Поет повертається на Батьківщину
Г.Д. Вервес
Вороний — постать неоднозначна; в його творчій біографії періоди піднесення змінювалися періодами занепаду і зневіри. Так, інтерес до робітничого руху в Росії й Австрії, захоплення революційним демократизмом Шевченка та Франка, економічним ученням Маркса уже в 90-х роках минулого віку чергуються у Вороного із зацікавленням «естетичним стражданням» Верлена, пантеїзмом Шеллінга, індивідуалізмом російських та французьких символістів. Не раз тяжів він і до «чистого мистецтва». Це співіснування різних захоплень, постійне намагання знайти якусь «третю» позицію у гострій соціальній боротьбі (внаслідок чого він часом опинявся «по той бік добра і зла»), давня спроба примирити ідеалізм з матеріалізмом, а в художній практиці — реалізм із модернізмом, «чисте мистецтво» із «служінням громаді», «естетику страждання» з епікуреїзмом — характерні для його передреволюційного світогляду, для його громадянської і творчої позиції того часу.
Звичайно, чимало тут залежало від індивідуального екстенсивного характеру уподобань поета, хвилевих, змінних настроїв, важких обставин його мандрівного життя, які не сприяли зосередженому осягненню суспільних і творчих питань. Але головну причину все ж треба шукати в суперечливих, важких соціальних обставинах життя і творчості тих найбідніших шарів української інтелігенції, до якої належав Вороний. Позбавлена творчої трибуни, постійно переслідувана царизмом то за «український сепаратизм», то за соціалізм і «хлопоманство», вона відчувала себе пасербом у рідному краї, боляче переживала зневажене й приборкуване повсюдно почуття національної гідності.
Вона, ця інтелігенція, не вилазила з матеріальних злиднів, але свідомо несла добровільний обов’язок творення національної культури, прагнучи не тільки не відставати «від віку», а й бути гідною великого, хоч і уярмленого, народу. її благородне обурення виливалось то революційними вибухами гніву й ненависті, то розслабленими, меланхолійними зойками, плачем, а то й творенням «майстерверків», «дистильованої краси», що найчастіше було виразом своєрідного протиставлення потворним явищам дійсності. Не забуваймо, що збірка «У сяйві мрій», яка творилася в глухі часи столипінської реакції і вийшла 1913 року друком, належала не якомусь морально розкладеному буржуа, а скромному діловодові ремонтної частини механічного відділу «Округи водних шляхів»...
Вороний брав участь у національно-визвольному русі. Серед інших течій суспільної думки тих часів він цікавився й марксизмом, співчував робітничому рухові, переймаючись його ідеологією. Але через брак цілісного світогляду він не зміг, як Леся Українка чи М. Коцюбинський, стати виразником найпередовіших — соціалістичних ідей епохи. Не будемо йому дорікати за це, так само, як не будемо підкреслювати, наскільки помилковими були штучне роздвоєння ним своєї особистості, свідоме регламентування функцій поета і громадянина на користь замилуванню «музикою сфер» поза часом і простором:
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони.
(«Іванові Франкові»)
На щастя, Вороний часто забував про цю «регламентованість», йшов назустріч загальнодемократичним покликам епохи і творив цінності загальнолюдського й загальнонаціонального значення.
Про особисте життя поета знаємо дуже мало (переважно за його автобіографічними нотатками) і, очевидно, не скоро знатимемо більше, аж доки не стануть доступними державні архіви, в яких перебувають матеріали про таких діячів, як він.
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (7 грудня) 1871 р. на Катеринославщині. Через півроку батьки переїхали на Слобожанщину і там, на околицях Харкова (Гончарівка, Холодна гора), у напівсільському, напівміському оточенні минули його дитячі роки. Рід батька (він був ремісником, дрібним торгівцем) походив од учасника гайдамацького руху, матері — від шляхетсько-духовного роду Колачинських, з якого походив і відомий П. Колачинський — ректор Києво-Могилянської академії в 1697—1702 рр.
