Наталія Шевель. Любов жорстока і жертовна
Історія з життя
За обрій відійшла весна. Ні, вона не загубилася. Хоча для Поліни здавалося, що не жила тепер вона, а існувала. Наскільки очікувана була для неї весна, бо принесла надію. Тільки літо тепер для неї втратило барви. А як любила виходити в поле, вслате материнкою і чебрецями. Краса і прохолода так і манила до себе. Чи то вранішня, чи денна, чи вечірня. Польовою стежкою поспішала будь-якої пори року. Навесні її зустрічало поле, що простягало свої тендітні паростки. Влітку радувало достиглим урожаєм. А восени килимом пожовтілої трави стелилося до ніг. Взимку сліпуча білосніжна краса. Скільки не глянь: невидиме безмежжя.
Тепер Поліна поле зненавиділа. Хоча для неї вільне роздолля стало неабияким порятунком. Йому, тільки йому одному, Поліна могла довіритися і розповісти найпотаємніше. Похапцем прибігти і кричати те, що наболіло. Добре, що її ніхто не чує. Швидкий вітер миттєво підхоплює її слова і несе в далечінь.
Як і того ранку, коли Єгор несподівано повідомив, що йде від неї і признався, що в нього є інша сім'я. Пояснив, адже думав, що загинули. Важкий час після війни. Поліна за декілька місяців до війни вийшла заміж. Тож і не нажилася з чоловіком. Так жадала, щоб його часточка була з нею. Але нове життя так у ній і не зародилося. Страшною була звістка про загибель. Тоді одним порятунком було поле. Адже скрізь було стільки горя, що село здавалося, ним і дише. Після закінчення війни забрів до їхніх країв чоловік, нетутешній. Сподобалася йому Поліна.
-Один я, як палець. Жінка з дітьми загинули. Хата згоріла, - говорив Єгор.
- Я і не нажилася з Прокопом. Дитини немає. Жорстока війна забрала його в мене,- ледве промовляла Поліна.
Стали жити разом. Чоловік був вправним будівельником. Допомагав облаштувати житло не одній родині. Часто не бував вдома. Ходили з робітниками працювати від села до села. Видно, розпитував людей про долю своєї першої сім'ї, бо несподівано дізнався від одного чоловіка, що проживають за декілька кілометрів в однієї самотньої бабусі. Прихистила старенька, то так і врятувалися. Спочатку не дуже вірив, бо далеко від місць, де раніше жили. Недовго думаючи, пішов Єгор шукати ту хатину. Довго брів від села до села. Правда, тряплялися добрі люди, що підводою підвозили. Навіть через річку допомогли на човні переплисти. Сподівався і не сподівався на зустріч. А сам вже й не знав, як йому бути. Тут тепер, певно, живе його Надійка - перше кохання, їхня донечка-кровинка. З якими розлучила його підла війна. Там, за річкою, проживає жінка, та, що повернула його до життя, і незабаром народить від нього дитину. Обхватив голову руками і мало не закричав, тихо промовляючи: "Ох, Єгоре, Єгоре, що тобі робити з двома жінками?". Знайшов потрібну хатину. Глянув: на призьбі сидить баба, біля неї грається дівчинка, якій років стільки, як мало бути і його доньці. З-за хати поспішає Надія, заходить у сіни. Крадькома пробрався на подвір'я. Не тікати ж йому. Нарешті він їх знайшов. Головне, що живі.
-Будьте здорові, - підходячи привітався.
-Доброго здоров' я і тобі, чоловіче, - відповіла бабуся.
Надя як зачула знайомий голос, то мало не зомліла. І вірила, й на вірила, бо від людей знала, що загинув Єгор. Дитина була ще в пелюшках, то маленька Наталочка, зрозуміло, не пам' ятає батька. Аж дух перехопило від думки, що до неї вже не раз сватався один чоловік, а вона ніяк не могла зважитися. Наче щось її не допускало. Тільки тепер зрозуміла, чому так? Поглянула з хати у вікно, побачила, що Єгор розмовляє з бабусею. Ще хвилинку постояла, і зібравшись з думками, поспішила на несподівану зустріч.
-Єгоре,- промовила, - живий. Як же довго тебе чекали.
Чоловік підбіг до Надії, обнімаючи, цілуючи, говорив:
-Як я довго вас шукав.
Потім, щоб не злякати дитину, тихо підойшов, присів біля неї, почав говорити. Надія сказала доньці:
-Наталочко, це твій татко.
Дівчинка міцно охопила рученятами його шию, радісно закричала:
-Татко, татко приїхав.
