Релігія атеїста: наука і техніка та магія і релігія у творчості Артура Кларка

Поділитися:

Автор: Фриц Гайдорн (Fritz Heidorn), німецький публіцист і письменник

«Коли видатний, але похилого віку вчений стверджує, що щось можливе, то він майже напевно правий. Якщо ж він стверджує, що щось неможливе, він радше за все помиляється». (Артур Кларк, «Перший закон» з есею «Небезпеки пророцтва: невдача уяви» у збірці «Профілі майбутнього», 1962)

Артур Чарлз Кларк (Arthur Charles Clarke) здобув популярність завдяки своїм науково-технічним наративам, які він створив у період від 1940-х до 1960-х років. Його розповіді відображають тогочасний рівень розвитку природничих наук, технологій космічних досліджень і зародження космонавтики. Ці твори часто виходять за межі актуальних наукових знань, заглядаючи у далеке майбутнє.

Завдяку своєму заразливому ентузіязму Кларк вмів надавати космічній науці силу передбачення, яка викликала дедалі більший інтерес у суспільстві. Швидке поширення телебачення, особливо у США, сприяло розвитку дидактичних здібностей автора. Кларк мав талант пояснювати навіть складні аспекти космічної науки широкій авдиторії, викликаючи її зацікавленість і захоплення цією темою. Його здатність доступно пояснювати складні теми зробила його ключовою фігурою популяризації космічної науки.

Ґенеза наративів у творчості Артура Кларка

Від самого початку своєї кар’єри, Артур Кларк проявив себе як талановитий педагог у сфері космічних досліджень, особливо в 1960–1970-х роках, під час місій НАСА «Меркурій», «Джеміні» та «Аполлон». Пізніше Кларк розвинув «науково-технічний наратив» у «космологічний наратив», який пізніше був тісно пов’язаний з «есхатологічним наративом».

Чотирирічна співпраця Кларка зі Стенлі Кубриком над фільмом «2001: Космічна одисея» в період від 1964 до 1968 року стала переломним моментом у кар’єрі Кларка та принесла йому всесвітню славу, оскільки есхатологічний наратив, який спирався на квазірелігійні сюжетні розв’язки, охоплюючи довгі часові відтинки та великі відстані, почав виходити на перший план в його оповідях. Місце дії розширюється від космосу в межах Сонячної системи до нескінченного Всесвіту, на тлі якого Кларк обговорює космологічну перспективу людства. Сам Кларк прокоментував вихід фільму, зазначивши, що MGM, можливо, ще не знали, що вони зняли релігійний фільм за 10 мільйонів доларів. Питання сенсу людського існування, позаземних форм життя та Бога тепер домінували у творах атеїста Артура Кларка. Одночасно в цей період відбулася зміна в структурі оповіді Кларка, спрямована на більш пластичний та драматичний розвиток, що можна віднести до його співпраці зі Стенлі Кубриком. Кларк стає сценаристом і починає мислити та писати з урахуванням драматичних ефектів і структури сценаріїв. Вплив оповідей Кларка набуває нової інтенсивности завдяки співпраці зі Стенлі Кубриком над фільмом «2001».

Коли Артур Кларк переїхав до Шрі-Ланки (тоді ще Цейлону), він почав цікавитися міжкультурними наративами, що можна побачити, зокрема, у романі «Фонтани раю» (1979). Хоча основна увага у творі зосереджена на описі космічного ліфта, дія все ж таки відбувається в Південно-Східній Азії, що визначає мотиви та моделі поведінки персонажів. Інтерес до міжкультурних земних зустрічей зберігався у Кларка до його останнього роману — «Остання теорема» (2008). Міжкультурні зустрічі з позаземними цивілізаціями — найабстрактнішу вигадку — Кларк неодноразово реалізовував блискуче, і найкраще, мабуть, у романі «Кінець дитинства» (1953). Його співавтор Джентрі Лі у трьох наступних книжках до «Побачення з Рамою» (1973), де невідомі творці величезного космічного корабля залишаються нез’ясованими, представив ціле біологічне різноманіття позаземних істот.

Творча спадщина Артура Кларка майстерно поєднує всі важливі напрямки космологічної наукової фантастики: «науково-технічний наратив», «космологічний наратив», «есхатологічний наратив», «міжкультурний наратив». Основою його письменницької діяльности є здатність Артура Кларка як педагога, який може доступно пояснити й описати складні явища. Найкращий доказ цьому можна знайти у численних відео та записах телевізійних програм в інтернеті. Кларк не поступається рівнем своєму другу Карлу Саґану щодо здатности методично пояснювати надзвичайно складні науково-технічні теми або космологічні конфігурації широкій авдиторії.

