Максимчук Іван. Вчитель, який змінив моє життя
Зі мною ти на відстані віконця…
Є сила, що може забрати з життя, але з пам’яті ніколи…
Ніколи не забуду свого найкращого, найріднішого дідуся, який був мені за батька, навчав мене жити, пізнавати світ, любити свою землю. Він став для мене не тільки дідусем, а й вчителем, наставником, прикладом для наслідування.
Віктор Максимчук…
Це прізвище у правоохоронних колах стало відоме ще з 80-х років. Уродженець Сокирянщини, всебічно обдарована особистість, яка на рідкість поєднувала у собі, як мовиться, і фізика, і лірика. У 2003 році вийшли у світ одразу дві його книги: збірка поезій «Незваний гість» та «Міліція Вижниччини», у якій відтворено історію становлення міліції у Вижницькому районі починаючи з 1940 року. Згодом у видавництві «Черемош» побачили світ такі книги лірики та малої прози: «Кує літа зозуля»(2005р.), «Я, мов натужена струна» 2007р.), «Осінь на пероні» 2010), «Іду до себе»(2011р.), «Дорогами життя»(2016р.). А останню збірку поезій «Я—норовистий вітер» видала моя бабуся у річницю відходу дідуся у кращі світи(2022р.). Творчий спадок, який залишив нам Віктор Петрович Максимчук, укотре переконує, що він міцно утвердився в літературі, подарувавши поезії, яким судилося жити й довго хвилювати спраглі до краси серця. Вірші, написані із життєвих вражень, мають для мене важливе значення для формування моїх поглядів на життя, постановки етичних проблем. Читаючи поезію дідуся, проходжу тим шляхом переживань і роздумів, яким він ішов. Я ніби розмовляю з ним подумки, беручи в руки збірки поезій. Він правдиво і яскраво відтворює життєві проблеми, почуття й переживання, душевні хвилювання й відчуття радості, які входять в емоційну сферу, закликаючи до роздумів, самоаналізу, спонукаючи спішити жити.
Згадую, як дідусь боровся зі страшною хворобою, як він мужньо тримався, не хотів засмучувати родину, хоча розумів, що залишилось недовго жити на землі. Пам’ятаю, як гладив мене по голівці, тулив рученята до свого гарячого серця і цілував, цілував, цілував… Це були хвилина прощання… Але без сліз. Я тоді ще не розумів, що він насолоджувався спілкуванням зі мною. «Ти мій найкращий тато, дідусю,»-- шепотів я йому.(Сталося так, тато покинув мене, коли мені було 3 роки.).
Йому було всього 58. Життя прожив нелегке, бо був принциповим і непідкупним. Справедливість і гідність були його життєвими супутниками. Наділений багатьма людськими чеснотами. А який господар! За що брався, мусив довести до ладу. Майстер на всі руки. Добре серце, а руки золоті. Та найвища з його чеснот—умів тримати слово і виконувати обіцяне. Дідусь умів згуртувати однодумців, був редактором літературно-мистецького та науково-освітнього журналу «Німчич». Мав енергію десятьох. Очолював клуб творчої інтелігенції Вижниччини—це його покликання.
Віктор Максимчук—лауреат літературних та літературно-мистецьких премій імені Г.Гараса, Д.Загула, І.Бажанського, С.Ворбкевича, часопису «Німчич», загальнонаціоналюного конкурсу «Українська мова—мова єднання» та інших премій і нагород. З добросовісну службу в правоохоронних органах має ордени та медалі, одну з яких вручив сам Президент України. І рідна Вижниця пошанувала: став почесним громадянином міста посмертно.
Любий мій дідусю! Я пишаюся тобою. Пам’ятаю твої мудрі поради та настанови. Ти виховав достойного онука, бо бачив в мені свого послідовника. Горджуся, що продовжую твій рід, рід Максимчуків. Згадую, як ти в одному з віршів писав:
« Я в даний час на відстані віконця,
В яке ти виглядатимеш мене.
І тільки теплий ніжний промінь сонця
Знов на твоїм обличчі промайне.»
І я виглядаю тебе, дідусю!
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»