Наталія Шевель. Євстахія з Євстахієм або Сила нерозтраченою кохання

Бувальщина

   Недалеко за селом розкинувся    пагорб, що манив до себе своєю незрозумілою красою. Євстахія так любила сюди приходити. Знала, що він вічний. Не одні закохані, бравшись за руки, вилазили на нього. Потім стояли на вершечку, притулившись одне до одного. Спочатку мовчали, а потім хлопець несміливо починав говорити:

• Я тебе кохаю. Жити без тебе не можу.

Дівчина червоніє. Їй приємно чути такі слова, якщо кохання взаємне.

Парубок запитує:

• Любиш мене?

У відповідь тільки  киває головою і стиха каже:

-Так.

    Скільки освідчень в коханні пам'ятає пагорб? Здавалося, нічого особливого. Але незвичайна його форма з різними незрозумілими вигинами так і вабили до себе. А ще він, витончений, був щедро вкритий квітами. Наче хтось їх навмисне насіяв. Тож навесні, влітку та й ранньої осені цвіт був свідком чиїхось почуттів. Євстахія пригадує, що багато і весіль було. Що то значить взаємна любов.. Але часто бувало, що при освідченні виявлялося, що хлопець чи дівчина ще не готові до одруження або ж були нещирі в почуттях. Тоді з пагорба вже не йшли разом. Бувало навіть парубок і  руки дівчині не подавав. А пагорб високий, мінливий. Спробуй з нього зійти.

     Євстахія добре пам'ятає скільки сама сходила з пагорба. Була донькою заможних батьків. А подобалася, чомусь, тим, хто їй був нецікавий. Тепер вона добре розуміє, що не могла через себе переступити і когось з них вибрати. Причиною був один парубок з таким близьким іменем - Євстахій. Дівчина розуміла, що подобається йому. Зустрічалися, додому проводив. От тільки біда, був збіднілого роду. Точніше сказати, сирота. Ніколи не забуде палкого признання в коханні від Євстахія на дивовижному пагорбі, своє заповітне: "Так, згодна".Бо більше їй ніхто не потрібний. Хлопець сильно кохав Євстахію і розумів, що відтоді, як вона стала його, тобто належали одне одному не тільки душею, серцем, а й тілом, то треба поспішити з одруженням. У домі дівчини здогадуватися про їх стосунки, тож застерігали, щоб у подолі не принесла. Але з дитиною щось не виходило. Та дівчина була впевнена в коханому, знала, що він її не кине. Тобто, ніщо їх не розлучить.

     От тільки, як вона помилилася. З огляду на прожите, тепер розуміє, що батько на перше місце ставив статки, а вона - кохання. Скільки до неї сваталися. Й не перерахувати. Вже і до пагорба не ходили. Бо вона нікого не любила, тільки Євстахія, все відмовляла. Тільки після кожної такої зустрічі на стовпі, що був неподалік хати, видряпувала нігтями їхні  імена. Та так, що аж пальці до крові стирала. Глузливо посміхалася. Певно, хотіла за таким болем сховати свій, власний. Хоча батьки дпвчини і були проти, закохані все-таки продовжували зустрічатися таємно. Часто ходили і до пагорба. Батько був невблаганний. Часто перестрівав парубка, погрожував. Зрозуміло, хотів залякати. Заступитися ж нема кому, ніякого роду немає. Та Євстахій був не з лякливих. Не раз приходив до хати, щоб просити благословення на одруження. Батько був невблаганний. Кричав, лаявся, зразу ж виганяв чоловіка:

• Йди геть, щоб духу твого тут не було. Обідранець.

На що Євстахій твердо відповів:

-Все одно ви нас не розлучите.  

Розвернувся й пішов. Мати тільки плакала. Розуміла, що не буде доброго життя тут, так, як і їй немає. Несподіваним стало для обох молодих людей те, що в них буде дитина. Здається, зраділи, бо не раз мріяли, а ще, можливо, хоч тепер будуть разом. Що ж ховатися. Та де там? Тільки гірше стало. Так він до дому Євстахія й не допустив.

