Наталія Шевель. Явдошина зоря

Історія з життя 

        Рано-пораненьку поспішає Яків до села.  Приїхав у райцентр пізно ввечері, а тепер з ночі впевнено крокує польовою стежкою. Дивна справа: поспішає чоловік до Явдохи. Сивочолий, худорлявий. Немає йому життя одинокому. Підкрадаються накучливі сумніви, та він відганяє їх геть. Хоча і не один рік минув, навіть, глибокі болота повсихали, Яків будь-якою ціною буде з Явдошкою. Важко йому самому, та й за першою своєю любов’ю, давньою, але справжньою, засумував. Тож забив вікна і двері хати і поїхав у інший край, рівнинний, степовий. Задивився чоловік на вранішню зорю, тільки й подумав: «Скільки, скільки тих зорь було у житті Явдохи, і вранішніх, і вечірніх?...» І згадується йому Явдошка, молода, навіть, юна. Як не як, на очах зростала. Трішки старшою за нього була. Та то не біда. Особливо, хлопці на неї й не задивлялися, бо була висока і повновида. А от Якову така дівка сподобалася. Запальна, все в її руках горіло. А господиня яка з неї справна була. Можливо, парубки обходили стороною Явдошку, бо та ростила дівчинку-сирітку, дитину своєї сестри. Батько малечі був невідомо де, ще при живій сестрі зник. Тож з двохрічного віку Оленка і живе з тіткою, яка їй і за батька, й за матір…

        Крокує Яків росяною стежкою, а перед очима його молоде життя в домі Явдохи. Лише очима встигає покліпувати, зміюються, мов кадри німого кіно, картини. Чітко побачив і останнє прощання з жінкою. Бо яка там вона дівка, років з шість з нею прожив. Явдоха весь час піклувалася про племінницю, а от зі своїми дітьми у них щось ніяк не складалося. Отак жив, жив чоловік, поки набридло. 

Сердито бурчав, немов той старий дід:

-Явдохо, мені більше уваги приділяй, тому, кому так потрібно  ласки, а не чужій дитині.

На що жінка ніяковіючи, відповідала:

-Не чужа мені, а рідна, крови ночка. 

 І почалося: то не так зварила, то не так спекла… Тепер чоловік розуміє, яка, насправді, жінка була трудівниця, і дбайлива, й любляча… Бо з нього допомоги було небагато. Одним словом, вказала Явдоха йому на двері. Її терпінню прийшов кінець. Чоловік, недовго думаючи, зібрав свої нехитрі пожитки та й виїхав з села. Заїхав далеко. Виділили йому там невеличку, стареньку хатинку, де він час від часу, коли не був з жінками, і проживав. А не повертався скільки часу, бо гордість розпирала груди, поки був молодшим. Батьків ще тоді не було в живих, тож, у хаті оселився брат з сім’єю. То й від хати Якову нічого не перепало. Отак і жив то у  однієї, то у іншої, згадуючи, що йому ні в кого не було так добре, як у Явдошки. «Що то перше кохання?», - як тепер розуміє. Тож переміг чоловік свою гординю  - повертається назавжди, хоча і з страхом. "Вже і Олена виросла, певно, її Явдоха і заміж видала. Будуть тепер він з Явдохою вдвох любитися як у молодості…" - роздумував на самоті. Чомусь був впевненим, що жінка так і лишилася сама, бо кому сподобається, що в хаті нерідна дитина. Тоді Явдоха обрала не його, а Оленку, хоч і не була матір’ю, але, бач, як прокинулися в неї материнські почуття. 

        З  такими думками і дійшов до Явдошиного подвір’я. тільки-но зійшла вранішня зоря, зароджувався новий день.  Здається, нічого поганого він чоловіку і не віщував, але серце, чомусь, почало битися сильніше. Згадав, як любила Явдоха, особливо, вечірню зорю, що несла спокій, затишок, спочинок. Посядуть  на призьбі удвох, а поряд бігає підтюпцем маленька Оленка. Тихенько постукав у вікно. Звернув увагу на гарно причепурену хату, обсаджену квітами. Подумав, що Явдоха не лише зорю, а й квіти любить. Думки перервала жінка, яка з’явилася на порозі. Аж ніяк не Явдоха… Дійсно, це була Олена. А за нею стояв чоловік.  Тільки тепер звернув увагу Яків, що хата була з одного боку добудована.  Певно, молодий хазяїн потурбувався. Німе запитання в очах жінки. 

   Яків спитав:

-Можна покликати Явдоху?

Тільки й побачив, як молодиця змахнула сльозу, і  все зрозумів. Так, це Оленка. Чоловіка пройняв розпач, що, здається, пройшов усім тілом: «А де Явдошка, чому  її немає. Невже, він запізнився?»

-Заходьте до хати, - тихо промовила жінка. 

  Олена впізнала в  чужому дядьку, того, хто колись жив з ними, як вона була ще маленька. Так, дійсно, це він. Навіть, для уточнення ім’я його запитала. Таким чином, Яків довідався, що Явдохи вже рік немає на цьому світі.Хворіла, бідолашна, останнім часом. Оленка розповіла, що мати, як вона її називала, часто виходила за село разом з зорею, виглядаючи його. Чомусь була певна, що повернеться. Але так і не дочекалася…

        Чоловік Олени запропонував Якову, коли довідався, що той приїхав з далекої дороги,  оселився в окремій кімнаті, в якій жила Явдоха, а тепер пустує. Та чоловік, як ураган, зірвався і вибіг з хати. Його провели схвильовані погляди. Біг він чималенько. Потім зупинився. Побачив за вигоном цвинтар. Пішов. Довго блукав. Аж поки не опустився навколішки біля очікуваного хреста. Добре, що хоч на ньому зробили напис, ще й фотокартку помістили. На Якова дивилася його Явдоха, яка ніби запитувала: «Чому він так довго не приїздив?» Звісно, вона любила і чекала. Йому хотілося волати на весь цвинтар, що повернувся він, повернувся назавжди.  Але розумів, що Явдоха його не почує. Чоловік сидів, обхопивши голову руками, думав. Згадав, як Олена говорила, що так і жили з матір’ю удвох, заміж так жінка й не виходила. Тож у свідомості з’явилися два протиріччя – поїхати геть назавжди і повернутися назавжди, адже йому пропонували. 

  Тож вечірньою зорею повертався Яків, пробувши коло могили Явдохи, весь день. Повертався, щоб заради світлої пам’яті коханої жінки бути потрібним зараз. Коли не зумів дати батьківської любові Оленці в дитинстві, то хоч зараз допомагатиме її родині. А ще він матиме змогу кожного дня бачитися з Явдохою, розмовляти з нею, згадуючи минуле.  Доглядати могилу. Тож невпевненими кроками ступив на поріг, ледь прочинивши двері. Сім’я вечеряла. Запросили й дідуся. Оленка швиденько метнулася, щоб подати ложку. Яків, навіть, голоду не відчував. Тільки й подумав: «Була у вас бабуся, а тепер буде ще й дідусь».