Наталія Шевель. Дві Надії
бувальщина
Задивилася Надія на річку, неспокійну, бурхливу. Така була і її молодість, та, що там казати, все життя. На її подругу хлопці задивлялися, а от її, здається, і не помічали. Та й у житті, певно, щось пішло не так. А що саме, і зрозуміти не могла. Та давно вже річка віднесла її молодість, додавши турбот і неспокою.
Надію часто непокоїла думка про те, як доволі швидко подруга, теж Надія, віддала Олександра, тим паче, звела їх. Молоді й до того були добре знайомі. Як не як, а вона хрещена мати його сина. Але як їй, бідолашній подрузі, було вчинити, якщо була заміжня… «Надіє, Надіє, - згадуючи ті часи, Надійка кривиться кінчиками вуст, - як тоді твій коханий, якого ти проводжала до армії служити, повернувся, але з дружиною і маленьким сином?» Дівчина, видно, передчувала недобре, відчувши холод у стосунках. За два роки чекання вийшла заміж за іншого. От тільки чи любила його, то було питання часу. Головне, щоб він кохав. А він, дійсно, кохав, аж до нестями. Скільки тому бідолашному чоловікові довелося зазнати розчарувань з-за коханої? А тоді вона була звичайною нареченою, якій до ніг стелився весільний рушник. І наречений, спокійний, тактовний, не те, що Олександр як вихор. От тільки зростом обидва і вдалися: високі-високі. А Надійці високі так подобалися. За дружку, зрозуміло, була подруга Надія. Та, котрій через декілька років, вона віддасть своє перше кохання. От тільки старша дружка і помітила, що подрузі, дійсно,: "Гірко". Вродлива наречена намагалася приховати свій неспокій, але думками поверталася до Олександра, хоча розуміла, що назад нема вороття. Дізналася, що там, на службі, знайшов іншу, яка тепер чекає дитину. Планують одружитися. «Як же добре, - думала, -що в її житті з’явився Ігор – її князь». Тож після весілля зажило подружжя у Надіїних батьків. Невдовзі й синочок з’явився у родині. Так на татка схожий… Тим часом Олександр відслужив, повернувся додому з дружиною і сином. Дідусь з бабусею охрестили внука. А за куму Олександр взяв сестру свого товариша. Тож молоді люди спілкувалися. Надія навідувала хрещеника. Та недовго прожила молода невістка в гостинному українському домі. Свекрі всіляко намагалися зберегти молоду сім’ю. Та де там… Олександру, видно, того не бажалося. Дійшло з розмов, що Олександр потайки зустрічається з Надією. Молода дружина поїхала назад додому за тисячі кілометрів, забравши дитину. Та невірний не спинився. Ігор не міг повірити, що Надія могла його зрадити. Йшло до розлучення. Чоловік мало руки на себе не наклав. Як вона могла так осоромити родину? І батько Надії он посивів за декілька тижнів. Ні у їхній родині, ні у сватів, невірних у подружньому житті не було…
Та далі події розвивалися ще неймовірніше. Звістка про те, що Олександр одружується, здається, облетіла все село. А як же інакше? Вже багато місяців поспіль тільки про нього й говорили… Люди дивувалися: і в кого він такий вдався? Батьки вірні одне одному. Батько спокійний, ніколи матір і словом не образив… От старший син і вдався у них, а молодший, мабуть, у якогось не благовірного предка. І одружується неабияк, не так, як звичайна людина, а зі своєю кумою, тобто, подругою Надії.
Виходь заміж за Олександра. Ти йому подобаєшся, - радила подруга.
Надія розуміла, що вже немолода, і ніхто не сватається, тож боязко запитувала:
-Я йому подобаюся? Звідки ти знаєш?
-Він сам мені зізнався, - не вгавала Надія.
От тільки батьки Надії й Олександра були занепокоєні: «Що ж це робиться? Хіба куми одружуються?» Надія й не приховувала, що їй подобається Олександр. Життя без нього не уявляє. Та й вибору немає: Надія носила під серцем свого первістка. Як казав Олександр: «Не хотіла виходити за мене, а тепер нікуди не подінешся». Мабуть, не раз згадувала і першого сина Олександра – свого таки хрещеника, який росте без рідного батька. Дівчата були подругами, а стали ще й кумами. Ще одна хитра ідея – взяти подругу за куму, коли народилася донька. Тож дві Надії, дві родини спілкувалися, ходили в гості. Подружилися між собою і чоловіки, тільки от не раз Ігор і Надія помічали, якими є погляди колись закоханих. Нераз ті, що не стали подружжям, поверталися у своє минуле, таємно зустріючись. Але кожен розумів, що у них інша сім’я. У Надії з Олександром народилися донька і син. Вже і діти мають свої сім’ї.
Так і прожила своє життя – як бурхливу річку перейшла. Як не подруга Надія, та що кума її, то ще якась інша постійно з’являлися у чоловіка. А Надія так собі. Тільки що й одружена. Але у постійних розлуках. Немає життя з ним. Хоча свекор і свекруха, з якими все життя проживають, не можуть на хвалитися працьовитою невісткою.
-У нас, Надійко, ти як донечка, - часто говорив свекор.
-Тпк що нікуди ми тебе не відпустимо, - стверджувала свекруха.
А Надія, власне, йти нікуди й не збиралася. Адже її домівка тут. Добре, що послухала подругу, а то лишилася б сама.
Дві Надії, пов’язані невидимими течіями ріки життя, змережили кожна собі долю. Неспокійну, тривожну, але свою. Не покидали подруги одна одну ще з дитинства, бо зв’язували їх не лише дружні, а й родинні зв’язки. Бо хрещені батьки їхніх дітей це святе, благородніше за їхню бурхливу любов.