Численні твори Кларка, зокрема і ті, що написані в співавторстві, свідчать про його педагогічний хист, наприклад, книжка «Людина і космос» (1964) за участю редакторів журналу Life або «За Юпітером — світи майбутнього» (1972) з ілюстратором Чезлі Боунстелом. Ці науково-популярні книжки з’явилися в епоху, коли ще не було комп’ютерної графіки, 3D-візуалізації або віртуальної реальности, не кажучи вже про доступ до майже необмеженої інформації через глобальний Інтернет. Згодом Кларк сам дослідив можливості комп’ютерної графіки та інтегрував їх у своє дослідження колонізації Марса у книжці «Сніги Олімпу — Сад на Марсі» (1994).

Наука і техніка

Артур Кларк найкраще описав вплив останніх досягнень у космічних дослідженнях на свої літературні твори у післямові до роману «3001: Остання Одисея» (1997). Там він згадує всі космічні місії НАСА та новітні досягнення у дослідженнях і технологіях, які знайшли відображення у різних наративних структурах його романів.

Перша спроба створення космічного ліфта була здійснена екіпажем шатла «Atlantis» у серпні 1992 року, коли вони намагалися відпустити вантаж на 21-кілометровому тросі від шатла та знову повернути його. Проблемою тоді стало збирання троса, оскільки механізм застряг після кількох сотень метрів. Саме ця технічна проблема часто фігурує у ранніх творах Кларка як катастрофа. Згодом, завдяки відкриттю надзвичайно міцної та гнучкої третьої форми вуглецю (крім аморфного вуглецю та алмазу) — бакмінстерфулерену (C₆₀) — створення космічного ліфта стало більш реальним.

Ось ще кілька технічних інновацій, які Кларк запропонував у своїх романах:

1951 року Кларк запропонував створити орбітальну кільцеву споруду навколо екватора Землі, яка в романі «3001» отримала назву «Зоряне Місто». Ця конструкція мала спростити подорожі до інших планет, оскільки космічні кораблі більше не повинні були стартувати та приземлятися з поверхні Землі, що дозволяло заощаджувати матеріяли та енергію.

У своїх книжках «Місто і зорі» (1956) та докладніше в «3001: Остання одисея» (1997) Артур Кларк описав інформаційну систему для зберігання людської свідомости ємністю в один петабайт, завдяки якій людина могла б перейти у безтілесний стан свідомости та жити вічно.

Проєкт «космічної варти», що його Кларк представив у книжках «Побачення з Рамою» (1973) та «Молот Бога» (1993), про відбиття астероїдів, які загрожують зіткненням із Землею, став серйозним реалізаційним проєктом для НАСА та Европейського космічного аґентства (ЕКА). Термін «космічна варта» описує всі підходи до виявлення, каталогізації та захисту об’єктів, близьких до Землі, які можуть становити небезпеку. Особливу увагу до цієї теми привернув удар комети Шумейкера-Леві 9 по Юпітеру у липні 1994 року. Один з фрагментів цієї комети створив гігантську пляму на Юпітері розміром 12 тисяч кілометрів у діяметрі, що, за розрахунками, еквівалентно енергії шести тератон TNT — у 600 разів більше, ніж загальний ядерний арсенал людства. Не дивно, що програми з виявлення астероїдів, близьких до Землі, отримали значно вищу фінансову підтримку після цього.

Важливість «2001» у творчості Кларка

Коли почалася робота над сценарієм до «2001» на початку 1964 року, висадка на Місяць все ще психологічно сприймалася як далеке майбутнє, про що пише Кларк у своїй книжці «Загублені світи 2001-го» (1972). Лише 11 місяців минуло від того моменту, як Ґордон Купер став першим американським астронавтом у космосі 15 травня 1963 року. Перший політ «Джеміні» з екіпажем з двох осіб, Вірджилом «Ґасом» Грисомом і Джоном Янґом, мав би відбутися лише через рік. 23 березня 1965 року ракета Титан II з кораблем «Джеміні III» відправилась задля експериментів зі стиковкою, зближенням і маневрами у космосі. Науковці ще нічого не знали про структуру поверхні Місяця і сперечалися, чи можуть астронавти загрузнути в місячному пилу, як це описав Кларк у романі «Падіння місячного пилу» (1961). Тож у фільмі «2001» автори змушені були вигадувати те, що науковці ще не знали. Щоб знайти відповідь на це питання, можна було використати певну частину бюджету фільму, який складав десять мільйонів доларів США, — сума, яку, зазначає Кларк, НАСА витрачає за один день.

