Ганна Арендт попереджала, що в темні часи надія не зрівняється з дією

Коли надія стає перешкодою

Авторка: Саманта Роуз Гілл, старша наукова співробітниця Центру політики та гуманітарних наук імені Ганни Арендт.

Для Ганни Арендт надія – це небезпечна перешкода для сміливих дій. У темні часи диво, яке рятує світ, – це дія.

Коли влітку 1940 року Ганна Арендт та її чоловік Гайнріх Блюхер чекали в Монтобані, Франції, на отримання документів про терміновий виїзд, вони не піддалися тривозі або відчаю. Вони знайшли велосипеди та досліджували прекрасну французьку сільську місцевість вдень, а вночі насолоджувалися детективними романами Жоржа Сіменона. За словами Гелен Вулфф: «Ганна у своїй піднесеній манері зробила з цього болісного досвіду своєрідний подарунок часу». Це була «перерва в житті, що складається з роботи та обов’язків».

Але навряд чи людина так поводитиме себе, коли її життя перебуває під загрозою. Тоді що ж дозволило Арендт подарувати собі час під час такого болісного досвіду?

То була не надія.

Арендт ніколи не була схильна до надії. Вже 1929 року вона бачила, що відбувається у Німеччині, і через це втратила друзів. Вона зневажала те, що називала «опортуністичною політикою», яка «залишає по собі хаос суперечливих інтересів і, здавалося б, безнадійних конфліктів». І вона відкинула будь-яке уявлення про месіанство, яке могло б запропонувати викуплення у майбутньому. Після війни у листі до американського філософа Ґлена Ґрея, вона написала, що єдина книга, яку вона рекомендує всім своїм студентам, це «Надія проти надії» (1970) Надії Мандельштам. Написані дружиною російського поета Осипа Мандельштама, ці жахливі спогади докладно описують життя при сталінському режимі та боротьбу за виживання. (Арендт назвала цю книгу «одним із справжніх документів» ХХ століття).

Багато міркувань про надію схиляються у бік солодкої сентиментальності і говорять про бажання пережити катарсис. Навіть навченим гірким досвідом спостерігачам за подіями у світі важко не затаїти дихання в момент напруженої ситуації, сподіваючись на перемогу добра над злом та щасливий кінець. Для одних обговорення надії пов’язане з уявленнями про радикальне політичне бачення майбутнього, а для інших надія – це політичне гасло, яке використовується для мотивації мас. Дехто підтримує надію як форму ліберальної віри в прогрес, а для інших надія втілює віру в Бога та життя після смерті.

Арендт відкидає ці наративи. Упродовж більшої частини своєї творчості вона стверджує, що надія є небезпечною перешкодою для відважних дій у темні часи. Арендт заперечує поняття прогресу, і у розпачі від представницької демократії вона не впевнена, що у світі можна зберегти свободу. Вона навіть не вірить у душу, як пише в одному любовному листі до свого чоловіка. Політичний теоретик Джордж Катеб одного разу зауважив, що її роботи «ранять демократичну душу». Коли в 1966 році їй було присуджено почесний ступінь у коледжі Сміта в Массачусетсі, президент сказав: «Ваша праця кидає виклик розуму, турбує совість і пригнічує дух ваших читачів, але у вашій мудрості і твердій вірі у внутрішню силу людства видніється проблиск надії».

Уявляю, що Арендт могла б відповісти: «Проблиск надії? На що саме?».

Арендт ніколи не пропонує систематичного аналізу надії, але вона повертається до неї протягом усієї своєї творчості. На початку свого есе «Що таке свобода?» (1961) вона заявляє: «Ставити питання “Що таке свобода?” здається безнадійною справою». В есе «Люди у темні часи» (1958) вона пише: «У надії душа випереджає реальність, тоді як у страху вона від неї відступає». А її книга «Витоки тоталітаризму» (1951) починається з обговорення надії: «Відчайдушна надія і відчайдушний страх часто здаються ближчими до центру таких подій, ніж зважені судження та зважена проникливість».

Найбільш руйнівна критика надії міститься в есе Арендт «Знищення шести мільйонів» (1964), опублікованому журналом «Єврейський світ». Арендт попросили відповісти на два запитання. Перше стосувалося того, чому світ мовчав, коли Гітлер винищував єврейський народ, і чи було коріння нацизму в європейському гуманізмі. Друге питання стосувалося причин безпорадності єврейського народу.

