Уривок з книжки «Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання» Люк Гардінґ

Уривок з книжки «Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання» Люк Гардінґ

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання». Люк Гардінґ.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

«Вторгнення» — збірка репортажів британського журналіста і письменник Люка Гардінґа від початку повномасштабного вторгнення до весни 2023 року. 24 лютого 2022 року він був у Києві. Від перших днів повномасштабної війни спілкувався з українцями, їздив у гарячі точки, фіксував свідчення й описував події, щоб показати світові звірства російських окупантів в Україні. Книжка виходить в перекладі українською у видавництві Vivat.

Уривок

КИЇВ ЛЮТИЙ 2022 РОКУ

Напередодні того, як усе змінилось, український письменник романіст Андрій Курков запросив мене на вечерю. Чи то пак — на борщ у колі кількох друзів (так він сказав). Наше знайомство відбулося тієї-таки зими, тільки раніше. Тоді ми зустрілися за келихом червоного вина в невеличкому грузинському ресторані на березі Дніпра на Подолі, в низинній частині історичного центру міста. Нині ж на календарі було 23 лютого 2022 року. Годинник показував чверть по двадцятій. Я запізнювався, тому поспіхом купив пляшку портвейну «Колоніст» від одеського винного заводу і поквапився до оселі Куркова.

Тінь війни вже насувалася. Новини, що я публікував у The Guardian, були тривожні, навіть лячні. Тиждень тому сепаратисти обстріляли село поблизу проросійських регіонів Луганщини й Донеччини —на території, підконтрольній Україні. Ракета влучила у шкільний спортзал, і, на щастя, ніхто не загинув, але хмизу в жар восьмирічного конфлікту на сході країни було докинуто.

За тих темних часів нас розраджував гумор. Одного разу Курков надіслав мені у WhatsApp мем: голова Фьодора Достоєвского сюрреалістично ширяла в дірі у шкільній стіні, роздивляючись уламки, а  довкола видніли футбольні м’ячі, мурал із зображенням джунглів і спортивний канат. Курков — автор численних дотепних книг, сповнених магічного сяйва, і найвідоміший сучасний український письменник — виявився приємним співрозмовником. А ще я помітив, що він оптиміст.

Мене ж натомість дедалі більше огортав смуток. Я бачив усі ознаки того, у що важко було повірити: Росія готувала вторгення до України. […]

Вечеря була особлива. Курков і його дружина, британка Елізабет, дійсно запросили вузьке коло гостей: посла Бразилії, який досі перебував в українській столиці, попри те що більшість його колег-дипломатів евакуювалися; керівника міського музею медичної історії, де був свій підземний морг; і двох авторів, які пишуть для Politico і The New York Review of Books. Я перепросив за запізнення. Курков приніс мені полумисок борщу. Дуже смачного. Також нас почастували закусками зі свинини, медовухою й одеським вином.

Під час вечері господар пустив по колу цікаві матеріали з архівів більшовицької таємної поліції. Ці документи, знайдені на горищі дочкою одного з  генералів КДБ після його смерті, слугували джерелом останнього роману Куркова. Здебільшого то були протоколи допитів — одні надруковані, інші записані вручну вигадливими кириличними літерами. Але всі датовані 1917–1921  роками. Саме в той період Робітничо-селянська Червона армія до ноги вибила перший незалежний український парламент, що зовсім недовго пропрацював у Києві, і захопила місто. Так Україна ввійшла до складу нового державного утворення — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

До протоколів додавалися чорно-білі світлини підозрюваних. Фото трьох молодиків (один із них був чорнявим, кучерявим і в білій блузі), підписаних як циркові артисти. Портрети юної міщанки, усміхненої і схожої на дебютантку у вищому світі. Традиційні для таких документів в’язничні знімки арештантів у фас і профіль із поголеними головами. Більшість тих людей, підозрюю, зникли у вирі 1920–30-х років. Невже століття по тому історія повторюється і Москва знову планує знищити незалежність України, вдавшись до вторгнення?..

Того вечора, попри лихі передчуття, війна здавалася нереальною. Звісно, Путін блефував. Хіба ж не вивертом була його максималістська позиція щодо НАТО і європейської безпеки? Міжнародне співтовариство слухало його промови, сповнені параної і славнозвісного невдоволення Заходом, з увічливою терплячістю. Теоретично Україна могла приєднатися до НАТО. Сказати, що вона не може цього зробити, означало би порушити її права. Та в Брюсселі, де базується штаб-квартира НАТО, ніхто не очікував, що ця країна долучиться до Альянсу найближчим часом — якщо таке взагалі коли-небудь станеться.