Доньці кричав:

-Ославила. Забирайся звідси, щоб очі мої тебе не бачили.

Горпина благально дивилася на чоловіка, запала його за руки, (за що отримала стусанів), просила:

-Куди виганяєш? Одна вона в нас.

Прокіп витер потилицю, подумав, а тоді вигукнув:

-То як одна-єдина, нехай залишається.

 І знову постійні погрози. Бо люди говорять. Бажав, щоб і позбулася дитини. Але мати заступилася, хоча й сама ще отримала штурханів. Євстахій зразу хотів, щоб вони втекли. Але потім зрозумів, що немає куди податися.  А у свою хатину латану-перелатану куди йти, тим більше, як там жити, як буде немовля. Тож тоді і вирішили, що Євстахія буде жити в батьків, поки народить, і дитя окріпне. А Євстахій піде на заробітки, щоб доказати батькові коханої, що він не бідний. Ймовірно, тоді вони його зможуть переконати. Будучи при надії, ніяк не могла змиритися, що ось так коханий її залишає.

      Важким було прощання. Прийшли на той таки пагорб. От тільки люди йдуть до нього, щоб поєднати свої життя, а вони, в очікуванні розлуки.

-Ненадовго покидаю, - говорив Євстахій, міцно пригортаючи дівчину.

Євстахія мовчала, їй забракло і сліз, і слів.

-Час швидко пролетить, народиш, повернуся буде у нас копійка, - вів далі.

-Може, хоч тоді батько змилується, - промовила дівчина.

   Зійшли з пагорба, обережно, притримуючи одне одного. Парубок провів Євстахію до двору, зненацька поцілував і пішов, не озираючись.

  Хоч і не можна було хвилюватися, але Євстахія плакала не один день. У важкій самоті спливли дні. Прийшов час народжувати. З'явилася донька. Тепер для неї був лише її світ: вона, крихітна донечка і думки про Євстахія. Бідкалася, що так і не дізнався молодий батько, хто у нього народився. Але жила тільки майбутньою зустріччю. Молодиця пильно вартувала дитину, погляду не спускала. Не зважала на погрози лютого батька, який тільки й говорив образливі слова. Адже обіцяла Євстахію берегти дитину. Через рік прийшов він на подвір'я, де жила кохана, тихенько її покликав. Євстахія тільки-но зачула рідний голос, схопила на руки дитину і миттю вискочила з хати і заголосила:

-Євстахій, коханий, повернувся

Тож чоловік пригортав і обціловував обох. Раділа, витираючи сльози. Не могла пробачити батькові за цей рік розлуки. Через те й плакала. А чоловік не міг надивитися на донечку, не спускав рідненьку з рук. Незбагненно, але дитина так на нього схожа. Батько ніби відчув щось неладне, тож прибіг з сінокосу і запримітив осоружного, того, кого він не може прийняти в зяті.

• Знову явився. Не можеш забути нашого порогу, - кричав мов скажений, розмахуючи вилами.

 Євстахій показав  гроші, промовивши:

-Ось, заробив, на починок вистачить. Тільки дозвольте жити нам разом.

   Думав, що взаємна сила кохання обох може звернути гори. Та підстаркуватий, злий чоловік тільки подивився на його заробіток, висміяв:

-Що ти ото приніс? Багато наживете на ті копійки. І не розраховуй. Вистачить, що дочку й онуку годую…

   Зрозуміло, що молоді такого не чекали. Знову батько проти. А облаштувати свій куточок ніяк  не можна, не вистачає заробленого. Вони вже пішли б жити окремо в без батьківського благословення. Знову поневіряння, короткі зустрічі, довгі розлуки. Боялася дитину вдома залишати, то бігала разом з нею. Так Євстахій хоч міг побачити донечку.  А вдома не було спокою, часто і перепадало від жорстокого батька.

