Чому вивчення нової мови схоже на заборонене кохання?

Авторка: Маріанна Поґосян, викладачка культурної психології в коледжі політики, психології, права та економіки Амстердамського університету в Нідерландах.

Вивчення нової мови дуже схоже на початок нових стосунків. Одні стануть близькими друзями. Інші тісно пов’язані з формулами обчислень та історичними датами, гідними випускних іспитів, а в останній день школи пам’ять про них безслідно зітреться. Але іноді, чи то випадково, чи як наслідок довічної одіссеї, деякі мови приведуть вас до краю кохання.

Це ті мови, які будуть поглинати вас цілком і повністю, поки ви намагаєтеся зробити їх своїми. Ви розбираєте синтаксичні конструкції, повторюєте граматичні форми, наповнюєте зошити ріками нових літер, проводите ручкою по їхніх вигинах і горбиках знову і знову, наче проводите пальцями по обличчю коханої людини. Слова розквітають на папері. Фонеми переплітаються в мелодії. Речення приємні на запах, навіть якщо вони незграбно випадають з вашого рота, як цеглинки, побудовані з іноземних символів. Ви запам’ятовуєте прозу, лірику та газетні заголовки, щоб мати їх на вустах після заходу сонця та коли знову світає.

Дієслова після прислівників, іменники після займенників, ваші стосунки поглиблюються. Проте, чим ближче ви стаєте, тим більше усвідомлюєте, що між вами прірва, наче марево. Це безмежна порожнеча знань, і вам потрібно ціле життя, щоб подолати її. Але ви не маєте страху, оскільки шлях до вашого кохання сяє цікавістю та прагненням пізнання, що здається невідкладним. Які істини ви відкриєте серед нових букв і звуків? Про світ? Про себе?

Як і у всіх відносинах, ейфорія з часом проходить. Прийшовши до тями, ви продовжуєте аналізувати й запам’ятовувати, слухати й говорити. Ваша вимова невиправна. Ваші помилки неминучі. Правила нескінченні, як і винятки. Слова – благодать; будь здоровий; одного разу – втратили свою чарівність. Але ваша відданість їм, ваша потреба в них ще серйозніша, ніж будь-коли. Ви зайшли занадто далеко від дому, щоб повернутися назад. Ви відчуваєте себе відданим і вразливим, довіряючи їх доброзичливості. З нагоди ваших нових обітниць, мова приходить, несучи дари натхнення та спорідненості – не лише з новими іншими, а й з новими вами.

Багато відомих письменників насолоджувалися дарами своєї нерідної мови. Наприклад, Володимир Набоков жив у Сполучених Штатах лише кілька років, перш ніж написав «Лоліту» (1955): твір, який був визнаний «любовним листом поліглота до мови» і приніс йому славу «майстра англійської прози». Ірландець Семюел Бекет писав французькою мовою, щоб уникнути багажу англійської мови. Канадець Янн Мартель успішно писав не рідною французькою, а англійською – мовою, яка, за його словами, дає йому «достатню відстань, щоб писати». Ця відстань, зауважує турецька письменниця Еліф Шафак, яка пише їй не рідною англійською, веде її ближче до дому.

Коли Харукі Муракамі сів за кухонний стіл, щоб написати свій перший роман, він відчув, що його рідна японська стає на заваді. Думки виривалися з нього, як із «хліву, переповненого худобою», як він сказав у 2015 році. Тоді він спробував писати англійською, маючи в руках обмежений словниковий запас і прості синтаксичні правила. Коли він переклав («пересадив», як він це називає) свої компактні англійські речення «звільнені від усього зайвого жиру» на японську мову, народився невибагливий стиль, який через десятиліття став символом його всесвітнього успіху. Коли лауреатка Пулітцерівської премії, письменниця Джумпа Лахірі почала писати італійською мовою, яку вона любила та вивчала роками, то відчула, наче пише слабкішою рукою. Вона була «викрита», «невпевнена» і «погано оснащена». Але, як пише вона в 2015 році, вона відчула себе легкою і вільною, захищеною і відродженою. Італійська мова змусила її заново осягнути причини, чому вона пише – бо це «задоволення, а також потреба».

