Наталія Шевель. Чому не горіти, того не запалити
Історія з життя
Непримітну вузьку вулицю прикрашали крислаті дерева. Особливо виділявся з-поміж лип і кленів в'яз, який так часто задивлявся на сонця вроду. Без смутку, от у чому його краса. Ріс біля паркану, де гралися завжди усміхнені Софійка та Яринка, милуючись кронами могутнього дерева. Дівчата були схожі, як дві краплі води. "Мої близнятка, мої два сонечка, " - в дитинстві їх так називала мама. У її очах палала нерозтрачена любов, яка вигравала кольорами веселки, що ніби нависла яскравими фарбами над деревами. Спалахувала від яскравого сонячного світла, горіла нерозтраченим вогнем любові. Було тепло-тепло, хороше-хороше…
Непомітно дитинство позривало ромашки, яких було так багато в полі неподалік залишивши життя світлу казку з польовими квітами, розкиданими по траві. Зашуміло життя віттям дерев, до яких не раз поверталися дівчата. Ярина ніяк не може зрозуміти, коли з'явився в житті сестер Данило. Як так сталося, що доля звела їх саме з цим хлопцем. Точніше, Софійка першою з ним познайомилася. Але припала до його серця більше Яринка. Побачив її, то й Софія не треба. Як не намагалася бути прихильною до Данила Софія, ніяк не могла здобути його прихильність. Його манила холодна непідступність її сестри.
-Ми з тобою, Софійко, просто друзі, - не раз повторював, не подаючи дівчині жодної надії.
Що ж тільки стримувалася, але інколи говорила:
-То ще побачимо. Ходи, ходи за Яриною, все одно ти їй не потрібен. А моїх почуттів не приймаєш. Їх би на нас двох вистачило.
Данило лише посміхався на слова Софії, відповідав:
-Все одно вона буде моєю. А ти ще зустрінеш своє справжнє, взаємне кохання.
Дівчина хотіла ще багато сказати впертому парубку, але тільки подумки заперечила: "Кажеш, Даниле, про взаємне кохання, а воно в тебе є? Буде твоєю Ярина, сміх та й годі, та вона на тебе і не дивиться, не помічає". Але Данило і далі продовжував ходити за близнючками. Ярину дратувала його присутність, але заради щастя сестри вона готова терпіти його улесливі слова. Намагалася допомогти Софії. Хоча добре розуміла, якщо немає почуттів з боку іншої людини, то сподіватися на взаємність ой як не просто. Але вірила в диво. Можливо, Данило без окулярів не роздивиться, де Софія, а де Ярина. Дівчата так схожі між собою. Не могла зрозуміти, що в такому непримітному хлопцеві подобається її сестрі? Дійсно, друг він гарний, а от кавалер так собі. Яринка вперто шукала такого, як вона хотіла.
Один з вечорів став вирішальний. Хлопця запросили сестри на гостину. Данило не відходив від Ярини, чим засмутив Софію. Неприязнь, здавалося, повисла в будинку. Тоді Ярина була рішучою, тож між нею і кавалером виникла сварка. Тож засмученого Данила втішала Софійка. На її подив, парубок залишився в її кімнаті. Майже ні про що не говорили. Слова були зайвими. Трепетний подих дівчини говорив сам за себе. І поцілунки, які так зближували обох. Залишав Данило дім якийсь розгублений. Розумів, що пристрасть перемогла почуття, яких, зрозуміло, в нього до Софії не було. Згодом Данило став уникати близнючок. Ярині стало спокійніше: ніхто не переслідує її. А от з Софійкою відбувалися дивні речі. Ярина перша запідозрила неладне. Почала говорити з сестрою. Софія розповіла про події того вечора, коли Ярина вільна від почуттів Данила зникла у своїй кімнаті. Невдовзі з'ясувалося, що в Софії буде дитина. Дівчина радісно відреагувала, коли лікар повідомив, що вона на дев'ятому тижні вагітності. Знала, що Данило уникає її, але для неї такою бажаною була дитина любові. На жаль, тільки її кохання. Зустрічей з Данилом не шукала. Здається, він і про Яринку забув. Несподівано з' ясувалося, що Софія хвора. Ніякі вмовляння не допомогли. Вона більш за все прагнула народити донечку. Але хвороба ще більше прогресувала. Ярина прагнула розрадити сестру. Необхідно було зустрітися з Данилом, повідомити про дитину.
Хлопець зрадів, що Яринка про нього згадала, то не прийшов, а прибіг на зустріч.
-Ти знаєш, що Софія вагітна? - якомога спокійніше запитала.
Відповіді не було. Хлопець здивувався. Він навіть не думав про Софію. Тож Ярина нагадала про події піврічної давнини. Хлопець подумував і про одруження, але був невпевнений. Тут його виручила щира Софійка, яка навіть заборонила думати про шлюб, так, як вона безнадійно хвора. Не раз задивлялася Софійка на високі, могутні дерева. Підходила і притулялася то до одного дерева, то до іншого, щоб собі хоч трішки перейняти їхню силу. Софійка ніби була єдиним цілим з природою. І це додавало їй неабияких підтримки і сил. Клени і в'яз тягнулися до самісінького неба, сонце освітлювало верховіття. Було враження, ніби палають яскравим вогнем. Софія розчаровано подумала про те, до чого призвело її кохання, не взаємне, а тепер назавжди приречене. Тепер вона Данила легко відпустила, бо збагнула не серцем, а розумом. Хоча Данило приділяє їй увагу. Від дитини не відмовляється. Можливо, і шкодує про непередбачені стосунки, але мовчить.
Восени народила Софійка дівчинку. Непокоїло її лише одне: дитина не знатиме матері. А вона ніколи не побачить, як зростатиме донечка. Від таких думок серце стискалося ще сильніше. Знала, кращої неньки для своєї дитини годі й шукати. Ярина, і тільки вона. Тож відчуваючи, що сили її покидають, звернулася до сестри:
-У мене до тебе прохання. Я б хотіла, щоб Даринку ти виховувала.
-Добре, твоя дитина для мене як донечка.
- А ще хотіла б сказати, що було б добре, якби ти ростила її разом з батьком дитини, - продовжувала ледве говорити Софія.
Ярина хотіла заперечити, але повні очі сліз дивилися так благально. Нічого не залишилося, як погодитися…
Ярина часто навідується на цвинтар. Розповідає Софійці, що її донечку ростять всі разом: батьки, вона, Ярина, а також часто навідується татусь. Але так і не дотримала свого слова, тож приходячи зверталася до Софії, вважаючи, що вона її почує:
- Прости, моя сестро, що я не можу з Данилом бути разом. Попри всю любов до тебе, так і не змогла себе пересилити. Адже добре відомо, чому не горіти, того не запалити.
