Наталія Шевель. Повернутися назавжди

Історія з життя 

        Декілька днів Орина не хотіла виходити на люди. Їй здавалося, що про зраду і її сором знають всі на їхньому хуторі. Одна розрада – криниця під вербою. Поверталася до криниці, що була в кінці їхнього кутка, а за поворотом, крутим-крутим, починалася інша вуличка з декількох хат. Там, саме там, і жив Єгор, Оринина мрія, але така недосяжна.  Не раз ходила до тієї криниці, все воду брала. Та очима шукала його. Інколи й бачилися. А, здебільшого, розчарована й поверталася додому, думаючи:

-Тепер він мене й не помічає. Звісно, у нього інша. Кажуть, що багата. Бо не з їхнього хутора. То ж долає кілометрів з п’ять, чи й більше, до неї – красуні. А Орину – свою першу дівчину - забув. 

  Виросли разом. Прикипів, здається, не тільки поглядом й вустами, але й душею. А вона, то нема чого й говорити. Світ без нього, єдиного, немилий. Добре, що хоч нічого у них з їхнього кохання не сталося, а  то ославила б родину. «Але її цвіт зірвав, можна сказати, поглузував, але ж то було з великої любові», - гірко усміхалася і ходила до криниці, до того повороту, за яким був високий пагорб, що таїв їхнє кохання. «А  тепер, бачте, у нього інша. Кращу знайшов. Певно, багатства шукав», - не раз думала. Всі свої болі, всі свої жалі стиснула у міцний кулак.  Нікому нічого не говорила. Та й навіщо? На сміх. Ні з дівчатами, ні вдома не могла довго бути. Все йшла до вербової криниці. Верба, посаджена біля криниці, схиляла свої віти, певно, теж журилася за Орининим нездійсненним коханням. А їй що лишалося робити? Так i жила, нi на що не сподiваючись. I хлопцi, здається, її перестали помiчати. Не жартують, не залицяються. Лише бiля криницi в товариствi розлогої, гiллястої верби дiвчина могла дати волю сльозам. 

      Йшли днi, не днi, навiть, роки. Так i два минуло. От тiльки Єгор все ходив i ходив на iнший хутiр до гордовитої Олени. А та, що казати, крутила хлопцем, як хотiла. Не раз вiн старшому, одруженому братовi жалiвся:

• Чого Оленка зі мною так? Я до неї всієї душею. 

Братовi так хотiлося йому сказати:

-Так покинь.

Але ж очi рiзали отi нехитрi пожитки й придане дiвчини. То вiн тiльки мовчав, знаючи, як батько не раз говорив з Єгором i вказував, що зi старшого жiнки нiякого толку з приданого. Але нажили й працюють, не покладаючи рук. Й любляться, й дiток ростять. Тому Василь тiльки зiтхав, поглядаючи на брата, уявляючи, яким буде його життя з примхливою Оленою. Тiй, здається, Єгор чи є, чи й  нема. За нею, хитрющою i самовпевненою Оленкою, чи за її приданим, i без нього багато парубкiв впадають…   Тож одного вечора Єгор вирішив більше не гаяти часу і зробити пропозицiю:

-Давай одружимося, виходь за мене заміж. Сильно кохаю тебе. Оленка зрозуміла, що саме час казати правду і сповiстила:

 - Виходжу замiж за iншого..

Єгор спочатку подумав, що вона сміється, спитав:

Жартуєш зі мною?

Олена відповіла:

-Ні, і не збираюся. Немилий ти мені. Ти якийсь ніякий… 

Тоді зі злістю попросила парубка:

-Не турбуй мене бiльше. 

Вiн не знав, де себе подiти. Тiльки себе лаяв:

• Який же я дурень, бiльше двох рокiв ходив два рази на тиждень, ноги бив… Правда, останнiм часом, Олена просила його так часто не приходити. 

-Як же так, - не мiг заспокоїтися, - i ночувати лишала. 

 Тiльки тепер зрозумiв, що не лише його одного лишала. Правду хлопцi йому говорили, пiдсмiючись над ним. Та нiкого не слухав. А Олена нiби навмисне останнiм часом ночувати не лишала, говорила: «Йди, хлопче, додому, на хутiр». Був вiн покiрним, виконував будь-яку забаганку. I от тепер маєш зi своєї скромності.         

