Наталія Шевель. Віра, Надія, Любов та їх матір Надія
історія з життя
Весняний вітер навіяв прохолоду в кімнату через вікно. Надія лежала, пильно вдивляючись у стелю. За вікном розквітлі вишневі гілки опустилися прямісінько по склу, здається, так і зазирають до кімнати. Надія працювала, поспішала закінчити почату роботу, як в очах потемніло. Тож прилягла відпочити. Сама не відаючи про переміни, що її сердешну очікують.
Надія часто згадує себе молодою. У ній зароджувалося життя. Тільки пізніше Надія зрозуміла, що не одне. Лікарі говорили, що буде трійня. У неї вже є старший син від першого шлюбу. Щось не склалося, розлучилися. Тепер другий шлюб. Думала, що буде краще. Та де там… Син у бабусі. Надія більше часу в лікарні, а Микола ніби уникає її. Декілька необдуманих слів, і він зовсім зник. Навіть з пологового її не забрав. А у них народилася не лише троє дівчаток-близнят, а ще й хлопчик. Тож довго не роздумувала, назвала дівчат - Віра, Надія, Любов, а хлопчика Іваном. Образливо, ой як образливо було молодій матері без надійного чоловічого плеча, опори і підтримки. На неї дивилися чотири пари дитячих очей, маленьких, благальних. Беззахисних її немовлят. Тож пообіцяла собі, що буде їм, найріднішим своїм кровиночкам, і за батька, і за матір. Про батька дітей намагалася не думати. Знала, що він на зрадив її з іншою, але зрадив матір і дитину, і не одну, а відразу чотирьох. Не раз дивлячись на дітей говорила, можна сказати, сама до себе:
- Кажуть, злякався. А відомо, що чоловіки сильні. Та який там він сильний, якщо від від своїх дітей відцурався. Бачте, спокійного життя йому захотілося.
Кожного дня зарікалася: якщо і з'явиться, то і на поріг не пустить. Неабияка образа каменем залягла у глибину самісінького серця. Не благовірний через декілька місяців, дійсно, з' явився, але тільки перед дверима кімнати. Далі Надія його не пустили. А навіщо? Хіба зруйноване можна повернути? А він сам зруйнував. Ніяких виправдань жінка слухати не хотіла. У просторій кімнаті її чекали донечки і сини, які спочатку батьку не треба були, а тепер і він їм не потрібен.
Так і зростила сама трьох донечок і двох синочків. Отримала без черги чотирикімнатну квартиру в райцентрі. Виживала як могла. Щось мати і сестра допомагали. Сестра навіть була медсестрою в її дітей. Надія була спритна і завзята, свої права добре знала, то і відстоювала. Отак і жила дітьми. Зростила їх з любов'ю. Ніколи ні на що не скпржилася.
Виросли діти. Старший син - її помічник - гарну спеціальність здобув. Одружився. Вийшли заміж і дівчата. От тільки Іван ніяк не одружувався. Внуками порадували діти бабусю. Тепер у неї ніби друге дихання відкрилося. Давай допомагати з внуками. Одній з доньок ніяк материнство не пішло на користь. Забрала її двох дітей Надія до себе, офомлила опіку. Переїхала жити в село до батьківської хати. Невдовзі і чоловік трапився для неї, добрий, працьовитий. Найняла зробити ремонт, так, як той їздив по підробітках. Виявилося, що одинокий. У селі, звідки приїхав, немає заробітку. Так і залишився господарювати в Надії, якій давно були необхідні не лише працьовиті руки, а і увага, й повага. Бо з молодості так і не звідала ні чоловічої підтримки, ні любові. Дбали про все разом. Для Надії була велика допомога. Вже немолода. Та і здоров'я підводить. От тільки останнім часом жінка почала на нього ще більше скаржитися. Чи не здогадувалася, чи не хотіла знати про хворобу? Вона, несподівана і підступна, одного дня осиротила дітей і внуків. Надія прожила гідно життя. Не стало матері, бабусі. Тепер ні кого розраховувати. Опіку над ще малолітніми дітьми однієї з сестер взяв старший син Надії. Тепер дбає про двох дітей. Бо не стало берегині й заступниці. Все було сама та сама.. Була і за матір, і за батька для найдорожчих.
