Еміль Нелліґан - національний поет Канади

У себе на батьківщині, в далекій, але такій близькій Канаді, Нелліґан вважається чи не найбільшим улюбленцем, національним поетом рівня нашого Шевченка. Хоч Емільева поезія переважно позбавлена націоналістичних ноток, його люблять за ліризм та глибину- кожна нація, в кінці кінців, має право сама розставляти історичні й літературні акценти, когось забуваючи або забавляючи у темні відтінки, а когось підносячи на п’єдестал. А ще  містичного ареолу Поету додає його трагічна доля: всі свої вірші (а їх створив 169) Еміль написав у віці від 16 до 19 років, а потім, не знаходячи місця в жорстокому реальному світі, потрапив до психіатричної лікарні (їх у його житті було кілька), де провів близько 50 років. Психіатри й філософи і досі осмислюють «феномен Нелліґан» - чи дійсно він мав відхилення або ж це була своєрідна форма затворництва, спосіб втекти від світу, який вчасно не розгледів його талант, який він закликав:

Хай він живе, як жив, бо то його життя,
не заподійте зла мрійливому поету, 
це янгольська душа, в якій уся планета, 
в якій сумні, проте високі почуття.

На жаль, українському читачу Еміль Нелліґан майже невідомий, тож пропоную вашій увазі кілька Його віршів. 

Еміль Нелліґан. Вірші

***

Клавіатура затремтіла
від спогадів про давні дні.
Едем дитинства пробудила

Й дитячі весни навісні.
Я посмішку дівочу милу
Побачу у музичнім сні.

Чомусь померли ви так рано,
о муза світла і ясна,
тому я від печалі в’яну,

Тому вона така смутна,
та музика, що ваш коханий
грав, аж порвалася струна.

***

Улюблену сестру хотів би мати я,
сестру, яка була б і лагідна, і мила, 
яка б мене як слід молитися навчила,
щоб янголом моїм була моя сестра.

Моя сестра, моя цнотлива таємниця,
сестра з країни Муз, яка б навік прийшла,
яка б у пізній час мій вогник берегла,
і сонцем щоб моїм були її зіниці.

Вона прийде вночі і ніжно руку стисне,
для мене віднайде слова святих порад,
а голос дорогий звучатиме, як пісня.

Коли б то раптом я досяг вершини слави, 
на честь її з лілей я посадив би сад,
прославив би її у вірші величаво.

***

Які прийшли сніги!
На вікнах квітне іній.
Які прийшли сніги!
Що те нещастя нині
для вічної нудьги?

Куди не глянь- німа
безрадісна рівнина.
Нема надій, нема,
бо сам я та країна,
з якої йде зима.

Оплакуйте, пташки,
цю згубу, ці морози.
Оплакуйте, пташки,
мої плачі і сльози,
й вимерзлі квітки.

Які прийшли сніги!
На вікнах квітне іній.
Які прийшли сніги!
Що те нещастя нині
для вічної нудьги?

***

Монашекських сабо звучать глухі удари,
вони кудись ідуть із чотками в руках.
Кров вечора, яка проллялась на дах,
впаде в кущі жоржин, засвітить їхні чари.

У темний коридор спускаються примари,
де янголи встають на світлих вітражах
і браму стережуть, щоб жоден той монах
в серце не впустив земні житейські чвари.
Похмурі та смутні обличчя тих ченців,
а ув очах, ясних, як обрії морів,
холодний аскетизм виразно пломеніє.

Великий дух завжди ширяє в самоті,
і, певне, саме в тім і велич, і надія
тих мовчазних примар братерства во Хресті.

***

З дитячого візка я ліжечко зробив,
де муза спить моя у щебеті птахів,
вся в білому, моя улюблена химера.

У золотому сні так цілувались ми…
Та тихше! Йде сюди моя нудьга-мегера
і в пітьмі грюкає своїми чобітьми.

