Серія на годину, в декількох декораціях, в тьмяних тонах, з мінімумом динаміки і нескінченними розмовами, здається, може бути захопливою. Навіть шанувальники Луї Сікея мають бути незадоволені. Та цікаво так, що не відірватись.
Англійський елемент його комедій розгортається на повну, і цей серіал можна назвати максимально британським. Між стриманими героями відчувається певна дистанція, яку вони іноді перетинають, та не договорюють до кінця, завжди залишається місце для трактування. Герої живуть у своїх світах, трохи перетинаються для комунікації і швидко повертаються назад.
Максимально харизматичні персонажі, Хорас, Піт, який може і не Піт, їх батько і мужик в чорній шапці. Кожен з них і неприємний по-своєму, і величний. Загалом в серіалі відчувається широка палітра людина і життя.
Можна сказати, що глядач потрапляє одночасно в бар і театр, навіть антракти є. Так і хочеться сісти поряд за барною стійкою і вставити свої вкрай важливі п’ять копійок на тему американською політики, яка з-за океану видніша. Дискусії настільки гострі, що один з героїв бажає краху Америки, аби тільки це закінчилось.
Суспільна криза, неможливість людей домовитись між собою настільки важкі, що розповідати про них краще в затишному барі під крики жінки з синдромом Турретта. Більшість героїв ніби і намагаються бути хорошими, але з легкістю роблять звичні недобрі речі. Тільки смерть одного з героїв показує, скільки насправді світла було в людині, яке не помічали при житті.
Луї Сікей нарешті схуд і вдягнув піджак, такого ви майже ніде не побачите.