Під час виробництва фільму «2001» відбулося перше стикування двох космічних кораблів у космосі — «Джеміні VI» та «Джеміні VII». Зонд «Луна» висадився на Місяці в Океані Бур, і науковці побачили перші детальні знімки місячного ґрунту. Аполо 8 облетів Місяць 27 грудня 1968 року, астронавти привезли культове зображення Землі, що сходить на горизонті. Перша висадка людей на Місяць відбулася з екіпажем Аполо 16 липня 1969 року об 11 годині ранку. За рік перед висадкою на Місяць вже відбулася прем’єра фільму «2001» — 2 квітня 1968 року в театрі Uptown у Вашинґтоні, США.

Уявний світ «2001» значно випередив реальні космічні польоти людства в 1968 році і зберіг свою візіонерську силу без жодних реальних заперечень і до сьогодні. Фільм і сьогодні залишається одним з найінноваційніших та найкращих науково-фантастичних стрічок.

У книжці «3001: Остання одисея» (1997) Кларку довелося цілком покладатися на свою уяву, коли він описував місто «Ґанімед-Сіті», адже на момент написання роману не було жодних зображень. Кларк зазначає, що лише 11 липня 1996 року, за два дні до завершення своєї книжки, отримав фотографії від «Лабораторії реактивного руху» (англ. Jet Propulsion Laboratory, JPL), які зробив зонд «Ґалілей». Він побачив, що ці знімки не суперечать його вигадці, але сподівався, що пізніше не з’являться інші фотографії з написом «Yankees Go Home» («Йдіть додому, янкі»).

У романі «Одисея 2010» (1982) Кларк зобразив китайський космічний корабель на супутнику Юпітера Европі. Тоді ще не було космічної програми Китаю, однак у 2019 році китайці стали першими, хто здійснив автоматизовану посадку на темний бік Місяця.

Головний персонаж у романі «3001: Остання одисея» (1997), Френк Пул, бореться з Монолітом, який має знищити людство, використовуючи комп’ютерний вірус, так званий «троянський кінь». І знову, у післямові Кларк зазначає, що інопланетяни у фільмі «День незалежности» (1996) також були успішно переможені завдяки комп’ютерному вірусу. Також він трохи засмучений тим, що Роланд Емерих скопіював вступну сцену з його роману «Кінець дитинства» (1953).

Кларк також зазначає, що він і досі не може повірити, що режисер Пітер Гаямс під час зйомок фільму «2010» (1984) дійсно мав доступ до реальних знімків супутників Юпітера.

Третій том «Космічної одисеї», «Одисея III», виходить в світ у 2016 році, під час повернення Галеєвої комети. Кларк розробляє сюжетну лінію наукової експедиції до Галеєвої комети як основу роману — своєрідну наукову місію до регулярного природного явища у нашій Сонячній системі.

Магія і релігія

Космологічний наратив у творчості Артура Кларка починається після його ранніх науково-технічних робіт, що датуються 1950-ми роками, з праць про інопланетян та далеке майбутнє людства у Всесвіті, наприклад, у романі «Кінець дитинства» (1953). Кларк відходить від опису пригод і аварій у Сонячній системі і звертається до просторів Усесвіту, де людство відіграє лише незначну роль. До вершин цього періоду його творчости належать романи «2001» (1968), «Побачення з Рамою» (1973) та «3001» (1997). До цього періоду його письменницької діяльности належить також формулювання Артура Кларка другого закону: «Єдиний спосіб відкриття меж можливого — це зробити крок за ці межі, у неможливе».

Есхатологічний наратив у творчості Артура Кларка найкраще виражений у прологу до «3001: Остання одисея» (1997). Так звані «первістки» відокремили свою свідомість від матерії: «Розум став найціннішим, що вони здобули у всій Галактиці, і тому вони сприяли його розвитку скрізь». Вони навчилися «зберігати свої знання в структурі простору та фіксувати свої думки в жорстких світлових сітках». Єдине, що залишилося для них проблемою, — це те, що вони, «як і всі діти матерії, були вразливі до зубів часу та до його терплячого, вічно пильного слуги — ентропії». Цей процес зростання безладу, описаний у другому законі термодинаміки, є, спрощено кажучи, рушійною силою розширення Всесвіту — принаймні з точки зору теорії космології, або, краще сказати, згідно однієї з теорій космології. Тут Кларк ще перебуває в межах наукової космології або на її кордонах із фантастикою, водночас фінальна частина роману нагадує апокаліпсис з Книги Одкровення, Страшний суд: «Епілог / Ваш малий Всесвіт ще дуже молодий, і ваш Бог ще дитина. Однак для вироку ще не настав час. Коли Ми повернемося наприкінці всіх днів, Ми вирішимо, що буде варте порятунку».

