Євгенія Петрікова. Вчитель, який змінив моє життя
Ворота відчинені навстіж. Хустку, що прив’язали до чудернацьких візерунків брами, м'яко хитає вітер. У будинку закриті всі люстра. Надворі тихо — навіть собака не наважується загавкати, аби ненароком не порушити моторошну тишу.
Світло вимкнене, лиш в одній кімнаті самотньо горить свічка. Її полум’я час від часу похитується від найближчого протягу, відкидаючи химерні тіні, що звиваються на стінах, підсилюючи містичну атмосферу цієї ночі.
Неподалік від свічки на старих дерев’яних лавах лежить труна. У ній, склавши руки на грудях, спочиває чиєсь втрачене життя.
Коли помер дідусь мені було одинадцять років. Все вийшло так несподівано і незвично. Смерть завжди приходить несподівано, навіть коли на неї чекаєш. Йому одягли найкращу сорочку й костюм, який він одягав всього раз ужитті, та поклали у домовину. Я й досі пам'ятаю запах свіжого дерева, що розлетівся по кімнаті від труни, перемішаний з ароматом алкоголю, бо дідусь помер бувши напідпитку.
За традицією тіло покійника не можна лишати на ніч, тому мої старші брати згодились чергувати біля труни. Так сталось, що їм треба було відлучитись на кілька годин у справах. Дорослі були заклопотані іншими справами, тому брати попросили мене залишитися з дідусем.
Він лежав у окремій будівлі, в найхолоднішій кімнаті. Я зайшла й тихо сіла на стілець, що стояв поряд. З рота йшла пара, але дихала я спокійно, бо страху зовсім не було. Я сиділа й дивилась на діда, який ще сьогодні вранці порався на городі. Він частенько видавав тиради лайок, коли злився і за будь-якої нагоди міг вдало підколоти, пригадавши черговий жарт.
Іноді хотілось підійти й схопити його за руку, аби все це виявилося неправдою, бо ось він — рідна для мене людина і не може враз стати мертвою кам’яною статуєю. Але ж став. Гадаю, тоді я вперше почала розуміти, що таке смерть. Як це, ніколи більше його не бачити?
Завтра труну понесуть на кладовище, слідом підуть люди, що нестимуть величезні вінки та всі ті, хто знав його за життя — спочатку родичі, а потім знайомі. А потім настане момент прощання і я знаю, що мама буде плакати, і знаю, що я не зможу пустити навіть однієї сльози, бо просто не зможу плакати на людях — і через рік, коли ховатимуть бабусю і ще через два роки, коли помре мій батько.
Після прощання труну накриють віком і з кожного кутка заб’ють довжелезними цвяхами. Цей стукіт відлунюватиме в голові з болем і час від часу ще виринатиме у моїй пам’яті все життя. Труну опустять на мотузках у могилу й кожен охочий зможе підійти й кинути кілька жмень землі. А далі будуть поминки, метушня і купа всіляких непотрібних традицій, які насправді приховують горе, бо ж за ними й не встигаєш подумати, як багато втратив.
Але це все потім. Це все завтра, яке здається мені, сидячій у напівтемній кімнаті поряд з труною, настане не скоро. Поки я сама є час трохи поміркувати про смерть. Про те, що вона завжди ходить поряд. Як процес, як кінець шляху, як уособлення чогось важливого.
Колись і я помру, подумалось мені тоді. Це не був страх, лише констатація факту. Смерть — ось той самий вчитель, що змінив моє життя. Колись і я так само лежатиму в труні. Колись і цю труну заб’ють цвяхами й засиплють землею.
І боляче буде не мені, а близьким, що стоятимуть над моєю могилою. Бо не може бути нічого гіршого ніж втрачати близьких людей, розуміючи, що нічого не можеш зробити.
Це особлива форма егоїзму. Я не боюсь померти, я боюсь жити, спостерігаючи як помирають близькі.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
