Листочки... та інші вірші. Іван Сидорчик

ЛИСТОЧКИ

З дерев зриваються листочки,
Промінням сиплють на моріг
І бути першими не хочуть, – 
Їм страшно падати до ніг.

Їм все ще сниться небо синє,
А тут – вже в смутку увесь світ
Застряв у білій павутині,
Призупинивши свій політ.

І зиркають печально в очі ,
Як ще ніколи у дворі;
Летять із дерева листочки
Й не прагнуть першості в тій грі…

ГРИБИ

Журяться гриби в корзині: 
Такий світ непевний нині, – 
Ледве виткнешся з-під листя –
А вже прагнуть тебе …з'їсти
Сунуть з відрами, кошами,
В боки штрикають ножами,
Чи й розтопчуть на стежині, –
Ось таке життя в нас нині…

Тож нічого не боїшся,
Доки тихо сидиш в листі,
А кашкетика піднімеш –
Стільки лиха скрізь зустрінеш! – 

Журяться гриби в корзині,
Для яких так сумно нині…

ІЗ НЕБА СНІГ ЛЕТИТЬ…

Із неба сніг летить, мов вата,  
Стрічає зиму молоду;
Стоїть калинонька на варті
І наших доль, і наших дум,

Де, схоже, й зовсім розчинилась
Уже прадавня пісня та,
Що на гербах родів світилась,
Немов підківка золота

В шалу невпинних сивих віхол,
Де час пливе, немов вода;
Горить калинонька під снігом, – 
І досі в душу загляда,

Немовби жде ще на відлигу,
Хоч вітер плаче, мов дитя.
Горить калинонька під снігом, 
Мов порубцьоване життя.

Шукає всюди своє щастя,
Знічев'я гублячи літа,
І в древній дух гербів вплелася, 
Неначе квітка золота…

У колгосп

Відлучали дядька від землі,
Забирали в нього небо й крила.
Щоб не пручавсь – пальці защемили
Йому в двері, і батіг взяли.
І поставив дядько три хрести, –
Розписався, як умів од віку.
І померкнув світ для чоловіка, –
Без худоби й поля опустів.
А як спали вже село і ліс,
Вив собака на холодні зорі, –
Дядько до колгоспної обори
Крадькома окраєць хліба ніс.
Годував крізь плач свого коня,
Підкидав сінця і гладив гриву,
І відходив сторож в ніч лякливо,
І благав не дожидатись дня.
Кпилась вбогість і кривила рот, –
Навіть пісня виблякла від горя.
Черствістю підрубаний під корінь,
Помирав у дядьку хлібороб…

із збірки «Бал хризантем»

ВІЩИЙ  СОН…

Сон наснився для корови,
Що забула рідну мову;
Щось сказала б, – та не вміє, 
Бо її не розуміють.
Ось таке  в рябої горе, –
Не пускають вже й до двору.
Тож на всю реве в воротах:
«Затуляють мені рота, 
Заважають вражі діти
На сусідській говорити!»
А їй кажуть: «Та будь ласка,
Лиш не в нас – в сусідській казці,
Де не в пошанівку мова!..»
Ось таке в рябої горе.
Бо забула рідну мову
І поскаржитись не вміє, 
Хто ж хвостату зрозуміє,
Що весь день реве в воротах
«Затуляють мені рота!»??

ЗОЛОТІ ЯЙЦЯ

Запитала якось в зайця
Курка про Золоті яйця:
«Чи ти, куций, бодай знаєш,
Що такі іще бувають?!»
 – Ні, – зітхає зай, – не знаю,
Та чомусь той дядько, скраю,
Із рушницею своєю
Лиш за мною скрізь гасає,
Хоч вже міг і здогадаться,
В кого ті золоті яйця,
Які ти так невгамовно
Цілий ранок вихваляєш!!

НАГОРОДА

Війна вісточку щоразу,
Найдивнішу видає:
Кажуть, що за унітази
Ордени в русні вже є.

Мовляв, хочеш нагороду, – 
Чимскоріше при в сортир
Й іменем свого народу,  
Мов оскаженілий звір,
Унітаз найбільший вирви
Й, наче кусень ковбаси,
Поперед себе, як вимпел,
У орду свою неси.

Де тебе уже чекає
Твій «вєлікій руській мір», 
То дарма, що він во…яє,
Нагорода ж – за сортир?!!

ЗАПИТАННЯ ПРО ЧОТИРИЛАПИХ

Запитав малий у тата:
 – Хто такі чотирилапі?
Це не ті, хто біля бару,
Позбивавшись у отару
Й навернувшись в таку моду, – 
На бровах весь вечір ходять???

РОЖЕВЕ ЛИСТЯ

Всміхнулась осінь золота;
Рожеве листя обліта
Із марних всіх моїх надій
На павутиночці тонкій.

Й дивлюсь я сумно їм услід,
А на душі, чомусь, лиш лід,
Що проморозив всі літа –
Рожеве листя обміта.