Відповідно до цього періоду його письменницької творчости, третій закон Артура Кларка: «Будь-яка достатньо розвинена технологія не відрізняється від магії». Третій закон, ймовірно, є його найбільшим внеском у жанр фантастичної літератури, принаймні тим, що найчастіше цитують. Він також є найбільш зрозумілим — як у критичному плані, так і як філософське міркування: Ендрю Батлер у своєму есеї «2001: Космічне протезування — розширення людини» (у збірці за редакцією Іена Вейтса і Тома Гантера «2001: Одисея у словах», 2018) цитує версію закону американського наукового журналіста та редактора журналу SKEPTIC Майкла Шермера: «Будь-який достатньо розвинений позаземний розум не відрізняється від Бога».

Чайна М’євіль зазначає у своєму есеї «Ще раз про третій закон» у тому ж збірнику: «Будь-яка достатньо розвинена наукова фантастика не відрізняється від літератури». А далі: «Будь-яка достатньо розвинена література не має відрізнятися від наукової фантастики».

1000 років потому

1997 року вийшов останній роман, який Артур Кларк написав у віці восьмидесяти років, — «3001: Остання одисея», четвертий том у серії «Космічна одисея». Я тоді був дуже захоплений назвою цього роману, коли відразу після виходу англійського оригіналу купив і прочитав книжку в Німеччині. Це було в часи до Інтернету і Amazon, і книжку було важко знайти в асортименті, адже лише деякі великі книжкові крамниці взагалі готові були замовляти англомовні видання. Я купив цю книжку в одній великій загальнонаціональній книжковій мережі — і був розчарований. Що я очікував? Видатної оповіді з абсолютно несподіваними поворотами у космічному просторі і часі, можливо, і з філософським підходом, який би відкрив нові горизонти для читача. Я, можливо, чекав видатного фінального роману Кларка.

Початок був надзвичайно обнадійливим: мертвий і у кінці Сонячної системи, що дрейфує в нескінченність, астронавт Френк Пул з «2001 року» був знайдений, реанімований і занурений у цивілізацію людей тисячу років потому. Він зустрічає технічні та культурні інновації майбутньої людської цивілізації, і це насправді є однією з сильних сторін Кларка. Захист природи досягнув нового рівня, з’явилося набагато більше заповідників, ніж у двадцятому столітті. Спілкування між людьми кардинально змінилося: вони спілкуються за допомогою так званих «компаків» — браслетів, що з’єднані з глобальною системою комунікацій. Кларк описує тут початок епохи реального Інтернету, можливості майбутнього всесвітнього функціонального та захопливого Інтернету. Проте справді цікава комунікаційна взаємодія між людьми та їхніми комп’ютерами відбувається через так званий «церебральний шолом» — «машину мрій», яка стала частиною повсякденного життя. Дані об’ємом в один петабайт — 10¹⁵байтів — дозволяють «записати все, що людина переживає від народження до смерті». І, звісно ж, зробити це можна і після смерті, або ще краще — зберегти свідомість у цифровому сховищі та дати їй можливість жити вічно.

Є ліфт у космос, що веде до геостаціонарних космічних станцій, та нові енергетичні технології, на які Кларк сам вказував у своїх ранніх творах або наукових працях, наприклад, використання вакуумної енергії та пов’язане з цим закінчення епохи викопного палива. Загалом, Кларк піднімає різноманітні культурні, політичні та релігійні питання, іноді осмислюючи їх дуже радикально. Кларк розглядає релігію в 3001 році «як продукт страху» і повністю відкидає її — «цивілізація і релігія несумісні» — обрізання хлопчиків він вважає богохульством. У дозвіллі та повсякденному житті багато що змінилося. Люди навчилися літати, наче птахи, і це стало спортивною розвагою. Філософи розмірковують над тим, чи є людина помилкою еволюції чи її направив на хибний шлях моноліт в Олдувайській ущелині чотири мільйони років тому. «Жодне інше створіння не катує своїх родичів. Ми — помилка еволюції, ґенетична катастрофа?».