Освіту Вороний здобував спочатку в Харківському, а потім у Ростовському реальних училищах, згодом у гімназії в Ростові-на-Дону. Хлопець зачитувався Майн Рідом, Жюлем Верном, Вальтером Скоттом, а також громадянською поезією Некрасова, Нікітіна і Надсона, згодом і забороненими творами Т. Шевченка, з якими вже не розлучався ніколи. Наприкінці 80-х років він познайомився з кількома народовольцями, які після замаху на царя вели пропаганду серед ремісників та гімназистів, і сам включився в нелегальну діяльність. На зібраннях учнів і залізничних робітників він читає й обговорює популярні серед тогочасної російської революційної інтелігенції книжки — «Політичну економію» Д.-С. Мілля, «Історію цивілізації в Англії» Бокля, «Силу й матерію» Бюхнера, «Історичні листи» Лаврова, праці Писарєва, Добролюбова, Чернишевського, а крім того, починає писати вірші, аж доки не потрапляє на око поліції. З 7-го класу розпочинаються арешти, обшуки на квартирі, виключення зі школи, які закінчуються забороною вступу до університету і перебування в столиці імперії та університетських містах. Захоплення забороненими творами Т. Шевченка і виставами театру М. Кропивницького поглибило національну самосвідомість юнака. Разом з драгоманівцем С. Ерастовим він організує в Ростові «Українську громаду». Трохи згодом у Харкові зазнає національно-патріотичного впливу «Братства тарасівців», щоправда, скоро розчаровується.
І в 90-х роках інтерес до забороненої літератури, до революційного підпілля не зникає у нього, хоч у громадських поглядах якихось чітких і твердих переконань він усе ж не має. Серед української інтелігенції, яка оточувала Вороного, не було нікого, хто б допоміг молодому поетові розібратись у хаосі власних суперечливих пошуків. У письменника виникає думка виїхати до Болгарії, вступити до Софійського університету і зустрітися з Михайлом Драгомановим. Пізніше Вороний у спогадах про Франка писав: «Мене манила й Європа, а головне таємнича постать «властителя дум» радикальної, соціалістичної молоді — проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд... була думка, погостювавши у Галичині, махнути до Софійського університету і, ставши перед очі Михайла Петровича, чемненько попрохати: «Будь ласка, батьку, зробіть з мене людину». Але не судилось. У день мого приїзду до Львова увечері наспіла телеграма, що Драгоманов помер». Це було 1895 р.
Вороний подався спочатку до Віденського університету, де його ніщо не захопило (з віденських вражень надовго залишилось одне — знайомство з керівником австрійських соціал-демократів Віктором Адлером), а потім до Львова. Але й тут університетська регламентована рутина, політична інертна атмосфера гнітили молодого поета.
Саме на цей час припадає зближення з Франком, яке незабаром переросло у справжню дружбу. В листі-біографії Вороний зауважував: «Вплив його [Франкової] могутньої особи був на мене колосальний. І тепер скажу: «це був велетень, таких людей в житті я більше не стрічав» Вороний стає членом редколегії найпередовішого в ті роки українського журналу «Житє і слово», в якому веде розділ «Вісті з Росії». Майже сам готує всі матеріали цього розділу, допомагає Франкові у виданні часописів «Громадський голос» і «Радикал». За допомогою свого старшого друга Вороний на певний час стає режисером театру «Руська бесіда», де раніше редагує журнал «Зоря», багато уваги приділяє вивченню новітньої французької та німецької літератур. Тоді ж він зближується з польськими поетами Яном Каспровичем і Андрієм Немоєвським — близькими приятелями Франка. Але якщо говорити про впливи і захоплення, то, крім Франка та інших українських письменників, слід згадати французьких символістів Бодлера і Мореаса, а також німецьку ідеалістичну філософію (Шеллінг, Шопенгауер, Шлейєрмахер).
Працюючи режисером у театрі «Руська бесіда», Вороний часто листовно радився з Кропивницьким, згодом був запрошений актором у його трупу; з 1897 по 1901 рік мандрував по різних містах у складі то українських, то російських театральних труп. Митець ніяк не міг зробити остаточний вибір на користь чи то поезії, чи то театру.
У цей час безпосередній вплив на Вороного революційно-демократичної громадської думки і літератури слабшає, він зацікавлюється естетичними гаслами модернізму в українській літературі. Згодом його поглинув свіжий подих революції 1905 р. і революційного піднесення напередодні першої світової війни. У період постійного життя в Києві (з 1910 р.) він видає перші збірки своїх віршів — «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), праці про театр і драматургію, пише численні рецензії на театральні вистави і на художні твори молодих письменників.
