Наталія Шевель. Повінчані революцією

 бувальщина

   Короткі зимові дні.  Ще не смеркає, а в хатині – темно.  Та не біда. Світло ледь-ледь. Чомусь  саме тоді  Марта найбільше  пригадувала свою молодість. Бабуся говорила, дістаючи з шафи давні рушники:

• Як я колись вишивала.  Часто бралася за улюблену справу.    

    Скільки їй літ, а й тепер ще неозброєним оком розглядає ті ниточки-рядочки.Скупо всміхається, шепоче:

• Деякі рушники ще з мого приданого.

  Повінчана вона з Петром у буремний рік. Навіть того дня, коли розпочалася революція. У кінці жовтня  Марта виходила заміж. Осінь - то якраз  пора весіль. Селяни майже впоралися по господарству, починали лаштуватися до зими. Погода у той день була, по-справжньому, осінньою.  Ніщо не віщувало біди. Молоді, як і годиться, пішли до церкви на вінчання. Це тепер вже не лише возом чи саньми їздять, а й машинами. І що з року в рік, то кращими. А тоді зібралися, і пішли…Повінчавшись, зібралися на невеличку вечірку. Застілля не було багатим. Запросили тільки найближчу рідню. А ввечері зайшов сусід і приніс звістку про революцію. Точніше, про переворот, що відбувся. Пам’ятає,  мати, як скрикне:

• Що ж це таке? Отака біда нашим дітям. 

Батько як міг заспокоював її, стерджуючи:

-Ніщо дітям не зашкодить. Не думай, то нічого й не буде. А то ще накличеш горе. 

 Але мати все одно побивалася:

• Це ж треба, свою єдину – крихітку донечку у такий день одружила.

Батько  не зважав на її побоювання, з впевненістю говорив:

-Діло молодецьке. У них вистачить сил і розуму не зламатися, вистояти. 

     Молоді, можливо, і нічого, й виду не показували, на перестороги уваги не звертали,  але про те, що в світі - переворот, задумалися. Та юність, є юність. Майже через два роки народився син. Жили добре з Петром. Потім народилася донька. Так і прожили у злагоді та праці. Вже й дітей на власний хліб відправили…

      Дивно, нічого страшного в родині не сталося, такого переломного, несподіваного. Хоч і повінчані були у день революції. Війна, так вона всіх життя торкнулася. Син з фронту повернувся. Діти живуть тепер окремо. Побудували хати. Мають свої сім’ї.  Батьки з будівництвом допомагали… 

 А Марта з Петром віку доживають. Жінка весь свій вільний час у вишиванні. Скільки рушників виготовила. 

• Не на одне весілля вистачить. Це для внуків  і правнуків, - не раз казала сусідкам, коли вони застввали її за рукоділлям.    

   Петро все хазяйнує у дворі. Щоб все було до ладу. І стіл змайстрував, поставив під горіхом, і лавку біля нього. 

  Гукає до дружини:

-Іди, поглянь, закінчив. 

Марта поспішає, хоча не може швидко  йти, накульгуючи. Глянула на завершену справу, усміхнулася, промовляє:

-Є де відпочивати і милуватися посадженими деревцями і кущами…

   Та і в  хаті інтер’єр у нього особливий. Все вирізьблено з дерева, навіть, і не пофарбовано. І зараз ще  відчувається свіжий сосновий аромат,  хоча й часу пройшло. А ще, на подив сусідам, розмалював стіни хатини і зовні, і зсередини. Цікаві візерунки захоплюють погляд, милують око. На подвір’ї коло хати мальви високі-високі, білі, рожеві, жовті, ніби обгороджують дім, а стіни його у цвіті синього барвінку – пишнім візерунку, обвитім вічно зеленим листям. Марта надзвичайно любила пишні мальви, що услав барвінок. 

 - Ружі цвіт, - так ніжно їх називала. 

   Не на одному рушнику вишивала їх, улюблених. Часто, ой як часто, влітку досхочу напрацювавшись, находившись коло землі, сідали немов двоє голуб’ят на лаву під розрісшим горіхом, і не могли надивитись на їх витончений цвіт, подекуди пишний, пишний. І згадували, згадували…

- Ніби й не жили, а роки невпинні, -  говорила Марта, схиливши голову на плече чоловіка. 

Петро додавав:

-І як швидко: ми тепер дід і баба. 

   Справжніми трудівниками були Петро і Марта. Як тільки чоловік плекав землю, боячись, щоб не заріс її, навіть, клаптик. Урожай щороку пильно доглядав, беріг як зіницю ока. У просторому дворі за хатою росли кущі малини й смородини, а за ними – яблуньки, груші. Плівся виноград. Збоку, де закінчувався город, на межі росли вишні і сливи. Старанно доглядав дід Петро, не лінувався. І так до останніх днів. 

  Ведуть стежини від поля до двору, де колись жили Марта і Петро. Дружно жили, йшли рука об руку аж до глибокої старості, натруджені. Бо повінчані були вони революцією.