На перше запитання Арендт відповіла, що «світ не мовчав; але, крім немовчання, світ нічого більше не робив». Люди мали сміливість висловлювати почуття жаху, шоку та обурення, але при цьому не вживали ніяких заходів. На її думку, це був провал не європейського гуманізму, який виявився не готовим до появи тоталітаризму, а європейського лібералізму, не виключаючи й соціалізм. Слухання Бетховена та переклад німецької мови на класичну грецьку не були причиною того, що інтелігенція прийняла нацифікацію суспільних, культурних, академічних та політичних інститутів. Це було «небажання дивитися в обличчя реальності» та прагнення «втекти в рай для дурнів з твердими ідеологічними переконаннями при зіткненні з фактами».

У відповідь на друге запитання Арендт написала, що «єврейські маси в окупованій нацистами Європі були об’єктивно безпорадними». Вона звертається до твору польського поета Тадеуша Боровського «Ласкаво просимо до газу» (1946), щоб обговорити способи, якими використовували надію для знищення самої людяності. Боровський був лише підлітком, коли Гітлер вторгся до Польщі, і згодом його схопили нацисти, а потім відправили в Освенцим і Дахау. У спогадах про своє ув’язнення в Освенцимі він пише:

«Ніколи ще в історії людства надія не була сильнішою за людину, але й ніколи вона не завдавала такої шкоди, як на цій війні, у цьому концтаборі. Нас ніколи не вчили залишати надію, і тому сьогодні ми гинемо в газових камерах».

Боровський наклав на себе руки незабаром після написання цих рядків.

Арендт стверджувала, що саме збереження надії зробило багатьох безпорадними. Надія зруйнувала людяність, відвернувши людей від світу, що лежить перед ними. У темні часи саме надія заважала людям діяти сміливо.

У багатьох своїх ранніх есе 1930-х і 40-х років Арендт зосереджує свою увагу на етичних наслідках того, що може статися, коли людина не полишає надії в моменти кризи. Вона особливо критикувала те, як нацисти використовували надію, щоб зробити в’язнів концентраційних таборів причетними до вчинення злочинів, змушуючи їх поводитися один з одним як вбивці. У своїй колонці «Це значить ти!», яку вона писала раз на два тижні для Aufbau («Відбудова»), щотижневої газети для німецьких єврейських іммігрантів, заснованої в Нью-Йорку в 1934 році, Арендт стверджує, що страх і надія – це «два закляті вороги єврейської політики». У редакційній статті під назвою «Дні змін» вона розповідає про битву за Варшавське гетто, розмірковуючи, як надія була використана проти єврейського народу:

«Це почалося 22 липня 1942 року. Саме в цей день голова «Єврейської ради» інженер [Адам] Черняков покінчив життя самогубством, оскільки гестапо вимагало від нього постачати від шести до десяти тисяч людей на день для депортації. У гетто було півмільйона євреїв, і гестапо боялося збройного чи пасивного опору. Нічого подібного не сталося. Від двадцяти до сорока тисяч євреїв зголосилися на депортацію, ігноруючи листівки, які розповсюджував польський підпільний рух із попередженням не робити цього. Населення «опинилося між страхом і палкою надією». Одні сподівалися, що «евакуація» означає лише переселення, інші – що такі заходи їх не торкнуться. Деякі боялися, що опір означатиме вірну смерть; інші – що за опором послідує масова страта гетто; і оскільки єврейська думка загалом була проти опору і віддавала перевагу ілюзіям, невелика кількість тих, хто хотів воювати, ухилялися від цієї відповідальності. Німці ретельно використовували як надію, так і страх».

Опинившись між страхом і «палкою надією», ув’язнені в гетто були паралізовані. Правда про «переселення» і мовчання світу призвели до своєрідного фаталізму. Лише коли вони втратили надію і відпустили страх, як стверджує Арендт, вони зрозуміли, що «збройний опір був єдиним моральним і політичним виходом».

Для Арендт поява тоталітаризму в середині ХХ століття означала, що більше не можна було розраховувати на здоровий глузд чи людську порядність, моральні норми чи етичні імперативи. Закон санкціонував масове вбивство, і його не можна було розглядати як керівництво до дії. Традиція західної політичної думки зламалася, і аксіома Платона – краще постраждати, ніж завдати шкоди – була зворотною. Основні людські переживання, такі як кохання, горе, бажання, страх, надія та самотність, були інструменталізовані фашистською пропагандою для впливу на маси. Але Арендт залишалась непохитною. І в найтемнішу годину свого життя, коли вона думала про самогубство в таборі для інтернованих, вона вирішила, що занадто любить життя, щоб відмовитися від нього. Вона не сподівалася на порятунок чи визволення. Вона розуміла, що знаходиться між «більше ніколи» і «поки що немає», між минулим і майбутнім.