Все стало іншим, і все ж сучасне життя можна порівнювати з життям тисячу років тому. Ми впізнаємо свою сутність, спостерігаємо за сучасністю і дивуємося магічним, технічним та культурним змінам у житті наших нащадків. У цьому Кларк справді майстерний, і в чомусь дуже схожий на свого послідовника Лю Цисіня з його трилогією про трисоляріянів. Безмежність простору і часу, а також грандіозний фінал також присутні, але, все ж таки, автор не завжди може створити такий неперевершений, унікальний твір.

«3001: Остання одисея» є гідною книжкою, що завершує довгу письменницьку кар’єру. Романи завжди потрібно оцінювати, враховуючи часовий контекст їх створення, соціяльні, природничо-наукові, технічні та культурні обставини того періоду. Водночас читачі таких творів мають пам’ятати, що оцінка формується відповідно до їхнього власного віку, емоційного стану та сучасної реальности, в якій вони живуть. Тому оцінка може змінюватися, якщо перечитати книжку через 22 роки та віднайти новий зв’язок із самим собою.

Технологічні перспективи

Артур Кларк у розмові з Джентрі Лі (надрукованій у книжці Рика Барби «Рама: офіційний стратегічний посібник», 1996) очікує, що незабаром з’являться нові розробки в галузі «холодного ядерного синтезу» або «нескінченної енергії», які він пов’язує з «сверхпровідністю» матеріялів. Він зазначає, що наразі ми ще не маємо загальновизнаної теорії, яка пояснює це явище, або розуміння того, як воно працює, але сам факт його існування викликає інтерес. (Нині більшість вчених визнають теорії холодного синтезу як псевдонаукові. — Прим. перекл.) Далі він говорить про так звану «енергію нульової точки», або «вакуумну енергію», або «квантовий вакуум», які є термінами для теорії, яка описує енергію системи при абсолютному нулі температури. Кларк зауважує, що ця «енергія нульової точки» може становити загрозу для Сонячної системи. Він неодноразово припускав, що наднові зірки, можливо, є результатом промислових аварій інопланетян. Водночас Кларк залишається скептично налаштованим щодо (навіть власних) наївних прогнозів, зроблених після успішних місій «Аполон». «Cумніваюся, що ми висадимося на Марс до 2020 року — і станеться це лише за умови, що до того часу відбудуться фантастичні прориви в технології ракетних двигунів».

На запитання, які з його художніх творів можуть пережити час, Артур Кларк відповів: «Звісно, абсолютно неможливо уявити, яким буде світ через двісті років. Чи міг хтось у 1795 році уявити нас тут, у нашому часі? Чи буде відомо щось про мене, окрім маленької примітки — або чим би не був електронний еквівалент примітки через кілька сотень років — я уявлення не маю. Якщо про мене взагалі згадуватимуть, то, ймовірно, через орбіту Кларка, а не через мої оповідання. Звісно, я хотів би, щоб деякі мої твори залишилися в пам’яті, безумовно, мій улюблений роман “Пісні далекої Землі”».

І справді, видатні автори, вчені та письменники cучасности продовжують покликатися на Артура Кларка. Наприклад, Мічіо Кайку, відомий фізик, теоретик струн і автор науково-популярних книжок, у своїй праці «Майбутнє людства: тераформування Марса, міжзоряні подорожі, безсмертя і наша доля за межами Землі» (2018) детально описує шлях людства до статусу багатопланетного виду та наголошує на заслугах Кларка. Зокрема, Кайку високо оцінює концепцію космічного ліфта, яку Кларк детально розробив у своєму романі «Фонтани раю» (1979), а також його літературні роздуми про перший контакт із позаземними цивілізаціями. Крім того, Кайку розглядає «енергію нульової точки», що її описав Кларк, підтверджує її існування, зафіксоване у лабораторних експериментах, і пояснює її потенційне значення для майбутньої космічної подорожі людства. Книжка Кайку рухається на межі між наукою, технологіями та фантастикою, і таким робом природно продовжує думку Артура Кларка. Тож візії Кларка залишаються актуальними, продовжуючи надихати науковців і письменників.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Die Religion der Atheisten: Naturwissenschaft und Technik, Magie und Religion bei Arthur C. Clarke» в журналі Demokratischer Salon 28 грудня 2024 року.

Переклала Марія Ліснічук

Біографія

Твори