«Це наш дім»: онлайн-театр три роки потому

«Це наш дім – Україна», режисер_ки Яна Салахова та Родольфо Ґарсія Васкес. Виробництво The Red Curtain International. Україна, Бразилія, Індія, 2024

Авторка: Теодора Меделяну

Вистава «Це наш дім – Україна» розповідає про чотирьох жінок у різних куточках України, на різній відстані від лінії фронту, і дає їм можливість поділитися власними історіями до і після лютого 2022 року.

Несподіваний початок? Цілком в дусі вистави «Це наш дім – Україна», яка ніби навмисно простежує кроки нинішнього европейського конфлікту, що розпочався без жодного попередження звичайного лютневого дня. Груба, жорстка, але водночас емоційна та зворушлива постановка Яни Салахової та Родольфо Ґарсії Васкеса нагадує глядачам про дві події в недавньому минулому, які докорінно змінили людство.

У тьмяному світлі сцен, позначених абсолютною самотністю на екрані, історія розгортається в атмосфері, схожій на сповідь, яку порушують лише звуки обстрілів або спогади, в цьому контексті відеощоденники неначе втручаються в приватний простір. Зважаючи на ситуацію за межами театру, поняття реалізму набуває нових значень: театр цього разу не віддзеркалює світ, а допомагає реальності набути відчутних обрисів перед очима глядачів.

Завдяки майстерному поєднанню символів, які ніколи не втрачають свого значення, перетворюючись на позбавлені сенсу об’єкти, чи-то йдеться про освітлення, зміну локації, чи про відеовставки, виставі вдається створити враження нормальної перформативної хронології, зменшуючи вплив повернення до театральних онлайн-постановок і стаючи більше ніж засобом художнього вираження, місцем зустрічі пов’язаних з мистецтвом особистостей, які спілкуються на (на жаль, досі) актуальну тему. Яблука, символ, що може мати біблійну інтерпретацію, повторюється як у метафоричній, так і у фізичній формах, продовжуючи паралель між життям до і після вторгнення, встановлюючи метафізичний зв’язок між духовною сферою героїні (особисте минуле, спогади про людей на фронті, мрії про ліпше майбутнє) і, здавалося б, нескінченною зимою там, де героїня шукає притулок. Кілька іграшок ілюструють знайому аналогію з війною Росії проти України – все, що залишилося від образу дитини, яка плаче на руках у матері в потязі на шляху до вільного світу, поки її татусь залишається на батьківщині, воюючи за свою країну. Або дитини, яка після всього пережитого мусить починати дитинство наново. У подібний, майже послідовний спосіб матеріялізується і поняття «багаж», який поступово стає лише маленьким рюкзаком, розмір якого обернено пропорційний відстані, яка тепер віддаляє героїнь від їхнього минулого життя.

Щодо технічних аспектів вистави, то в ній не було тієї плавности, яку можна було б очікувати у театрі, де перебуваєш фізично. Освітлення, яким керувала кожна актриса індивідуально і на яке не впливали перешкоди інтернет-з’єднання, давало можливість кожній персонажці мати візуальне середовище, яке створює враження, що вони перебувають у нейтральному просторі (попри чорне тло), водночас безпечному і небезпечному, як можна зрозуміти зі звуків ракет та безпілотників, що пролітають над ними і вибухають у безпосередній близькості. Попри це, ця умовність все ж порушується кілька разів, даючи глядачам уявлення про те, що ховається за лаштунками життя, яке чотири жінки вирішили публічно представити: замерзла яблуня та іграшковий будиночок, зроблений лише з кількох магнітних цеглинок – символічних реліквій з не такого вже й далекого мирного минулого.

Однак використання відео нагадало кожному присутньому/ній деякі з причин, чому онлайн-театр під час пандемії жив на межі – найчастіше доводячи певні закони фізики, які, зокрема, свідчать, що світло поширюється швидше за звук, зображення випереджало звук та музику, періодично зупиняючись, а потім пришвидшуючись, пропустивши кілька сцен... Незалежно від того, наскільки добре подбали про технічний бік, інтернет-зв’язок глядачів також відігравав важливу (ба навіть вирішальну?) роль...

Поряд з технологічними труднощами функція живого перекладу (яка фактично уможливила відвідуваність без обмежень) також заважала отримати належний цілісний театральний досвід. Вплив цієї функції Zoom разюче відчутний під час повторів (хоча їх також можна було б списати на особливості сценарію, якби не мовний бар’єр), спричинених почасти темпом мовлення акторок, а почасти браком репетицій у повному форматі вистави, ба навіть особистими труднощами кожного з перекладачів, яким було складно знайти відповідні слова англійською для відтворення українських синонімів. Це створювало відчуття déjà écouté, яке, разом з іншими технічними перешкодами, дратувало глядач_ку (у цьому разі – слухач_ку).

Попри згадані вище хиби, стосунки між персонажами, майстерно сконструйовані у контексті (постбрехтівської) акторської дистанції, є дієвими навіть за межами екрану. Умовність їхнього онлайн-спілкування заради того, щоб дати одна одній знати, що вони все ще живі, розіграна реалістично і з логікою, яка виходить за межі необхідности онлайн-театру під час пандемії чи війни і сягає непереборної потреби у спільноті та спілкуванні навіть у найтемніші (див. колір тла кожної з виконавиць) часи.