Вороний поділяв буржуазно-демократичні гасла Лютневої революції 1917 р., яка захопила його своїм масовим ентузіазмом, свободою слова, в тому числі найдорожчого йому українського. Зробити ще один рішучий крок — зрозуміти і сприйняти перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні — поет не зміг: зв’язки з націоналістичними колами, а також важкі обставини особистого життя, призвели до того, що 1920 р. він опинився в еміграції, в буржуазній Польщі.
У 1926 р. уряд УРСР дозволив Вороному повернутися на Батьківщину.
Спочатку Вороний живе у Харкові, працює завідуючим літчастиною в оперному театрі, а потім переїздить до Києва, де у 1929 р. широкі кола української громадськості відзначили 35-річчя його письменницької діяльності. З нагоди ювілею було здійснене і згадуване видання його «Поезій».
В архіві поета зустрічаємося з численними свідченнями всенародної шани поета: листи й телеграми від радянських установ та приватних осіб, промови, експромти, вірші-поздоровлення. Крім дружнього колективного поетичного послання «На ювілей» (автори М. Рильський, Д. Тась, Б. Чернявський), М.Т. Рильський спеціально написав вірш-акростих «Миколі Вороному в радісний день 35-літнього ювілею жмуток євшан-зілля»:
Вітаю Вороного нинії
Одважно линучи з-над хмар,
Рабів будив ти у долині,
Огонь злюбивши, як Ікар!
Не відаючи супокою,
Оспалих кликав громадян.
Миколо! Це ж перед тобою
У тебе вкрадений євшан!
Максим Рильський
18 листопада 1928. Київ.
Є тут і листівка від П. Тичини, надіслана ювілярові з Туреччини 22 листопада 1928 р. В ній зокрема писалося: «Це віншування — від молодшого товариша по перу і, певно, в деякій мірі як од учня. Ваш П. Тичина».
Здавалося, що після тривалих мандрів, матеріальних злигоднів, поневіряння на еміграції, невлаштованості родинного вогнища (з дружиною після народження сина в 1894 р. — майбутнього українського письменника Марка Вороного — Микола Кіндратович розлучився) настали роки відносно спокійного життя і творчості. Та ба! Незабаром, з початком 30-х років, поет постійно натикається на замасковані й відкриті капкани, виставлені запопадливими. Як свідчать документи з частково віднайденого архіву родини Вороних, переслідуванням незабаром був підданий і улюблений син поета: через кілька місяців після виселення Миколи Кіндратовича за межі України був заарештований і Марко Вороний, понад рік сидів без суду й слідства в одиночній камері, аж доки не був засуджений на 7 років виправно-трудових таборів і в далекому місті Кемь, що навпроти Соловецьких островів, не загинув жахливою смертю. Зрештою, разом вони, як вдалося встановити тільки тепер, жили в Києві дуже недовго (на Михайлівському завулку, № 32, кв. 2).
Марко приїхав до Києва з Москви, де працював у журналі «Наши достижения», і збирався до себе забрати матір, яка проживала в Чернігові. Марко хотів допомогти хворому і зацькованому на роботі батькові (він працював завідуючим театральним сектором «Укртеатровидаву»), поклопотатися про пом’якшення суворого несправедливого вироку спеціальної наради від березня 1934 р. про 3 роки таборів, які, щоправда, були тоді ж замінені адміністративним засланням у Казахстан. Марко поїхав до Харкова разом з батьком і домігся того, що справу було ще раз переглянуто. Врешті-решт поетові заборонялося проживання на Україні, в Білорусії, у Московській та Ленінградській областях, і було домовлено, що він виїде до Воронежа (лист до матері від 22 травня 1934 р.). Однак з Харкова нове рішення не надходило, в Києві батько і син жили надголодь (1933 р.), сподівались, що з переїздом столиці до Києва «все окончится благополучно и что ему [батькові] не придется уезжать из Києва» (лист від 5 травня). 30 вересня Марко повідомляє матері, що його прийняли до Спілки письменників, але скаржиться: «из-заьбатькових дел я почти не могу достать работу», повернутися до Москви також не можна. І зовсім розпачливо. «Его [батька] дела рассматривали вторично [а, власне, учетверте] и ему все-таки прийдется уезжать. Куда? Куда он сам захочет. Он еще не решил куда».