Однак Путін, вочевидь, жив у власному, химерному й незбагненному світі. Поступово його рішення відходили від того, у  чому всі вбачали раціональний захист власних інтересів. Сполучені Штати, Євросоюз і  Великобританія погрожували йому серйозними наслідками і  попереджали про руйнівні санкції, які неодмінно знищили б російську економіку в разі нападу Кремля на Україну. Та скидалося на те, що Путін бажає відкинути Москву в доглобалізаційний світ на зразок сірого СРСР, де не було змоги розраховуватися картками Visa, закуповувати за кордоном запчастини для літаків і ласувати біґ-маком.

А яким був Київ? Яскравим європейським містом на кшталт космополітичного Берліна або Праги. Із трьома мільйонами людей. Із кав’ярнями й ресторанами, службою Bolt і кур’єрами, які завзято крутили педалі своїх велосипедів, здираючись угору старовинними брукованими вулицями. Замовити піцу з сімейної пекарні чи таксі можна було в мобільному застосунку. А поруч з оперним театром, збудованим у стилі французького ренесансу, знайти кінотеатр, де показують незалежні фільми, і підземний бар. (Останній ховався в підвалі й не мав вивіски, але місцеві знали, що пускають туди в середу і суботу тільки за паролем.) Словом, Київ був сучасною столицею, де гіпстери ганяли пагорбами на електросамокатах.

Того вечора, коли війна була вже на порозі, люди звично гуляли собі містом. Можливе російське вторгнення вони називали «День Х», хоча самі не вірили, що той день настане. Я жив у готелі на вулиці Ярославів Вал у самому серці столиці. Ходив повз продавця тюльпанів і повз скрипальку, яка вечорами давала концерти на «своєму» місці, обов’язково виконуючи La Vie en Rose Едіт Піаф. Щоранку їв вівсянку у  французькій кав’ярні Paul — демократичному закладі, неподалік якого, за Бесарабським ринком, сидів безпритульний на клапті картону і випрохував мандаринку.

Розумом неможливо було осягнути, що вже незабаром на все це розмаїття краси й людей летітимуть російські ракети. Мене оточували історичні садиби у стилі ар-нуво —бляклі, наче з альбома марок вікторіанської епохи, вони були забарвлені в бузкові, жовто-брунатні, вишневі й нефритові кольори. На моїй вулиці розташовувалося польське посольство. Навпроти стояв Будинок актора — колишня караїмська синагога, зведена у величному неомавританському стилі. А за чотири будівлі вивищувався будинок Підгорського —пам’ятка середини дев’ятнадцятого століття, неоготична фантастична споруда з вежею і двома демонічними ґарґульями над дверима. Здавалося, ці демони з людським тілом, кажанячими крилами й собачими пиками ведуть бесіду між собою і з перехожими. Їм є що розповісти, адже вони пережили Першу світову, революцію та нацистську окупацію.

Якщо йти вулицею далі, можна побачити неокласицистичний готель. Його цегляний фасад не має жодних оздоблень, і тільки в  недоладній ніші, вирізьбленій у  стіні за двадцять метрів од землі, сидить самотня оголена жіноча фігура, незворушно дивлячись долу.

По вечері ми з Курковими обійнялись і розпрощалися. Тоді я думав, що ця оселя наповнена всім необхідним для щастя: любов’ю, цікавими бесідами, книгами, картинами, квітами (під кухонним вікном там розкинулася міні галявина нарцисів). Чи могла існувати причина полишити таке місце? А проте, як і більшість киян, Куркови мали екстрений план порятунку: сісти в семимісну автіку, заправлену по вінця, і вирушити на дачу, розташовану за годину їзди на захід від міста.

Коли я  вже вийшов надвір, мені зателефонував знайомий, який працював у  Міністерстві закордонних справ України. У нього була сила-силенна корисних зв’язків —він володів найрізноманітнішою інформацією.

Наближалася північ. Небо нагадувало темний блискучий оксамит.

Вторгнення, повідомив мій співрозмовник, почнеться о четвертій ранку.

Читати також


up