Незламна мама, яка вивезла з окупації 300 людей: «Щоб мати сили допомагати іншим, спочатку треба допомогти собі»

Любі з Сєвєродонецька – 39 років. Вона мама двох дітей. Виглядає дуже тендітною, але насправді незламна. Її не зламали ані життя в підвалі під обстрілами, ані жахи, які бачила в рідному місті, ані поранення чоловіка-військового. Напередодні Дня боротьби за права жінок ми хочемо розповісти історію Люби, з якою познайомилися в офлайн-таборі програми психоемоційної стабілізації «Незламна мама» для жінок та дітей, які постраждали від війни.

– Я не одразу повірила, що почалася велика війна. Так, у 2014-му ми вже були в окупації. Але в мене не вкладалося в голові, що маємо пережити це знову.

Тоді, в 2014-му, моєму молодшому синові було лише 5 місяців. Тому коли в 2022-му я зібрала себе до купи, то в першу чергу пояснила йому й нагадала старшому, як треба поводитися. Чому важливо сидіти в ванній за двома стінами, чому не можна підходити до вікон і виходити самому на вулицю. На жаль, я не могла підготувати дітей до вибухів. А вони почалися майже одразу.

Тому ми разом із сусідами переїхали жити в підвал. Нам пощастило, там була вбиральня і непогані умови для життя. Готували їжу на багатті, ділилися продуктами з сусідами. В мене були запаси «Мівіни», на яку я тепер не можу дивитися. Інколи до нас у підвал набивалося стільки людей, що ми спали сидячи, а жили стоячи.

У місті не було сирен. Тому про прильоти ми дізнавалися в процесі. Якось після довгої комендантської години біля супермаркету зібралося багато людей – всім потрібна була їжа. Малий затримав мене вдома, і я не встигла одразу побігти в ту чергу в магазин. Так він врятував мене, бо просто в центр тієї черги з літака скинули бомбу. Загинуло дуже багато людей.

Якось снаряд прилетів просто в наш будинок. І нам знову пощастило, бо він не розірвався, а застряг у стіні. На жаль, не пощастило моєму дядькові. Він вийшов на подвір’я свого власного будинку, і його розірвало бомбою. Ховали частини тіла...

Свого часу я проходила курси домедичної підготовки, і дуже раджу пройти їх абсолютно всім українцям! Бо ці знання можуть врятувати чиєсь життя. У підвалі я часто допомагала пораненим. Якось до нас забігла жінка. Вона йшла в аптеку по ліки для лежачого чоловіка. І на перехрестя біля аптеки впав снаряд. Там була величезна вирва. Жінку пошматувало осколками. Найбільший увійшов у руку. Вона прибігла до нас шокована, все говорила, що їй треба до чоловіка. Рука чорна, страшна... Швидка не їде, бо обстріл. А в мене з собою була величезна аптечка. Я змогла зупинити хлистаючу кров, наклала пов’язку. Ми протримали її у свідомості до закінчення обстрілу, поки не приїхала швидка. Коли виводили її до лікарів, бачили загиблих, які лежали по всій вулиці.

Ми виїхали з Сєвєродонецька перед самою окупацією. У нас просто закінчилася їжа, і брати її було ніде. Перед виїздом місто так крило «градами», що я боялася, що наш будинок обвалиться й назавжди поховає нас у підвалі.

Виїжджати було дуже страшно. Але залишатися – ще страшніше. Нас вивезли наші військові. Коли їхали по місту, я дивилася на зруйновані будинки, дірки посеред знайомих будівель, загиблих, які лежали просто на вулиці. І не могла повірити власним очам.

Нас передавали від військових до військових. Було багато пересадок. Коли ми приїхали в безпечне місце, в Дніпро, до незнайомих людей, одразу закинула всі наші речі в пральну машину й довго-довго милася. Не знаю, скільки до цього ми не приймали душ. Я вся була в засохлій крові людей, яким допомагала. Війна – це кров і бруд.

Зранку в евакуації мене страшенно злякав трамвай. Я підскочила, бо думала, що це гатять «градами».

Потім ми поїхали ще далі, на захід України. Жили в школі. Щойно відчула себе в безпеці, почала діяти. Я організовувала евакуацію з мого рідного Сєвєродонецька. Знаходила водіїв, які ладні були ризикувати життям. Серед цих водіїв, до речі, і мій чоловік. В деяких частинах міста був зв'язок, то я зв’язувалася з місцевими, вони розвішували по вулицях об’яви про виїзд. Так у мене з’являлися адреси тих, хто готовий поїхати. І я на місці координувала водіїв за цими адресами. Ми вивезли більше 300 людей. А ще багато тварин! Коли виїжджали, то змогли забрати нашого собаку. Але залишили в підвалі морську свинку. Ви не уявляєте моє щастя, коли за два місяці ми змогли вивезти її разом з евакуйованими.

Коли вивезли з міста всіх, кого могли, мій чоловік пішов добровольцем у ЗСУ. Його три рази повертали додому, бо були переповнені бараки. Я казала: «Ти бачиш, це знак, не треба тобі туди йти». Але він все одно повертався, і на четвертий раз потрапив на Донецький напрямок. Щоразу, коли вони з хлопцями їхали на завдання, я боялася, що це востаннє. Якось я дуже просила його не їхати на завдання, в мене було дуже погане передчуття. Зрештою туди відправили інших хлопців. І всі загинули. Я дуже пишаюся чоловіком, бо він витягнув і врятував багато побратимів. Але в якийсь момент витягували вже чоловіка. Якщо побачити його в одязі зараз, то й не повіриш, що він має інвалідність. Але якщо подивитися на тіло... Дякувати богу, живий!

Зараз я волонтер. Допомагаю ВПО, таким самим, як ми. Допомагаю хлопцям-військовим. І не зупинюся! Не знаю, чи зможу колись повернутися додому, але знаю, що зроблю все, аби допомогти тим, хто так само втратив свій дім.

Звісно, що життя в підвалі та під обстрілами лишило свій відбиток на всій нашій родині. Молодший син весь час погано спав, боявся засинати. Інколи його нудило, він починав плакати. Не можу передати словами, наскільки я вдячна дитячим психологам «Незламної мами». Адже моя дитина почала усміхатися! Якщо до програми мої діти сторонилися однолітків, то тут почали спілкуватися з іншими дітьми, знайшли друзів. Я бачу ці зміни!

Я дуже вдячна проєкту та «Фонду Маша» за все, що ви робите для людей. Як волонтер я знаю, наскільки це складна, важка робота. Але мені ці три тижні дали сили рухатися далі, жити далі! Я завжди так хочу всім допомогти, що забуваю про себе. Психологи нагадали мені, що інколи треба зупинятися і допомагати собі. Щоб мати сили допомагати іншим.