Наталія Шевель. Хусточка біленька

Бувальщина 

      Неозорі поля так і вабили до себе. Дівоча постать то з'являлася, то зникала. Анісія біжить, пригинається, лише легка  хустинка виглядає. Мерехтить між житами. Дівчина швидко біжить вузенькою стежкою,  яку ніби обвиває стигле колосся. 

     Поспішає, не спиняється. Невблаганна спека перехоплює подих. Заважає думати стиха розмірковує:

• Їй треба встигнути, поки не прийшов Олекса. Важливо, щоб він не пройшов. Бо ще піде до хати її шукати. Треба, щоб ніхто його не побачив.

   Тож Анісії необхідно першій з'явитися біля рогу, де закінчується поле і починаються людські городи. Тож неабияк бігла. Щоб її ніхто не побачив, майже весь час прихилялася. Рятують її тільки денна спека і сутінки. Хоч тоді люди здебільшого не на городах. Тож лише густі жита затінюють її кохання, ховають від стороннього ока. 

     Зовсім випадково Анісія дізналася від Олекси неприємну новину. Віін казав:

- Не може залишитися з тобою. Мені треба їхати. 

-Ну чому тобі треба їхати!? - запитувала. 

-Одружений я, - відповів  чоловік. 

Анісія  майже розум не втратила. Чоловік довго приховував, майже всю весну і півліта, аж поки несподівано  навіть для себе, проговорився.. А приїхав здалеку  до чужого села на польові роботи, щоб хоча б що заробити. Дівчина поспішала його перейняти і благала тільки одного, щоб її батьки його не побачили. Вже ніколи… 

      Поспішала, то пригиналася, то присідала. Лише біленька хусточка майоріла. Тихенько і протяжно гукала:

• Олексо…

Легенький вітерець протяжно озвучував:

• О-о-о. 

   І знову ховалася. Чоловік вже звик до таких витівок дівчини, яка, здається, ніколи й не журиться. Зустрічала його чи на межі, чи в полі, чи на вузькій, польовій стежці, а то й при дбайливо доглянутому городі. Таке враження, ніби цілий день десь його так і очікує. Неабияк подобалася така безтурботність без ніяких зобов'язань. Олекса теж часто милувався тендітною дівчиною, яка йшла понад житом красива, з стрічкою в косі. Була пов'язана голова біленькою хустинкою. Йшла, не поспішаючи, замріяна. Певно, очікуючи на побачення з ним, тим, кого вимріяла у своїх дівочих снах. Йшла горда, безтурботна, навіть, не здогадуючись про грішну любов, що може стати невтішною. Так сталося, несподівано Олекса проговорився, що одружений, тож йому треба повертатися. Для дівчини було повідомлення суцільною несподіванкою.   Хоча він багато віддав би, щоб залишитися з Анісією. Дівчина йому так сподобалася. Та не може. У селі дружина так чекає його підтримки, бо незабаром має народити. Що там говорити, він знову відчув свободу, ніби парубок почувається. Вже за неї майже й забув. Так йому запальна вдача нової коханої закрутила голову. Аніська (так він називав дівчину) весь час перед очима. Зустрічаються щодень. Не раз лежачи горілиць, вдивлялися у небесну вільну далечінь, спостерігаючи за птахами в світограї. 

-Які вони вільні, - говорив Олекса. 

-У людей зовсім не так, - відповідала Анісія, - весь час щось зобов'язаний. 

А потім думали після таких жаданих обіймів і поцілунків, певно, кожен про своє. Поряд на дідівській ниві спіло жито. Олексі навіть в снах ввижалася Анісія, що йшла попід житом, щаслива, обережно ступаючи. А згодом наснилася, що ступала босими ногами стернею, так їх сколола. А він ніяк не міг їй допомогти.