До того, як Арендт була змушена залишити академічну кар’єру та втекти з нацистської Німеччини в 1933 році, вона опублікувала дисертацію на тему «Любов і святий Августин» (1929). Написана до війни в Гейдельберзькому університеті під керівництвом філософа-екзистенціаліста і психолога Карла Ясперса, Арендт пропонує світське прочитання концепцій любові Августина. У понятті Августина про caritas, або любов до ближнього, Арендт знайшла спосіб буття по відношенню до світу і корінь політичних дій і людської свободи, де любов до світу має силу створювати нові починання. Світське прочитання нею Августина узгоджує його розуміння християнської надії на життя після смерті з її власним розумінням захоплення земними інтересами. В той час, як Августин шукав безсмертя в потойбічному світі, Арендт стверджувала, що безсмертя є лише в політичних діях людини на цій землі. Усе, що залишається після нашої смерті,– це історії, які розкажуть інші про те, що ми зробили.

У середині 1950-х і на початку 60-х років у Нью-Йорку, коли Арендт готувала цей рукопис до англійської публікації, вона відредагувала текст і запропонувала мову натальності (від англ. natality – народжуваність) в зв’язку з ідеєю нових починань. Створюючи натальність як концепцію, Арендт знайшла принцип нового початку, корінь політичної дії та можливість свободи.

Незвичайне слово, яке, безперечно, більш жіночне та звучить більш незграбно, ніж надія, натальність має здатність врятувати людство. У той час, як надія є пасивним прагненням до якогось майбутнього результату, здатність дії онтологічно вкорінена у факті натальності. Арендт відходить від традицій західної політичної думки, зосередженої на смерті та смертності від «Держави» («Політеї») Платона до «Буття і часу» (1927) Гайдеґґера, та звертається до нових починань – не для того, щоб висловити свій власний метафізичний аргумент щодо природи буття, а щоб врятувати сам принцип людяності. Натальність є запорукою продовження людського існування; це чудо появи на світ, новий початок чогось, притаманний кожному народженню, який робить можливим дію – вона є спонтанною та непередбачуваною. Натальність означає, що ми завжди маємо можливість закінчити з поточною ситуацією і почати щось нове. Але не можна сказати, що це таке.

Надія, мабуть, не врятує нас у вирішальний момент, але це зробить натальність. Ось так Арендт не полишала віри у світ людських справ. Вона намагалася знайти в модерності концепцію, яка б могла її зберегти. У своїй книзі «Становище людини» (1958) вона пише:

«Диво, що рятує світ, сферу людських справ, від його нормальної, “природної” руїни, зрештою, є фактом натальності, в якій онтологічно вкорінена здатність діяти. Іншими словами, це народження нових людей і новий початок, дія, на яку вони здатні завдяки своєму народженню. Лише повне пізнання цієї здатності може надати людям віру та надію – ті дві основні риси людського існування, які грецька античність зовсім ігнорувала, відкидаючи збереження віри як дуже дивну і не надто важливу чесноту, а надію зараховуючи до зол ілюзії в скриньці Пандори».

Віра і надія на людські справи можуть випливати лише з того, що кожна нова людина, яка народжується на світі, має здатність творити щось нове, діяти і тим самим запускати ланцюг подій, результат яких неможливо передбачити. Так віра і надія для Арендт є предметами не самої віри, а дії. Дія – це «єдина чудотворна здатність людини». Тут є ризик взяти натальність, одну з найбільш обговорюваних концепцій Арендт, і перейти до мови надії, але краще використовувати слово «починати» як синонім.

Відмова Арендт від надії ґрунтується на вивченні давньогрецької політичної думки, згідно з якою надія розглядалася поряд зі страхом та злом. У «Меліанському діалозі» (431 рік до н.е.) Фукідід пише:

«До надії, розраднику небезпеки, можуть вдаватися ті, хто має багато ресурсів, якщо й не без втрат, то, у будь-якому разі, без руйнування; але її природа – бути екстравагантною, і ті, хто заходить так далеко, що ризикує всім, бачать її справжнє обличчя лише тоді, коли розоряються».