Чотиристоронній сюжет продовжився після падіння завіси («дякую» – характерна особливість Zoom-театру, що робить виставу чимось схожою на корпоративну презентацію) емоційною інтервенцією української глядачки з Німеччини – п’ятої жінки, яка розповіла свою історію позбавлення коріння та вимушеної зміни ідентичности через необхідність залишити свою країну під шквалом ракет і безпілотників. Отже, реалізм перформансу стає Реальністю, а четверта стіна, цього разу фізична та електронна, втрачає свою театральну релевантність, перетворюючись на дуже потужний захист.

Дискусія, розпочата не лише завдяки перфомансу чи його контексту (онлайн-вистава, російське вторгнення в Україну), але й попереднім запитанням – створенням пісні про мир і в ім’я миру – швидко переросла у глибоке дослідження дієвости театру як інструменту змін. Однак взаємно узгоджена відповідь була не такою, на яку сподівалася авдиторія, оскільки найпереконливіше «рішення» прийшло не зі сфери драматичного мистецтва, а радше з музики, названої «найбільш далекосяжним мистецтвом», тоді як театр здобув титул «найдавнішого мистецтва, яке розвивалося незалежно [та одночасно] у багатьох географічних просторах».

Онлайн-театр, як і фізичний перформанс, залежить від платформи, що уможливлює особливі стосунки між авдиторією та кожним із засобів вираження. У цьому разі на телефоні дещо складніше керувати процесом через перемикання між динаміками та повноекранним режимом, ніж на лептопі. Інші технічні труднощі (наприклад, люди, які втручалися – жінка, що запізнилася й також певний час була «на сцені» з увімкненою камерою), які зберігалися незважаючи на наявність додаткової людини спеціяльно для вирішення цього питання, ще більше ускладнювали зосередження на досвіді як такому, а не на постійній асоціяції з часами, коли онлайн-театр був необхідністю.

«Театр без географій», за словами організаторів/ок, може бути досягнутий лише за умови зникнення потреби у фізичній присутності, оскільки взаємини людини з часом є суб’єктивними за своєю суттю, але парадигма онлайн-театру, що змінюється з «прокляття» на «благословення» (з іронією, що випливає з контекстів, в яких ми використовували цей різновид перформансу), все ще далека від того, щоб стати нормою. Навіть через три роки після першої нагальної потреби вдатися до цифрових засобів театрального показу, іпостась homo digitalis все ще залишається питанням смаку, а не звички.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «“This Is Our Home” – Online Theatre Three Years Later» у виданні «The Theatre Times» 7 березня 2024 року. Переклав Марко Діденко.

Історія створення вистави

Чотири членкині української спільноти практики театру пригноблених – Владислава Крижна, Наталія Тітійова, Лариса Головко та Яна Салахова – з червня 2023 року до січня 2024 року працювали над свідоцькою документальною онлайн-виставою «Це наш дім – Україна», рефлексуючи свій досвід проживання війни з метою донесення його своїм міжнародним театральним колеґам та колежанкам. За цей період сотень повітряних тривог та атак на Україну відбулося понад тридцять онлайн-зустрічей, репетицій і три покази: тізер вистави, українська та міжнародна прем’єри, на які загалом завітали близько 80 глядачів/ок з різних країн світу. Одна з цілей – представити історії людей, не статистику чи фотографії великих вибухів, а думки та життєві епізоди тих, хто продовжує жити в цих ненормальних обставинах, шукаючи свою формулу людяности та роль у боротьбі за справедливість. Вистава створена у співпраці з міжнародною театральною організацією The Red Curtain International (Індія – США) та бразильським режисером театру і кіно Родольфо Ґарсією Васкесом в рамках ініціятиви «Добрий театр для добрих справ» (theredcurtaininternational.org).

Попри те, що первинно виставу створювали для міжнародної авдиторії, українців та українок вона запрошує осмислювати та цінувати власний досвід та історії, ділитися ними у безпечному колі, бо вони є частиною наративів про досвід проживання війни, які важливо зберегти. Вистава є свідченням і внеском в колективну культуру пам’яті. Особисті історії героїнь стають публічними та залучають через обговорення проявлятися історії та свідчення інших людей, документують цей досвід.

Театр пригноблених — система вправ, ігор та технік, заснована у 1960-х для створення можливостей діялогу, критичної рефлексії та активного пошуку рішень у громаді. Це форма популярної освіти в громаді, яка використовує театр як інструмент для соціяльних змін. Первинно вона була розроблена завдяки революційній роботі бразильського театрального візіонера та нобелівського лавреата Авґусто Боаля із селянами та робітниками в Латинській Америці й зараз використовується в усьому світі для соціяльного та політичного активізму, трансформації конфліктів, розвитку громад, терапії та роботи із законодавством. Її також практикують на низовому рівні члени громад, активісти, освітяни, соціяльні працівники, культурні аніматори.

Авторка статті Теодора Меделяну – виконавча директорка видання «The Theatre Times», аспірантка Національного університету мистецтв Джордже Енеску в місті Яси (спільно з Ґданським університетом), дисертація якої присвячена впливу пандемії на сучасний театр. Наразі Теодора мешкає в Мумбаї, де паралельно з аспірантськими дослідженнями займається викладанням драматичного мистецтва. Теодора – дипломована театральна режисерка зі ступенем магістра з менеджменту мистецтва та підприємництва, її основні інтереси зосереджені на пошуку нових способів художнього самовираження та аналізі можливих нових теоретичних орієнтирів. Крім того, вона розширила сферу своєї діяльности завдяки перекладам театральних досліджень та інтерв’ю, а також регулярним оглядам міжнародних театральних постановок у культурному журналі «Timpul».