А тоді Єгор ще довго тримав на руках доньку. Але треба було повертатися до вагітної Поліни, яка ось з дня на день народить. Тим паче, що вона одна в хаті. Та й хлопці-робітники чекають. А поки сидів на призьбі й обмірковував. Розумів, що зараз його правда нікому з жінок не треба, а потім - час покаже. Так, як він постійно в дорозі, відбудовують села, то буде навідувати і родину, і Поліну з немовлям. Єгор так хотів сина. Повернувшись, побачив, що народила жінка доньку. По обличчю пробігло незначне розчарування. Але чоловік себе стримав. Побув день, та і вирушив працювати. Після тижня роботи прийшов до Надії і доньки. Залишився на декілька днів. Бавився з дитиною. Бачив, що чоловічих рук потребує і хата, й обійстя. Тож вправно виконував роботу. Звісно, подружжя тягнуло одне до одного, як не є, а прожили до війни майже три роки. Тиха літня ніч повернула злегка пригаслі почуття. Єгор зрозумів, що тепер вже без Надії він не зможе жити. Але не давала спокою думка про Поліну і щойно народжене дитя. Тож рано-раненько, поцілувавши сонних дружину і дитину, пообіцявши скоро повернутися, швиденько пішов через села до Поліни.
Ще декілька місяців ось так розривався між двома родинами, посилаючись на необхідну роботу будівельника. Аж поки Надія не сповістила, що чекає дитину. Зрозуміло, тепер треба Єгору думати. Бачив, що Поліна нічого не підозрює. Зайнята турботою про малу. Та й вся робота на ній. Одна. Немає кому допомогти. Та і з Єгора яка допомога? Його більше немає, чим є.
Довго думав чоловік, але наважився розповісти Поліні правду. Ясна річ, жінці було важко збагнути всю жорстокість ситуації. Так би Єгор її з дитиною ніколи не покинув би. Розуміла, що Надія перша в нього була, а потім вже вона. Але спокійно прийняти новину не могла.
-Не кидай мене і маленьку Тетянку, не сироти дитину. Я тільки пізнала жіноче щастя, і що таке сім'я, - благала зі сльозами на очах.
-Та не кидаю я вас, не забуватиму, буду навідувати, допомагати, - як міг заспокоював чоловік.
- Не треба до нас приходити, якщо не житимеш з нами, - прокричала Поліна.
Бачила, що Єгор збирає свої незначні нажитки. Потім нахилився, поцілував сплячу доньку. Не хотіла йти, але ноги самі несли її за Єгором. Чоловік відчув, що за ним йде Поліна, зачекав, поки порівняється з ним. Так зайшли за село до поля.
Єгор лагідно промовив:
-Повертайся до дитини. Я не прощаюся…
Схопив за плечі, поцілував і швиденько, не оглядаючись, пішов польовою стежкою.
-Єгоре, Єгоре, повернися, не кидай нас, - кричала на все поле.
Чоловік не озирався. А пішов ще швидше.
Несамовитий крик молодиці, яка розуміла, що втрачає кохання, розносили полем птахи. Круки від гучного ридання аж позлітали з землі, розлетілися навкруги.
-Пішов, залишив мене з маленькою дитиною. Як нам тепер жити? - ще голосніше розносилося полем.
Поліна, здавалося від голосіння втрачала розум. Присіла і окинула напіввідкритими очима поле. Схопилася за високу траву руками, бо мало не впала.
-Єгоре, Єгоре, не судилося нам з тобою бути разом, ростити нашу дитину, - промовляла тихо, дивлячись на поле. - А виною всьому є війна. Хоча, якби не вона, то ми, можливо, і не зустрілися. Ти ніколи не розлучався б дружиною, а я жила б з своїм чоловіком. А так наша з тобою любов жорстока і жертовна.
Враз згадала про дитину: "Ой лишенько, я ж залишила її саму в хаті. Чого ж тут сиджу?!
Швиденько спохватилася, стала бігти додому, потім різко озирнулася на поле, і чи йому, чи вслід Єгору промовила:
-Я з тобою не прощаюсь..
-Прощаюсь… - пролунало полем, але молодиця вже не дослухалася.
Єгор стримав своє слово. Після того, як пішов від Поліни, навідався через тиждень. Так і рік минув. Народився у нього з Надею син. Не забував і про доньку на стороні. Надія від добрих людей дізналася про доньку Єгора, про жінку, в якої раніше проживав її чоловік. Хоч і неприємно було таке чути, але ні вона, ні він більше року нічого не знали одне про одного. Тож дружина спокійно сприйняла новину і сказала Єгору, щоб дбав про Тетянку, бо дитина ні в чому не винна. Приязно ставився і до Поліни, навіть натякав про те, щоб відновити стосунки, посилаючись, що тягне його до неї, але молодиця жодного разу до себе Єгора не підпускала.
-Для чого мені цей клопіт. Я вже звикла бути сама. Ще в мені одне життя зародиться, - сміливо відповідала на слова чоловіка.
-Та люблю я тебе, невже ти не можеш зрозуміти, - продовжував говорити Єгор.
-У тебе є дружина, яку ти теж любиш? - наголосила Поліна.
-То моє перше кохання. І як я міг її кинути з двома дітьми, - такою була відповідь чоловіка.
-Знаєш, - продовжувала Поліна, - ніхто з нас трьох не винен, що так сталося після трагічних подій війни. Було б у мене бажання, ще вийду заміж. Скажу тобі правду. Є за кого. І до дитини добре ставиться. Головне, що і ми, і діти живі. А любов моя і твоя хоч і жорстока, але жертовна.
