Наталія Шевель. Затьмарена розлукою
Історія з життя
Дорога до рiдного порогу з полiв вiйни. Як багато важить. Скiльки сходжено. Тiльки-но вiдгримiли бої. Позаду – затьмарена даль. Ось вона, довгоочiкувана перемога. Та чоловiк не надто поспiшав, скорiше був задуманий i розгублений. Зрозумiло,йому треба визначитися: як жити далi. Окинув поглядом таку знайому стежину. Микола, пiдiйшовши до знайoмої вулицi, ще з-за рогу побачив на подвiр`ї двох дiтей. Зрадiв, зрозумiло, старшенька, то його, а менша, можливо, сусiдська. Дiвчатка гралися. Меншенька попрямувала до хати. Майже весь день до вечора видивлявся Микола двiр, в чагарнику ховаючись. Добре, хоч хатина стояла першою вiд дороги. Бачив i тещу, i дружину, що голубила обох дiвчаток. Тож сумнiву не лишилося: обидвi її дочки… Недаремно, земляк мiж боями проговорився. А вiн ще й не повiрив. Захотiв переконатися.
Раз i назавжди надивившись на свою дитину, з гiркотою обрубав своє подружнє життя. Лукаво усмiхнувся: «Тепер вiн вiльний». Тiльки й подумав, що нiхто й нiколи не дiзнається, що вiн тут був. Адже прийшов поночi й покидає колись ледь нагрiте родине гнiздо, теж у темрявi. Отримали про нього звiстку, що пропав безвiстi, тож нехай так i думають. А вiн врятувався. Лютував в душi, що бач, яка невiрна виявилася, тiльки почула, що його немає, то й не чекала. Видно, рiзниця мiж дiтьми невелика. Оленка народилася, щойно розпочалася вiйна, а тiй дитинi десь рокiв з три. Чоловiк нiяк не йняв вiри: як це так, вiн у вирвищi вiйни був, а вона… Хоча й говорив односелець, що то була миттєва зустрiч й, очевидно, лише одна, але дружина, якщо її можна так назвати, не була вiрною. Хоч раз , та вона зрадила, мала iншi стосунки, вiд яких з`явилася дитина. «Тож нехай вiють вiтри, шумлять верболози, проводжаючи мене свiт за очi». –мiркував. Бачив, що наближається гроза. Небо вкрили густi хмари. Гримiло, блискавка раз у раз освiтлювала небо. Мабуть, горобина нiч. Ось так, пiзно ввечерi, у темрявi ( мiсяць свiтив мляво, лише мiнливе небо роздiляла блискавка), Микола покидав своє перше кохання. Затьмарене зрадою, приречене на вiчну розлуку, роздiлене навпiл до i пiсля, нiби небо, блискавкою. Невимовний бiль. Жалюгідний грiм. Ще й злива буде. Ясени проводжали Миколу. Тi ж самi, що так ховали їхнi обiйми i палкi поцiлунки, коли стояли вдвох бiля них коло перелазу. По-молодечому перестрибнув його, ще раз озирнувся…. Хвилин зо три стояв нiби нiмий, втупившись очима у невеличку хатину. Швидке прозрiння: збагнув, вiн такий, що нiколи не пробачить. То як же жити разом? Його щастя лишилося тепер назавжди там, за перелазом, у отiй хатинi. Тепер їх роздiляють не лише темрява, гроза й перелаз, а й не сказанi вiдвертi слова, що занiмiють вiчним мовчанням назавжди. Та й для чого тi розмови, й так все зрозумiло. Зiрвався на ноги й швиденько пiшов, боячись, щоб нiхто його не помiтив, користуючись нагодою, що в негоду нiхто не буде ходити. Одне тiльки йому було, безумовно, жаль, що його донька так нiколи його, так, як i вiн її, не побачить. Вiн бачив лише один раз немовлям. Та ось незблизька.
-Ну що, нехай свiтлини споглядає, декiлька лишилось, - тільки й промовив стиха.