Останній лист, написаний Марком на свободі (20 листопада 1934 р.), фіксує важкі його рефлексії: «Мамуля, крепко-крепко тебя целую. Поверь, что сейчас в жизни ти одна у меня осталась и все моє на тебе сосредоточено». Отже, батько виїхав, але куди і чи виїхав сам? Тривалий час ходила версія, що поет виїхав до Воронежа, де й помер 1942 р.
Ще трохи матеріалів з архіву родини Вороних. Звертає на себе увагу та обставина, що син протягом п’яти місяців після зникнення батька не знав, де він перебуває, і вже з ув’язнення постійно просив матір дістати його адресу через дядька — Ф. М. Вербицького. А може знав, але крився із цим з певною метою? Бо ж, сидячи в одиночці, так підбадьорливо писав матері: «чувствую себя отлично — в камере тепло и весело», або: «подумай только, мамуся, восемь месяцев, как я здесь, а все они прошли, как один день» (26 травня 1935 р.). І через півтора року (грудень 1936) Марко все ще сидів у в’язниці...
А Віра Миколаївна просила у поданні до прокурора (чернетка, написана рукою Ф. М. Вербицького): «Я уже обращалась к Вам, гражданин прокурор, с покорной просьбой, в которой я умоляла Вас ускорить развязку дела моего сына, — ответа не получила до сих пор, и сын мой продолжает находиться в заключении и известий (писем) я от него не получаю уже больше месяца, а сидит он уже около года. Во имя революционной законности, о которой так ясно, точно и определенно сказано великим созидателем и творцом новой жизни, нашим вождем Сталиным. — я опять прошу Вас, гражданин прокурор, дать ход делу моего сына Марка Вороного и прекратить это невьыносимое томление духа человеческого, — сообщить мне, где же находится мой сын, какова его судьба и за что он обречен на муки одиночного заключения».
А як же з батьком? Гнітюча атмосфера тих років, що так яскраво постає перед нами з листів, спогадів, документів дознань і слідств, вражає. Крик цих жертв сталінщини — це і є, можливо, найщиріше слово про життя, біль і смерть мільйонів. Листи передають і гнітючу атмосферу тотальної підозрілості, доносів, підлабузництва, провокації — в ім’я кар’єри, а то й попросту для того, щоб фізично вижити. До всього цього домішувалася страхітлива примара голоду, яка забрала мільйони жертв і яка мала такий фатальний вплив на увесь наступний розвиток української культури. Протягом несповна десятиріччя (1929-1938) гинули кращі українські культурні сили.
Страшні події вибили перо з рук поета. Помер М.К. Вороний від атеросклерозу мозку 24 квітня 1940 р. в селищі Новоукраїнка на Кіровоградщині.
Важко переоцінити поетичний набуток М. Вороного, близький за своїм ідейно-естетичним звучанням і значенням до спадку таких видатних російських поетів, як А. Ахматова, И. Мандельштам, К. Бальмонт. Критика українська небезпідставно порівнювала його творчість, у якій синтезовано здобутки світової модерної літератури, з творчістю Ш. Бодлера, П. Верлена. «Треба брати від символізму найкраще, — писав він. — Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи «бога») — це сфера символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти». Навіть на фоні Франка і Лесі Українки доробок автора «Євшан-зілля»: відтворений ним високий спектр почуттів людини — від громадянських, патріотичних, до найінтимніших, розробка емоційно-виражальних засобів, української мови, в галузі ритміки, строфіки, — видається вельми промовистим. Ряд його творів покладено на музику.
У творчій біографії письменника доцільніше говорити про перевагу тих чи тих тенденцій, про певні цикли творів, про панівні настрої і пошуки. Вірші його нерівні: за численними поїздками він не мав часу на довершення їх, та й тогочасна поетична мода вимагала перш за все передачі почуттів і збуджень «даного моменту». Так з’явилися, скажімо, сонети коханій жінці, написані під час прогулянки «на корі берези, експромтом», вірші до альбома, поздоровлення на Новий рік, на згадку про випадкову зустріч і т. д. Ось чому поетова публіцистика, яка відзначається вдумливістю і глибиною аналізу, часто змушує поставити запитання: а чи не був Вороний — історик і теоретик мистецтва й театру, Вороний-публіцист сильніший за Вороного-поета?.. У всякому разі, в його поетичному доробку є більше прохідних речей, що не витримали випробування часом, ніж у його публіцистиці.
