту, гарнесенько його вимісить, розмістить по формах, що струнко лежали під штандарами, чекаючи свого виходу. Дека вдосталь змастить олійкою пучечком з великого пір’я позаторішньої індички і посадить його до печі. Але перед тим обов’язково розмістить печатку із зображенням хреста з написом грецькою мовою. Перехрестить святиню три рази, промовляючи: «Печись, хлібчику наш насущний, на віру, на добробут». Підготує кочергу, сперши її на припічок, сяде біля пічки, складе натруджені умілі дві руці в пелену, що так пахнуть хлібами, паляницею, здобою і давай мені проповідувати та наставляти:
– Оце дивись, онучко, цей хліб – святий. З’їси шматочок: і на душі радісно стає одразу. Та почне різні прислів’я промовляти: «Добрі речі коло печі. Як піч не згуртує, то лихий запанує». А я мала сиджу на перині біля намисника, рученята складу міцно докупи та й споглядаю, блимаючи, великими очима в бік пічурки, чекаю на смаколик.
– Їж, – каже бабуня, – та про молитву не забувай. Де б ти не була, щоб ти не робила – подякуй Богу за те, що маєш і попроси того, чого потребуєш і він тебе почує. Бджоли смачний мед несуть до пасіки – скажи спасибі, корова тепле і поживне молоко дає – будь вдячна, теля на цей світ привела – завдячуй, що матимеш турботи, а значить будеш ще довго жити і сім’ю чим годувати. Хвала Творцеві за врожай гарний, за ласку Господню.
Буває зайду інколи в сіни і раптом якийсь знайомий аромат окутає мене сповна: легкий, невинний, пахкий, духовитий, запах спечених проскурів… і молитва, тиха, щира бабусина молитва…
Давно це було та й моєї майстрині-наставниці вже немає, але ці слова, що говорила мені пам’ятаю і досі. Є на те воля Божа.
День свій з молитви починаю, день молитвою і закінчую. Молитва на цьому світі мене тримає, здоров’ям наділяє та чоловіка на фронті від ворожих куль оберігає, щитом стає.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