Але зазвичай справи сердечні не залишають у спокої жодного свідка. У тому числі наші рідні мови. У моєї бабусі є колекція листів, які я написала їй після того, як виїхала з Вірменії до Японії. Час від часу вона дістає стопку конвертів з японськими марками, які тримає біля паспорта, і перечитує їх. Усі слова вона знає напам’ять, з гордістю розповідає. Одного дня, коли ми сидимо одна навпроти одної з екраном і континентом між нами, бабуся хитає головою.

– Щось змінилося, – недобровісно сказала мені, проглядаючи мої речення крізь свої великі окуляри. – З кожною літерою щось змінювалося.

– Звісно щось змінилося, бабусю, – кажу я їй. – Я переїхала до Японії. Я досягла зрілості. я…

– Ні, – вона жаліється з каяттям вчителя. – Твій текст змінився. Спершу це була дивна орфографічна помилка тут і там. Тоді дієслова та іменники з’являлися не в тому місці.

Між нами запанувала тиша. Я не відриваю очей від англійських літер на моїй клавіатурі.

– В цьому немає нічого драматичного, – каже вона мені, в основному, щоб розрадити себе. – Але достатньо, щоб я зітхала щоразу, коли натикалася на помилки, яких раніше не було.

Вона відкриває ще один конверт.

– О, а ще, – вигукує вона, – розділові знаки! Раптом стало забагато ком. Потім одна крапка в кінці твоїх речень.

Вона піднімає окуляри поверх білого волосся і починає загортати свої скарби назад у хустку мого покійного діда.

– Останнє, що ти мені надіслала, – каже вона з гіркою посмішкою, – тоді все змінилося. Ти писала нашими літерами, вживала наші слова, але це вже не звучало по-вірменськи.

Правда полягає в тому, що вступ у близькі стосунки з новою мовою часто забарвлює все. Наші очі очікують нових слів, вуха звикають до нових звуків, ручки запам’ятовують нові літери. У той час як закоханість охоплює наші почуття, анатомія мови врізається в наш мозок. Прокладаються нервові шляхи, утворюються зв’язки. Нейрони мозку об’єднуються в мережі. Сіра речовина стає щільнішою, біла речовина зміцнюється. Потім у листах до бабусі починають з’являтися бризки нових відтінків.

Мовознавці називають це «втручанням другої мови», коли нова мова втручається в стару мову, як нова кохана людина переставляє меблі у вашій спальні, ніби кажучи – ось так відтепер все буде робитися. Так чи інакше, письмо викриває це втручання (цю зраду, як це бачила бабуся) більше, ніж розмова. Можливо тому, що, коли їх вимовляємо, наші слова залежать від нашого виразу обличчя та діапазону наших тембрів, як зауважив французький письменник Гі де Мопассан: «Але ж чорні слова на білому папері – це душа нарозхрист».

Хоча минуло два десятка років відтоді, як я востаннє писала вірменською, бабусі не слід було журитися над моєю вмираючою рідною мовою. Рідні мови, як і будь-яке перше кохання, дуже важко забути. Вони вірні й все прощають. Навіть тоді, коли наше мовлення занепадає, а наше письмо переповнене помилками; коли наші рідні літери здаються чужими, а наші рідні звуки – покинутими. Зрештою, рідні мови нас виховали. Вони знали нас, коли ми самі себе не знали. Вони спостерігали, як ми вчимося говорити, писати, міркувати. Вони навчили нас любити і сумувати. Вони показали нам правила та винятки. Вони знають, що звучатимуть відлунням у наших стінах ще довго після того, як ми станемо гостями у власному домі: від того, як ми будемо поєднувати нові слова, до того, як ми будемо шепотіти старі молитви. Тому вони тихо, безтурботно спостерігають за нами, коли ми віддаляємося в чужі обійми. Там, у поєднанні невігластва і жаги знань, обмежень і свободи, страху і шанобливості, розчарування і радості, вони побачать, як їхні письменники реалізують те, що Муракамі називає їх невід’ємним правом – «експериментувати з можливостями мови». Там, у муках взаєморозуміння та неприйняття, вони знайдуть своїх синів і дочок за пошуком себе.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Why learning a new language is like an illicit love affair» в журналі Aeon 4 грудня 2019 р.

Переклала Богдана Нечепуренко.