      Спекотного полудня обоє поспішали на зустріч. Кожен з своїми намірами. Олекса сповістити, що йому, дійсно, завтра  необхідно їхати, бо дитина ось-ось  народиться. Анісія теж має що сказати. От тільки думає, чи варто. А сказати має сокровенне, те, що скоро не сховаєш. Роздумувала: 

- Сьогодні підтвердилися мої  здогадки. Дійсно, у неї буде дитина. Їхнє з Олексою дитя. Дитя любові, вільних полів і небесної блакиті. Недаремно, очі в обох блакитні. 

   Кожен з них розумів, що ось саме цей день може бути вирішальним у житті двох людей. Відомо, скільки ниточці не витись… Вже й так далеко зайшли зі своїм забороненим коханням. Звісно, розлука - не виняток для їх обох. Тому після чергових не земних благ незрозумілого кохання Олекса повідав:

-Треба завтра вранці їхати. Терміново, бо  чекають вдома…

      Як у Анісії не бунтувало, не виривалося з грудей серце, як вона благально не відвертала очі, але так нічого до самого вечора і не сказала. Зрозуміла, що та розмова буде ні до чого. Нехай син, ( а вона була впевнена, що саме так і буде) унаслідує вроду батька. Дійсно, ще таких красенів дівчина не бачила. 

     Зустріч була останньою. Про наступну так і не домовилися. Як і адресами не обмінялися. А навіщо? Про мобільні телефони тоді ще й не знали. Мабуть, згадували одне одного. Не раз озиралися на майже знайому постать, але то були лише в деякій мірі схожі, зовсім інші люди… 

      Звісно, Олекса ніколи не дізнається, що у нього народився син, який зростатиме без батька. Мати назве дитину  його іменем. Хлопчик так буде схожий на Олексу. Не дізнається ніколи про те, як батьки довідалися про майбутню дитину, що дочка тримала в неабиякій таємниці. Великою несподіванкою буде для всіх, адже дівчина ні з ким не зустрічалася, нікого біля двора, навіть, на бачили. Дивувалися, наскільки молоді люди могли тримати свої почуття від сторонніх очей, що ніхто так нічого й не запримітив. 

       Батьківську турботу малий Олекса все-таки відчув. Несподівано жінка вийшла заміж. Жили з батьками. У родині народилися діти. Батько любив дітей, ніколи не відділяючи  Олексу. Став для нього справжнім батьком і гарним дідусем для онуків. 

       І тільки, пов'язавши голову ситцевою, біленькою хустинкою, виходячи працювати на город, оглядаючи розкішні простори, що розкинулися навкіл, ( дійсно, а нічого майже й не змінилося), пригадує свою безмірно бентежну юність з пристрасним поглядом, певно, закоханих блакитних очей. Кохання, що так перевернуло її життя. Лишившись на самоті з маленькою дитиною, без чоловічої підтримки, мовчки почала ростити сина. Відганяла від себе накучливі думки. Звісно, на зустріч і повернення Олекси не сподівалася, хоча, можливо, й мріяла. Вірила в краще. І їй пощастило. 

       Жінка відганяє від себе сум. А хусточка мерехтить від вітру ніжно білою чистотою. І ніщо її не затьмарить. Анісія відганяє мимовільні  спогади. 

-От тільки син не бачив батька. Та і не хотів. У нього батько, який виростив і виховав. Все-таки і вона, і її дитина віднайшли родину і любов. Всі щасливі, - посміхнулася надуманому.

      Жито так, як і багато літ тому, наливається колосом з року в рік. Навесні з'являється першими зеленими  сходами, а в середині літа вже зібрано урожай. Тільки стерня і лишається. Восени чи навесні знову посіють зерно, і колоски будуть розливатися золотавим плесом, нагадуючи, що життя на землі вічне. Щороку урожай, як і життя Анісії, наповнювалися новим змістом. Своє серце вона тоді в молодості  відкрила назустріч новому, хоча і в  юності звіданому,  почуттю. 

      Налите колосся незмінне щоліта. Нагадує, що життя продовжується в дітях, в онуках.