Персоніфікація певного принципу чи певної абстрактної ідеї, яку в театрі реа-
лізує дійова особа, наділена чітко визначеними атрибутами й властивостями (наприклад, для Смерті – коса). Здебільшого алегорію використовували у мораліте й середньовічних містеріях, а також у бароковій драматургії [Ґрифіус (Gryphius)]. Алегорія майже зникає, коли дійова особа почала набувати рис людини міського типу та антропоморфізації, проте зринає у пародійно-войовничих формах експресіонізму (Ведекінд) та в театрі аґітпропу або в притчах Брехта (“Кар’єра Артуро Уї”, “Сім головних гріхів”).
