Микола Вороний. Євшан-зілля

Да лучее єсть на своей земли
костю лечи, ине ли на чюже славну быти.
(Лiтопис, за Iпaтcьким списком)

В давнiх лiтописах наших
Єсть одно оповiдання,
Що зворушує у серцi
Найсвятiшi почування.
Не блищить воно красою
Слiв гучних i мальовничих,
Не вихвалює героïв
Та ïх вчинкiв войовничих.
Нi, про iнше щось говорить
Те старе оповiдання.
Мiж рядками слiв таïться
В нiм якесь пророкування.
I воно живить надiю,
Певну вiру в iдеали
Тим, котрi вже край свiй рiдний
Зацурали, занедбали...

Жив у Києвi в неволi Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.
Мономах, князь Володимир,
Взяв його пiд час походу
З ясирем в полон i потiм
При собi лишив за вроду.
Оточив його почотом
I розкошами догiдно -
I жилось тому хлоп'ятi
I безпечно, i вигiдно.
Час минав, i став помалу
Рiдний степ вiн забувати,
Край чужий, чужi звичаï
Як за рiднi уважати.
Та не так жилося хану
Без коханоï дитини.
Тяжко вiку доживати
Пiд вагою самотини.
Зажурився, засмутився...
Вдень не ïсть, а серед ночi
Плаче, бiдний, та зiтхає,
Сну не знають його очi.
Нi вiд кого вiн не має
Нi утiхи, нi поради.
Свiт увесь йому здається
Без краси i без принади.
Кличе вiн гудця до себе
I таку держить промову,
Що мов кров'ю з його серця
Слово точиться по слову:
«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколам у хмарах,
Сiрим вовком в полi скачеш,
Розумiєшся на чарах.
Божий дар ти маєш з неба
Людям долю вiщувати,
Словом, пiснею своєю
Всiх до себе привертати.
Ти пiди у землю Руську -
Ворогiв наших краïну, -
Вiдшукай там мого сина,
Мою любую дитину.
Розкажи, як побиваюсь
Я за ним i днi, i ночi,
Як давно вже виглядають
Його звiдтiль моï очi.
Заспiвай ти йому пiсню
Нашу рiдну, половецьку,
Про життя привiльне наше,
Нашу вдачу молодецьку.
А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зiлля,
Щоб, понюхавши, згадав вiн
Степу вiльного привiлля».
I пiшов гудець в дорогу.
Йде вiн три днi i три ночi,
На четвертий день приходить
В мiсто Киïв опiвночi.
Крадькома пройшов, мов злодiй,
Вiн до сина свого пана
I почав казати стиха
Мову зрадженого хана.
Улещає, намовляє...
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Вiн i батька, i родину.
I гудець по струнах вдарив!
Наче вiтер у негоду,
Загула невпинна пiсня -
Пiсня вiльного народу.
Про славетнiï подiï -
Тi подiï половецькi,
Про лицарськiï походи -
Тi походи молодецькi!
Мов скажена хуртовина,
Мов страшнi Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
I той спiв гудця-сiроми!
Але ось вже затихає
Бренькiт дужий акордовий -
I намiсто його чути
Спiв народний, колисковий.
То гудець спiває тихо
Пiсню тую, що спiвала
Мати синовi своєму,
Як маленьким колисала.
Наче лагiдна молитва,
Журно пiсня та лунає.
Ось ïï акорд останнiй
В пiтьмi ночi потопає...
Але спiв цей нiжний, любий,
Анi перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце, —
Вiн сидить нiмий, байдужий.
I схилилася стареча
Голова гудця на груди
Там, де пустка замiсть серця,
Порятунку вже не буде!..
Але нi! Ще є надiя
Тут, на грудях в сповиточку!..
I тремтячими руками
Роздирає вiн сорочку.
I з грудей своïх знiмає
Той євшан, чарiвне зiлля,
I понюхать юнаковi
Подає оте бадилля.
Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблiдла у небоги,
Затремтiв, очима блиснув
I зiрвавсь на рiвнi ноги.
Рiдний степ — широкий, вiльний,
Пишнобарвний i квiтчастий -
Раптом став перед очима,
З ним i батенько нещасний!..
Воля, воленька кохана!
Рiднi шатра, рiднi люди...
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.
«Краще в рiднiм краï милiм
Полягти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй
В славi й шанi пробувати!» -
Так вiн скрикнув, i в дорогу
В нiчку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.
Байраками та ярами
Неутомно проходжали -
В рiдний степ, у край веселий
Простували, поспiшали.

Украïно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось
Чи синiв твоïх багато
На степах твоïх зосталось?
Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
I кохання у серденьку?
Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi — гудцi народнi,
Що спiвали-вiщували
Заповiти благороднi,
А проте тiєï сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема, i манiвцями
Ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти,
Того зiлля-привороту,
Що на певний шлях направить, -
Шлях у край свiй повороту?!