Ось уже й осінь золота;
Рожеве листя обліта
Із юних днів моїх, з надій
На павутиночці тонкій…

«АФГАНЦІ»
 
 
Тим, хто попри все вижив і повернувся з уже далекої і зовсім ненашої війни
 
Ми – ще й досі солдати-афганці, –
Ті, що кулі спиняли грудьми,
І немає в нас жодного шансу
Повернутись з тієї війни.
 
Ще й тепер в нас, що ніч – то атака,
Посвист куль між кривавих вогнів.
Й мов на Бога, ми ждемо на ранок,
Аби він від тих снів нас звільнив.
 
Тільки пам’ять чомусь не минає –
Б’є й понині свинцем раз по раз
І з печаллю у серці питає,
За що стільки загинуло нас…
Ми ще й досі солдати-афганці, –
Ті, що кулі спиняли грудьми,
І немає в нас жодного шансу
Повернутись з тієї війни… 

НЕ ВІРТЕ…

Не вірте, що честь уже вийшла із моди
Й романтики нині вже перевелись,
Мов правда у карт в струхлявілій колоді,
Яку у циган хтось позичив колись.

Нехай  скільки хочуть, кричать пустоброди,
Що не пошанівку вже в нас давнина,
Окроплена кров'ю святою народу;
Не вірте, що честь уже вийшла із моди,
Бо доки народ є – то є і вона!..

ЗОЛОТІ ЯЙЦЯ

Запитала якось в зайця
Курка про Золоті яйця:
«Чи ти, куций, бодай знаєш,
Що такі іще бувають?!»
 – Ні, – зітхає зай, – не знаю,
Та чомусь той дядько, скраю,
Із рушницею своєю
Лиш за мною скрізь гасає,
Хоч вже міг і здогадаться,
В кого ті золоті яйця,
Які ти так невгамовно
Цілий ранок вихваляєш!!

Й СПРАВДІ СТАЛІН ГОЛОДУ НЕ ЗНАВ…

Й справді Сталін голоду не знав, –
Про розквіття теревенив всюди;
І в голодний час він раював,
Через те в кремлі й не вірив людям…

НЕ ДАРЕМНО…

Не даремно ж і в нашу епоху,
Коли звір більшовицький вже вмер,
Старший люд борошенця потроху
Зберігає іще й по тепер.

Його й  досі ще голод лякає,
Та біда – ще в очах їх стоїть;
Страшна пам'ять ніяк  не лишає, 
Навіть поза межею  століть.

Недаремно ж бо, ой, недаремно
Старші люди, тамуючи лють
Й роздираючи пам'ять на рем*я,
Сухарі ще й тепер бережуть!..

ЛІТА БІЖАТЬ…

Літа біжать, біжать з-під ніг
І тане пам'ять, наче сніг,
Останнє гублячи тепло –
Немов нічого й не було.

Ані пісень, ані весни,
І тануть спомини, мов сніг,
Пригадуючи те тепло,
Що колись, все-таки, було

Хоч стрімко час біжить з-під ніг,
І розтає вже все, як сніг,
Де вчора ще усе цвіло
Й, здається, щастя ще було…

ГОНОР

До Жука не йдуть на свято;
Кажуть, гонору багато
У старого. Тож віднині
Сам сидить в своїй щілині:
Ні на кого не чекає,
Лиш рожищами лякає!..

ЯК ПОВЕРНУТЬСЯ ХЛОПЦІ ДОДОМУ…

Як повернуться хлопці додому,
Біль бинтів з ран кривавих зірвуть, –
Змиють кіптяву з себе, і втому,
І до друзів на зустріч підуть
Й до живих, і до тих, що в граніті
Береже  свій останній редут;
Знову візьмуться сіяти жито
Під зорею, що буде світити,
І до сп'яну любити, любити
Й за себе, й тих, хто впав колись тут.

Як повернуться хлопці додому,
Біль бинтів з душ воскреслих зітруть, –
Змиють кіптяву з себе і втому
І до памяті в гості підуть,

Де їх ждатимуть сльози і квіти,
Як в бою їх останній редут;
Й будуть знов до безтями любити
Й за себе, й тих, хто впав колись тут….

ЧУЖА

З. К. з Карелії

Життя пройшло, як в Домі під химерами,
В ліпнинах на кожнісінькій стіні,
Та для орди і досі ти – бандерівка,
Хоч стільки літ уже на чужині. 
Й, почувши те, не раз, було, сумною
Сльозою втершись та здолавши страх,
Хотілось колись стати знов собою
Попри заміжжя в диких болотах…

ЩО ТИ ЗУБУВ ТУТ, РОСІЙСЬКИЙ СОЛДАТЕ???

Вже й найлінивіший хоче спитати,
Що ти забув тут, російський солдате,
Що у хмелю, очманілий, від дронів
Нині гориш оце, наче солома?

Чи то у тебе вітчизни немає?
Чи тебе вдома сім'я не чекає:
Ні дітлашня дрібна, ні сива  мати?  – 
Що ти забув тут, російський солдате,

Що приніс горе до нашого краю?..
Тільки й тебе ж тут десь куля чекає
Й десь, безіменним, тебе прикопають
Поміж окопів, де будеш вмирати.
Що ти забув тут, російський солдате?!!