        Декiлька тижнiв Єгор був у такому розпачi за втраченим коханням, що зовсiм нiкуди не ходив. Чув, що Олену засватали. Несподiвано коло криницi помiтив Орину. Привiтався:

-Злрастуй. 

А тоді запитав:

-По воду прийшла?

Дівчина мовчки  кивнула. 

Дивно, навіть поговорив. Дiвчина набирала воду. Чомусь їхнi погляди були зосередженi на пагорбi, який затiнювала висока, розкiшна верба. Потiм їхнi погляди зустрiлися, але молодi вiдвели очi. А вдома з хлопцем вiдбувалося неймовiрне: вiн згадав Оринку, її  палке кохання до нього. Картав себе, що не допомiг дiвчинi донести вiдра з водою. У його уявi оживали днi i ночi, проведенi тодi з дiвчиною. Отi зустрiчi, потай, вночi бiля пагорба пiд тiєю єдиною засторогою – вербою. Єгора тепер нiби жаром пройняло: «А чи не позбулася часом Орина дитини?» Зустрiчалися ж частенько. А тодi вiн зник, навiть, не попрощавшись, не сказавши i не пояснивши нiчого. Тож зараз мов ошпарений зривався i бiг до дверей, тодi знову повертався до кiмнати. Так хотiв зараз побiгти, пояснити все Оринцi, перепросити, але сором гнав його назад…

       З усiх дiвчат, що знав, його знову заполонила Орина. От тiльки, як з нею порозумiтися? Чи так, як вiн вчинив, можна пробачити? Як же до неї повернутися? Парубок дiзнався, що так вона пiсля нього нi з ким i не зустрiчалася. Значить, вiн розбив  її  серце. I порозумiтися буде ой як не просто. Тож Єгор ходив, придивлявся до дiвчини. Добре, що була лiтня пора. То люди одне в одного на виду. Брат з дружиною спостерiгали за женихом. Признався:

- Хочу повернутися до Оринки. 

 Брат  пiдтримав, сказавши:

• Оце інша річ. 

 Батько тепер не втручався. Вистачило йому того, що багата Олена вiдмовила синовi. Тепер вiн  згадував покiйну дружину, яка приходила до нього у сни i просила, щоб не втручався в життя меншого сина. 

 Непростим був шлях до розумiння у Єгора. Орина, зрозумiло, давно йому пробачила i хотiла бути з ним, але не подавала виду. Тож все лiто на будь-яких гулянках, ( а їх влiтку в селi бувало доволi), парубок намагався бути поряд з дiвчиною. Навiть, додому проводив. Нiчого зайвого собi не дозволяв. На початку осенi, одного разу, все ж таки молодi не могли довго розпрощатися. Той же спалах, що був не раз декiлька рокiв тому, знову про себе нагадав. Парубок не вiдпускав дiвчину цiлу нiч, кохану, таки здaється. А на ранок щось Єгоровi не так. якесь дивне розчарування. Опiсля почав, навiть, Орину уникати.  Хоч i важко було з ним зустрiтись, i знову була у неабиякому вiдчаї, але сповістила новину:

-Нам  треба одружуватися, адже у нас буде дитина. 

Єгор стояв, дивився на неї, широко вирячивши очі, і мовчав.

 Хлопець розгубився, не знав, що робити, чи вiрити Оринi. Тож знову пiшов до брата i невiстки за порадою. Василина пiдслухала, як Єгор дещо розказує братовi про проведену останню нiч. Тож стала на захист Оринки:

-Як можна бути таким бездушним, адже дiвчина дозволила стiльки часу вночi з нею побути, бо любить вона тебе…

   Вiдтодi Єгор у щиростi почуттiв коханoї  не сумнiвався. Зранку пiшов до дiвчини, щоб повернутися до неї  назавжди. 

-Хочу одружитися з тобою. Люблю тебе щиро і зрозумів, що тільки з тобою хочу жити. Ти згодна? 

Зрозуміло, Орина тільки цього і чекала, відповіла:

-Звісно, згодна. 

Попросив дозволу одружитися у її  батькiв. Знав, що його мати пильно спостерiгає за ним. Прийшовши додому, радiсно глянув на свiтлину і промовив: 

-Що ж, мамо,  Вас не розчарую, я повертаюся назавжди до своєї  коханої  Оринки, щоб дитина знала любов i батька, й матерi.