Твердо вирiшив, що поїде за багато тисяч кiлометрiв до далеких родичiв. Як сказав собi Микола, так i зробив. Рiдня радо зустрiла молодого воїна, чиї груди гордо прикрашали ордени. Влаштувався на роботу. Невдовзi познайомився з гарною дiвчиною, одружився. Було все, як у людей. У сiм`ї народилося троє дiтей: хлопчик i двi дiвчинки. Микола, дивлячись, як зростають дiти, згадував i старшеньку Оленку. Але жодного разу так про неї й не сказав, заборонив i родичам щось говорити. Зниклий. Дивився i на сусiдських дiтлахiв, якi зростали без батькiв сиротами, i з жалем згадував i свою, покинуту дитину. Так i зберiг її народження в таємницi, як i те, що в нього до вiйни була iнша сiм`я. Не раз у думках повертався до тих днiв,як всеньке село зустрiчало воїна, теж Миколу, який потрапив у полон. Повернувся тiльки через десять рокiв. Тiльки от вiн не був одружений. Говорив з Миколою натяками. Тож i закралися сумнiви, що, можливо, i жив з якоюсь жiнкою. То чи правду говорив, чому не подавав звiстки? Як кажуть, у кожного своя правда. Не раз уявляв, що i його так зустрiчали б, але спересердя обривав тi думки.
Довiв дiтей до повнолiття. Здоров`я погiршувалося. Зовсiм молодим вiдiйшов у iншi свiти. Дало взнаки перебування в полонi, втеча з нього. Пiсля того страшного бою тiльки йому вдалося врятуватися. Не знайшли його. Для Оленки i її матерi так i залишився навiки зниклим. Знав, що донька гордиться ним, i вiдчував, що чекає.
А що перша дружина Ганна, яку вiн лишив зовсiм юною? Видно, не раз картала себе за ту мимолiтню зустрiч з iншим, не раз виглядаючи чоловiка з дороги. Iншi – йшли, а його не було. Все чекала, що стомлений розлукою, постукає, ступить на порiг. Часто згадувала його – кохання всього свого життя. Замiж так i не ви йшла, хоча i кликали. I через десятки лiт сподiвалася на диво: на порозi з`явиться тiльки вiн, Микола. Рано-раненько, тiльки-но прокинеться, бiгла вiдкривати хвiртку для нього, єдиного. Зрозумiло, дива не сталося. Так нiчого й не дiзналася. Незрадженою й померла. Вважала, що Микола загинув, раз не повернувся. Не думала, що саме її невiрнiсть поклала край їхнiм стосункам. Оленцi часто показувала свiтлину батька, розповiдала… Дiвчинка надзвичайно гордилася своїм татусем, от тiльки жодного разу так його й не бачила. Для неї батько – герой, який вiрно боронив рiдну землю вiд ворога, щоби дiти жили в спокої i мирi.
Багато минуло часу вiд тих днiв чекання, потiм вже й нечекання. Жiнку з сивими скронями сколихнула iнша бiда – вiйна ХХI столiття. Пригадала, що недаремно кажуть, на кожне столiття – по вiйнi. Дивлячись на сьогоднiшнiх молодих хлопцiв-захисникiв, уявляє, таким юним був i батько, коли йшов не у один бiй. Знає, хто полiг у пекельних боях, вони, так, як i її батько, в серцях дiтей, пам`ятi землi. Вони з нами кожен день у думках i помислах. Вiчно юнi, вiчно молодi…
Прожила Олена довге життя, обдiлене батькiвською любов`ю. Нiколи й подумати не могла, що її батька так називають ще троє дiтей. I є у неї ще брат i сестри. Олена так поспiшає до батька. Знає, що шлях життя її майже закiнчується. Поспiшає, щоб там, i тiльки там, побачитися з батьком i матiр`ю. Вiрить, що вони там давно зустрiлися. Її, затьмарену розлукою, чекала все життя. Зустрiчi з дорiг вiйни. Однiєї, тiєї єдиної, нездiйсненної.