***

Поезіє, красо моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив?
Василь Стус

Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт Деліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне́ сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я. 
Микола Зеров

***
Хай він живе, як жив, бо то його життя,
не заподійте зла мрійливому поету, 
це янгольська душа, в якій уся планета, 
в якій сумні, проте високі почуття.

В його рядках ожив квітневий чистий ранок, 
що вихор золотий з глибин його єства
здіймає, і зоря збагне його слова, 
зоря, яка тремтить в мереживі фіранок.

Не хоче вчитись він, кохає без кохань.
Хай справдить він свої ідеї авантюрні,
посмійтесь з нього ви, як він пошився в дурні,
одного дня… О так!... Усі підуть за грань.

А там Господь всім вам розповісти захоче, 
який вразливий він, і гірко дорікне,
що знало чорний сум чоло його ясне,
що плакали його великі сірі очі.
 

***
Немов конкістадор хотів би я іти,
з тріумфом несучи знаме̒но перемоги,
відважно йти вперед без втоми і знемоги
на штурм високих веж, і славу там знайти.

Мов сокіл, мов орел я прагну висоти,
я мрію в небесах знайти свою дорогу,
й крила обпекти, зате узріти Бога,
і вкрасти з неба скарб, і славу так знайти.

Та вже не воїн я, і вже не хижий птах, 
і серце не знайде утіхи в небесах,
де чорні янголи ще б’ються між собою,

І тануть вмить свічки моїх геройських снів,
коли на обрії постане вічна Троя,
той неприступний град кохання юних дів.

***
Що розкажуть старі квартали
запорошених міст?
Ці обдерті портали,
цей пошарпаний міст?
Пам’ятають вони немало.
Що ж розкажуть старі квартали?

Коли ти ідеш уночі,
щоб віддати їм шану,
-    Пам’ятаємо давні плачі,- 
кажуть  вони крізь тумани,
і бряжчать таємні ключі,
коли ти ідеш уночі.

-    Ходять в темряві давні тіні
біля наших стін,
і несуть в собі безгоміння
своїх темних глибин,
й своє нечисте сумлінні
носять в темряві давні тіні.

Ось що знають старі міста,
знають пильні квартали,
ось про що замовчала 
запорошена німота.
О, та слава, якої не стало,
о, померклі мертві міста!

***
Дзвеніла зранена струна,
князі мовчали і княгині
в той вечір, коли ви, княжна, 
надривно грали Паганіні.

Блукав по залі сатана, 
я ж був на янгольській вершині, 
коли закохана княжна
для мене грала Паганіні.

Допито келихи до дна.
Як швидко все минає нині!
Дістаньте скрипку ту, княжна,
і знов заграйте Паганіні!

Її футляр- немов труна.
В його безмовній порожнині
розбита скрипка. І княжна 
Вже не зіграє Паганіні.

Макабричний бенкет

То ж будьмо- я і сміх! Я кубок піднімаю!
За сміх проп’ю й себе! Все байдуже мені!
О сміх! Ха-ха-ха-ха! В очах біжать огні.
З любов’ю на кормі мій човен підпливає.

Дорогу тим, хто п’є, сміється і співає!
Показують язик потворні гробані.
Від реготу тріщать надгробки кам’яні,
то прадіди ідуть до нас зі свого краю.

Вони уже прийшли, накрито стіл для них,
сідають в коло всі, гримлять кістки і сміх,
ми вип’ємо за вас, о пращури скелети.

Хай їм іще вина у келихи наллють,
ми ж вип’ємо за смерть із черепів, поети,
щоб заглушити в нас ридань шалену лють.

З французької переклала Євгенія Кононенко

Якщо вам захочеться, на що дуже сподіваюсь, насолодитись більшою кількість віршів поета, а також дізнатись більше про Еміля Нелліґана, шукайте збірку «Макбетичний банкет» видавництва «Кальварія», яка є, на жаль, єдиним українським перекладом творчості Еміля Нелліґана. Можливо, саме він є найнедооціненішим закордонним поетом, якого варто було б пізнати. 

Антон Орел