Наталія Шевель. Тепер у двадцять першому - війна
Історія з сьогодення
У минулому залишилися слова невинних днів, обрубані натиском важким. Ясенія невміло блукала спогадами, квапливо переміщаючись у час протиріч і вагань. Тепер вона відчула, як то жити без війни. Хоча в чому винна жінка українка? Невинна, що спокій лишився у двадцять другому ранкової пори. Тільки нещодавно століття змінилося, і двадцять другий рік тільки-но розпочався. Раніше на власні очі не бачила війни. Хоча мала уявлення про війни минулого століття, бачачи зображення. На сході України - бої. Не називали війною, а антитерористичною операцією. Та скільки життів вона забрала, скільки скалічених доль… Та і війни, що були на початку і в середині ХХ століття. Скільки біди, скількох дідів і прадідів наших не повернули додому, скільки з них безслідно зниклих...
Ясенія стояла розгублена, болісно кусаючи вуста. Роїлися накучливі думки. Як так сталося, що несподівано ввірвалася у життя людей війна? Рано-вранці зимової пори. Майже наприкінці лютого. Чекали весни, а отримали, натомість, страшну біду з одним владним словом - війна. Одні запитання, жодної відповіді. Розбудили неочікувані вибухи, що перевернули свідомість, вбили віру. Не такого майбутнього очікували. Здається, тільки тепер та, котрій війна колись завдала скільки болю, збагнула, як то жити без війни. Невміло спотикалася у розпуці виживань. Вдивлялась у невідомість.
Ясенія миттєво пригадала, яке передчуття в неї було за декілька тижнів. Її просто рвало-розривало на шматки, краяло немов тупим ножем. Якщо сказати, що було неспокійно, то це нічого не сказати. Щеміло невідомим болем серце, мовчки плакала душа. От тільки Ясенія вже кілька десятків років не плакала, хоч як їй інколи було болісно чи образливо. Не було сліз від тих днів, коли юною було перекреслено назавжди її майбутнє.
Роздумувала:
-А тепер кажуть, що може бути війна. Але вона триває сьомий рік на Сході. Та прямо не кажуть, що то війна. Останній місяць щось заговорили про війну. Багато людей не вірять у те, що може бути війна у XXI столітті.
Тоді був звичайний недільний день, що так швидко минув. Наближався вечір. Ледь розрум'янився при зимовому місяці. Треба сказати, що й зима видалася не занадто холодною. До її закінчення було ще якихось два тижні. Ясенія готувала вареники, слухаючи тиху музику з її молодих років. Але, чомусь, на відміну від попередніх часів, вона аж ніяк не сприймалася. Натомість до голови лізли накучливі думки. Душа стала ніби закута у кайдани. Перед очима пронеслося минуле. "Щось обірвалося", - зрозуміла. Ясенія не могла стриматися, вона щосили голосила майже годину. Добре, що дітей з внуками вдома не було. Певно, якби почули надворі її плач, подумали, що когось оплакує. Коли її спитали про те, чому плаче, не пояснила б. Зразу зрозуміла, бути біді. Враз вона пригадала це дивне відчуття, після якого було горе. Відчуття знову повернулося майже через сорок років. Його не сплутати ні з чим іншим.
- Війна, у її житті знову війна. Така ж сама, що вкрала в її майбутнє, як тоді афганська, що назавжди забрала в дитини батька, вбила любов, - хотілося не говорити, кричати від болю.
Важкі сльози так і зупинилися на віях. Сум так і не сходив з очей. Найбільш було образливо за дітей, за внуків. Так і жила в страшному очікуванні.
Раптом - ніяк вже несподівана розв'язка пекельної історії - війна. Зболена кров уся в жилах. Душа мов скована в кайдани. Вона жива, але війна її вбила. Вбила прагнення, віру. Важке прозріння. Так, вберегти не зуміли, те, що бажали не раз. Мир, якого так прагнули тепер.
Тепер у двадцять першому - війна. Довічна прірва і відкрита рана. Нищиться цвіт майбутнього - в дітях. Зима двадцять другого року - в запитаннях.
От тільки і сьогодні - без відповідей.