     Не раз ходили на пагорб, не раз там прощалися. Приходив Євстахій ще декілька разів, але даремно. Дитина підростала. Чоловік, поневіряючись, не розгубив свого кохання. Як минуло їй чотири роки, то Євстахій так і залишився у рідному селі в своїй старій хатині. От тільки там умов для проживання з дитиною ніяких. Та й батько грозиться, що спалить. А від нього можна чекати чого завгодно. То він один, то ще так. А якщо їх буде троє? Либонь, він вже не може терпіти, жити розлукою. Та і Євстахія також, змарніла вся. Переживає і за дитину, й за них обох. Донечка постійно кличе тата. Як побачить, то не може зрозуміти, чому не живе тато з ними. Не поясниш же  дитині про жорстоке серце дідуся. Тож вирішив, що він, неодмінно,  повинен жити з дружиною і дитиною - своєю кровиночкою. Знову прийшли до пагорба, але тепер, щоб обгорити подальше життя вдвох з малою дитиною..

Рішенням чоловіка було:

- Для початку не розписуватися, але почати жити разом у моїй  хаті. Підремонтую її трохи. А там життя покаже. Не можна втрачати свого кохання.

Євстахія, міцно притулившись до чоловіка і дитини, відповіла:

-Тільки треба бути пильними.

     Тож лише  після довгих п'яти років поневірянь люблячим серцям вдалося віднайти справжнє сімейне щастя. Сила нерозтраченого кохання перемогла. Хоч і в маленькій, убогій хатині. Батько прибігав, погрожував, бив вікна. Але дочку це не повернуло додому. Не міг ніяк змиритися, що єдина донька з онукою його покинули. А спадок бідному названому зятеві він аж ніяк не хотів залишати. Синів у нього не було. Він, ого, який господар. Таким і залишиться. От тільки діти вікна полагодили і живуть. Невідомо, що міг зробити ще надалі невблаганний, але до Євстахії дійшли чутки, що батько захворів.

     Певно, несподівана, важка хвороба змусила покликати доньку з осоружним зятем до себе. Вони вже ні на що й не сподівалися. Батько, видно, відчуваючи, що жити йому залишилося недовго, погодився на шлюб єдиної доньки з Євстафієм. Тепер він розумів, що його дитині ніхто не потрібний, окрім нього. Бачив, як дитина на Євстахія схожа, то не раз думав про те, як сильно любив він його дочку, що ось такий слід лишив - таку подібність. Добре знав, що сільські парубки посватали її і з дитиною, але вперта ні за кого не пішла б. Ті, що пронесли своє кохання через розлуки, відчаї і жалі, вірили в його незламну силу, зразу й не повірили батьковим словам.

       Перш ніж перебратися жити до хати батьків Євстахії, швиденько пішли на пагорб. Дивно, разом з донькою так швидко наверх добралися. Здається, сам пагорб допомагав. Зустрів він їх розквітлої весняної пори, ніби барвисто - зелений килим прослав вічного кохання. А прийшли вони сюди, щоб ще раз сказати про свої трепетні, незгасаючі почуття любові й вірності, про спражнє кохання, що все переможе.

    Почали жити у світлому будинку. Батько зліг, то його й чути не було. Так тихо вночі й відійшов у вічність. Та молоді пробачили йому  за  скільки років їхньої розлуки. Прожили довге життя. Їхні діти, (а в сім'ї народилося ще троє синів) часто бігали в дитинстві до пагорба, спочатку ледве добиралися на нього,  а юними не раз ходили туди на побачення.  Дивно, але їхні батьки теж ходили, а коли підкралася старість, то лише довго стояли у його підніжжя, певно, згадуючи свої найкращі, разом прожиті, дні.

     Здається, і пагорб понижчав і посмутнів, бо роки беруть своє. Він добре пам'ятає Євстахію з Євстахієм, які на відміну від багатьох інших, вірили в силу любові, приходили  до нього до кінця свого життя.