Надія Марченко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У тебе є 2 хвилини, щоб… добігти на бісовий трамвай! Знову я запізнююсь!

Дві хвилини.

Я запихую підручники в рюкзак, не дивлячись, які саме.

Одна хвилина тридцять секунд.

Забігаючи на кухню, шукаю хоча б якусь їжу на довгий день. У нас як завжди нічого немає, тож я знову вирішую зайти в магазинчик біля школи.

Одна хвилина.

Натягаючи на голі ноги кросівки, нарешті вибігаю з квартири, мої ключі дзеленчать у руках.

Сорок секунд. Люди озираються, але вже немає часу на сором. У голові – єдина думка: «встигнути на трамвай». Попереду світлофор – зелений. Я встигну.

Десять секунд.

Світло починає блимати. Різко зупинияюся біля переходу. Світло червоне.

Три секунди... дві секунди… одна секунда.

Я не встигла… Трамвай протарахтів до зупинки – люди неспішно зайшли. Захекана стою й дивлюсь на нього, відчуття безнадійності наповнює тіло. Може, перебігти дорогу? Зараз машин мало… Я вже збиралася перебігати, коли мене опанував незрозумілий страх, який просто в землю вкопував. Руки почали трястись й стало дуже холодно попри теплу погоду.

Трамвай відʼїхав. Я дивилася за ним, поки він не зник з очей. Навколо мене люди почали йти: світло стало зелене. Але я стояла, дивлячись на місце, де зник трамвай.

Краще вже прогуляти. Я зітхнула й попленталась назад додому. Нічого не станеться, якщо пропущу один день уроків.

Та неспокійне відчуття мене не покидало. Цілий день воно лишалося.

Уже під вечір зʼявилися новини, що мій трамвай, перетинаючи міст, – пропав. Ніхто не знає, куди і як. На нашому боці моста люди заходили як завжди, але коли за розкладом травмай мав прибути на іншій бік – він просто не зʼявився. Люди чекали пів години, допоки не приїхав наступний.

Із цим трамваєм зникло пʼятдесят осіб. Шукали їх багато годин – і досі нічого не знайшли. Єдина зачіпка, яка могла би допомогти слідству –  це те, що ніхто не виходив з трамвая на зупинці, на якій раніше завжди хтось виходив.