Наталія Шевель. Повінчані революцією
бувальщина
Короткі зимові дні. Ще не смеркає, а в хатині – темно. Та не біда. Світло ледь-ледь. Чомусь саме тоді Марта найбільше пригадувала свою молодість. Бабуся говорила, дістаючи з шафи давні рушники:
- Як я колись вишивала. Часто бралася за улюблену справу.
Скільки їй літ, а й тепер ще неозброєним оком розглядає ті ниточки-рядочки.Скупо всміхається, шепоче:
- Деякі рушники ще з мого приданого.
Повінчана вона з Петром у буремний рік. Навіть того дня, коли розпочалася революція. У кінці жовтня Марта виходила заміж. Осінь - то якраз пора весіль. Селяни майже впоралися по господарству, починали лаштуватися до зими. Погода у той день була, по-справжньому, осінньою. Ніщо не віщувало біди. Молоді, як і годиться, пішли до церкви на вінчання. Це тепер вже не лише возом чи саньми їздять, а й машинами. І що з року в рік, то кращими. А тоді зібралися, і пішли…Повінчавшись, зібралися на невеличку вечірку. Застілля не було багатим. Запросили тільки найближчу рідню. А ввечері зайшов сусід і приніс звістку про революцію. Точніше, про переворот, що відбувся. Пам’ятає, мати, як скрикне:
- Що ж це таке? Отака біда нашим дітям.
Батько як міг заспокоював її, стерджуючи:
-Ніщо дітям не зашкодить. Не думай, то нічого й не буде. А то ще накличеш горе.
Але мати все одно побивалася:
- Це ж треба, свою єдину – крихітку донечку у такий день одружила.
Батько не зважав на її побоювання, з впевненістю говорив:
-Діло молодецьке. У них вистачить сил і розуму не зламатися, вистояти.
Молоді, можливо, і нічого, й виду не показували, на перестороги уваги не звертали, але про те, що в світі - переворот, задумалися. Та юність, є юність. Майже через два роки народився син. Жили добре з Петром. Потім народилася донька. Так і прожили у злагоді та праці. Вже й дітей на власний хліб відправили…
Дивно, нічого страшного в родині не сталося, такого переломного, несподіваного. Хоч і повінчані були у день революції. Війна, так вона всіх життя торкнулася. Син з фронту повернувся. Діти живуть тепер окремо. Побудували хати. Мають свої сім’ї. Батьки з будівництвом допомагали…
А Марта з Петром віку доживають. Жінка весь свій вільний час у вишиванні. Скільки рушників виготовила.
- Не на одне весілля вистачить. Це для внуків і правнуків, - не раз казала сусідкам, коли вони застввали її за рукоділлям.
Петро все хазяйнує у дворі. Щоб все було до ладу. І стіл змайстрував, поставив під горіхом, і лавку біля нього.
Гукає до дружини:
-Іди, поглянь, закінчив.
Марта поспішає, хоча не може швидко йти, накульгуючи. Глянула на завершену справу, усміхнулася, промовляє:
-Є де відпочивати і милуватися посадженими деревцями і кущами…
Та і в хаті інтер’єр у нього особливий. Все вирізьблено з дерева, навіть, і не пофарбовано. І зараз ще відчувається свіжий сосновий аромат, хоча й часу пройшло. А ще, на подив сусідам, розмалював стіни хатини і зовні, і зсередини. Цікаві візерунки захоплюють погляд, милують око. На подвір’ї коло хати мальви високі-високі, білі, рожеві, жовті, ніби обгороджують дім, а стіни його у цвіті синього барвінку – пишнім візерунку, обвитім вічно зеленим листям. Марта надзвичайно любила пишні мальви, що услав барвінок.
- Ружі цвіт, - так ніжно їх називала.
Не на одному рушнику вишивала їх, улюблених. Часто, ой як часто, влітку досхочу напрацювавшись, находившись коло землі, сідали немов двоє голуб’ят на лаву під розрісшим горіхом, і не могли надивитись на їх витончений цвіт, подекуди пишний, пишний. І згадували, згадували…
- Ніби й не жили, а роки невпинні, - говорила Марта, схиливши голову на плече чоловіка.
Петро додавав:
-І як швидко: ми тепер дід і баба.
Справжніми трудівниками були Петро і Марта. Як тільки чоловік плекав землю, боячись, щоб не заріс її, навіть, клаптик. Урожай щороку пильно доглядав, беріг як зіницю ока. У просторому дворі за хатою росли кущі малини й смородини, а за ними – яблуньки, груші. Плівся виноград. Збоку, де закінчувався город, на межі росли вишні і сливи. Старанно доглядав дід Петро, не лінувався. І так до останніх днів.
Ведуть стежини від поля до двору, де колись жили Марта і Петро. Дружно жили, йшли рука об руку аж до глибокої старості, натруджені. Бо повінчані були вони революцією.