Для Фукідіда надія – це бальзам, потурання, небезпека та причина втрат. У «Працях і днях» Гесіода (700 р. до н.е.), які займають центральне місце в дискусії Арендт про надію у її книзі «Становище людини», він стверджує, що тільки надія залишилася в скриньці Пандори після того, як все інше зло вирвалося назовні: «Тільки надія залишилася там у непорушному будинку під верхнім краєм великого глека і не вилетіла за двері». Іншими словами, надію можна побачити лише після того, як зло виривається на волю. (Оптимістичніше трактування може бути таким: ми можемо сподіватися на надію, але тільки тому, що нас оточує зло).

Надія розширює наше бачення, відвертаючи нас від світу, що лежить перед нами, але натальність – це політична схильність, це можливість політичної дії. Арендт стверджувала, що надія засліплює людину, тому що вона відвертає її очі від того, що відбувається прямо перед нею, – у той час як натальність змушує людину бути присутньою в моменті. З концептуальної точки зору, натальність можна розуміти як зворотний бік надії:

  • Надія дегуманізує людей, бо відвертає їх від цього світу.
  • Надія – це прагнення якогось неминучого майбутнього результату.
  • Надія виводить нас із сьогодення.
  • Надія пасивна.
  • Надія існує поряд зі злом.
  • Натальність – це принцип людяності.
  • Натальність – це обіцянка нового початку.
  • Натальність – це існування в моменті.
  • Натальність – це корінь дії.
  • Натальність – це диво народження.

Відмова від надії у Арендт не залишає людину у відчаї. Важко уявити більш життєстверджуючу концепцію, ніж натальність. Але якщо надія це те, що ми маємо, то натальність це те, що ми робимо. Як світське уложення віри, натальність покладає відповідальність за на нас самих, це можливість, закладена у кожному з нас, властива нашому народженню. Можливо, найкращий приклад цього можна знайти в книзі «Витоки тоталітаризму» (1951), яка починається з засудження надії та страху і закінчується цим уривком з Августина, який надихнув Арендт на концепцію натальності:

«Початок, перш ніж стати історичною подією, – найвища здатність людини; політично він тотожний свободі людини. Initium ut esset homo creatus est – “щоб початок було покладено, була створена людина,” – каже Августин. Цей початок гарантується кожним новим народженням; це справді кожна людина».

Арендт не сподівається, що елементи тоталітаризму зникнуть із нашого світу. Вона попереджає, що тоталітарні рішення існуватимуть завжди, коли здається неможливим полегшити соціальні, політичні та економічні страждання. Але вона залишає нам саме натальність, можливість дії у безнадійних ситуаціях. Саме це дозволило їй зробити подарунок часу під час такого болісного досвіду. Від завоювання симпатій гестапівського охоронця завдяки своєму таланту розповідати історії, до мужності вийти з табору для інтернованих з підробленими документами, до подорожі Францією поодинці пішки в пошуках свого чоловіка, Арендт знову і знову діяла сміливо, коли перед нею вставала можливість повернути у бік безвідповідальної надії чи розпачу.

Зрештою, за допомогою Варіана Фрая Арендт та Блюхер змогли отримати документи на виїзд. Вони проїхали велосипедами від Монтобану до Марселя і зняли номер у готелі, щоб дочекатися звісток із консульства США. Одного ранку в їхній номер прийшло повідомлення з проханням, щоб Блюхер з’явився на рецепції. Але Арендт знала, що дзвінок був обманом і скоро приїде поліція. Прикинувшись невинним, Блюхер спустився у вестибюль, залишив ключі і вийшов через парадні двері, перш ніж хтось встиг зупинити його. Коли адміністратор готелю підійшов до Арендт і спитав, де її чоловік, вона влаштувала гучну сцену, кричачи, що він уже в офісі префектури. Вона сказала адміністратору, що він відповідає за те, що трапилося з її чоловіком. Вона почекала, а потім пішла зустрітися з Блюхером у кафе, де він надійно ховався. Разом вони негайно покинули Марсель. У період з червня по грудень 1941 року Державний департамент США посилив політику в’їзду. І з 1137 представлених імен лише 238 осіб отримали термінові виїзні візи. Арендт і Блюхеру пощастило опинитися серед них.

Арендт було 34 роки, коли вона прибула на острів Елліс на судні «Гвінея» 22 травня 1941 року. Вона мала 25 доларів у кишені і не говорила англійською. Вона втекла від двох світових воєн, була заарештована гестапо і вибралася з табору для інтернованих. Її життя тільки починалося.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «For Arendt, hope in dark times is no match for action» в журналі Aeon 4 жовтня 2021 р.

Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.


Читайте также