Криве дзеркало вистави Декамерон з українським контекстом
Автор - Ірина Голіздра
Український мистецький продукт з початком повномасштабного вторгнення за кордоном став більш помітним й різноформатним. Наразі зацікавленість і вікно можливостей, якщо чесно, трохи уповільнилися, але ми можемо побачити нові проекти. Однак нерідко можна натрапити й на зовсім протилежний зміст, який нібито завуальовано під український контент.
У травні у Варшаві відбулася вистава "Декамерон" режисерки Саші Денисової, яка позиціонує себе, як українська режисерка. До речі, так співпало, що географічно це відбувалося поруч з Українським домом. Денисова - драматургиня-документалістка, уродженка Києва, закінчила Київський національний університет ім.Т.Шевченка, а потім тривалий час працювала у Москві. Після початку повномасштабного вторгнення Росії переїхала до Польщі, де власне ставить спектаклі. Один з них - "Гаага" у 2023 році набув розголосу і його показували у різних країнах.
Але повернімося до нової вистави - "Декамерону". У програмці зазначається, що це "калейдоскоп персонажів та їхніх переживань представлений відповідно до оригінального задуму «Декамерона». 100 історій, розказаних 5 людьми, зближують мрії, бажання та амбіції сучасних двадцятирічних, які, втікши від війни в Україні, Ізраїлі та Палестині, переслідувані в Білорусі чи Росії, починають нове життя у Варшаві". Насправді, від "Декамерону" - у виставі лише остов сюжету, а точніше структури. Здебільшого історії побудовані на основі реальних фактів, пов'язаних з війною або ії наслідками.
А історії й справді вражають. Цинізмом і зневагою. До українців. В одному з епізодів глядачу показують, як дружина росіянина, який приїхав воювати проти України і потрапив у полон, намагається його врятувати і приїхала до Києва. Вона хвалиться, як допомагає іншим дружинам, ій дякують; як вона спілкується у столиці російською, ії ніхто за це не засуджує. Тим часом ії чоловік хоче повернутися до Росії. Цією історією толерується емпатія фактично до терора. Вправно і професійно - театр.
В іншій історії на сцені розповідають, як українські біженки, які втекли від війни, намагаються зруйнували польську родину. І образи українок зображені карикатурно-саркастично, викликаючи у певної частини глядачів сміх або огиду. Підігрування російським наративами про те, що ніби українки шукають власну вигоду - розповсюджене не тільки у Польщі. Але тиражування подібних фактів у театральному форматі - ще більша загроза, ніж новинний формат у медіа.
Комусь може оманливо може здатися, що не все так погано, бо у виставі нібито транслюється солідарність з Україною. Зокрема, йде мова про білоруса, який, дізнавшись про напад на Україну 24 лютого, вивішує у себе на балконі український прапор. Актор невпевнено кілька секунд тримає стяг у руках. Потім за його персонажем вполювали білоруські спецслужби. Ніби теж емпатично, але - до кого - питання відкрите. Бо прапор тут скоріше, як тригерна точка, а не для об'єднання і підтримки.
У виставі, історій про переживання українців, вкрай замало, як за кількістю, так і за сенсами. Обігрування фактів про бомбардування 20 березня 2022 року російської армії мистецької школи у Маріуполі, де перебувало близько 400 людей крізь висміювання виправдень з вуст росіян - провокує зворотній ефект. Так, з одного боку, це викриває фейки роспропаганди, але з іншої - посилює травматизацію українців і головне - переміщує фокус уваги.
Серед глядачів були і поляки, і білоруси, і українці. І ми вочевидь не є цільовою аудиторію, бо дуже добре навчилися відрізняти ворожі наративи і спроби маніпулювання нашою свідомістю.
Важливість діалогових майданчиків у мистецькому просторі є потужним інструментом у дипломатично-культурних відносинах. Це також інструмент впливу на позиціювання України у світі й темпи надання допомоги.
Насправді, Польща підтримує чимало конструктивних українських ініціатив у літературному, театральному, музичному секторах. Часто це спільні українсько-польські проекти або авторами є українські режисери, драматурги. І така підтримка посилює мультикультурність і практичний взаємообмін.