У спадщині Вороного помітне місце посідає патріотична й соціальна лірика, творена в різні роки в річищі традицій української революційної реалістичної літератури. Ці поезії написані або безпосередньо під враженням якихось важливих подій, що мали політичне забарвлення («На Тарасовій панахиді», 1911), або ж були виявом протесту проти національного й соціального гноблення українського народу («Осокорі», 1908; «Лемент», 1905; «Краю мій рідний», 1908; «Серце музики», 1912), чи то спалахом благородного обурення боягузливістю буржуазної інтелігенції, її дворушництвом і зрадою інтересів уярмленого народу («Молодий патріот», 1902).
Серед патріотичних творів Вороного чи не найхарактернішими, побудованими за принципами історичного монументалізму, з глибинним поетичним проникненням у сутність буття цілого народу, його подвигів і мук, слід назвати насамперед такі, як «На свято Котляревському», «Краю мій рідний», «Привид», «Ти не моя» (своєрідний попередник гімну В. Сосюри «Любіть Україну») і, особливо, поема «Євшан-зілля». Попри її запопадливий і несправедливий осуд як з боку космополітизму, так і міщанського національного нігілізму, вона виховала і буде виховувати нові й нові покоління патріотів.
Лірику Вороного, що по-своєму передає характерні прикмети суспільної атмосфери кінця XIX — початку XX ст., значною мірою випереджає або ілюструє його публіцистика на сторінках журналу «Житє і слово», в якій автор, за його ж словами, засвідчив свою еволюцію від пізнього народництва через драгоманівський утопічний соціалізм до соціал-демократичної ідеології (щоправда в її австрійському націонал-реформістському забарвленні). Характерно, що в статтях «Вісті з Росії», «Не щебечи, соловейку!» Вороний виявляє чутливість до суспільно-політичного руху в Росії, до різних партій та угруповань, може, навіть інтуїтивно виділяючи ті, які дотримуються марксистських поглядів і орієнтуються на робітничий клас.
Не може не цікавити така його характеристика діяльності революційних гуртків у Росії в середині 90-х років, ще до виникнення ленінського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» (про який, до речі, він першим схвально писав на сторінках «Життя і слова»): «Даремно намагалась купка недобитків-народовольців приєднати до себе свіжих робітників, викликати в громаді співчуття до своєї діяльності — їх гасла вже стратили свою популярність, їх поклики губились безслідно, не знаходячи відгомону... Більшість громади мирилась з долею вола, що, тягаючи день у день ярмо, привикає до нього як до чогось конче потрібного, інтелігентна меншість, що звичайно являється опозиційною силою, не могла годитись з таким станом речей і звернула всю увагу на винайдення засобів боротьби з цим. Сферою пропаганди вона обібрала тепер верстви фабрично-робітницькі, перенісши таким робом свою діяльність виключно на більші міста». Варте уваги й те, що Вороний вважав першочерговим завданням українських революціонерів: єднатися із загальноросійським визвольним рухом, «виступити спільно з іншими революційними елементами Росії для виборення політичної волі».
Уже з перших віршів поета постає перед читачем образ знедоленого краю, уярмленої царизмом вітчизни, скутої духовно й фізично трудової людини. Він бачить, як окремі сміливі одинаки, що намагаються особистим прикладом запалити народ на боротьбу, трагічно гинуть. Не маючи орлиної відваги Лесі Українки, її могутньої віри в народ, великої ненависті й гніву Франка, Вороний, замість поклику до бою, безнадійно опускав руки («умів лише ридать») або тікав у світ ілюзій. Як типовий представник тогочасної інтелігенції, що не пов’язала органічно своєї долі з визвольними прагненнями народу, він, у кращому разі, був здатний відтворити трагедію дрібнобуржуазного інтелігента за умов царського деспотизму.
Поет болісно переживав національний гніт, часом національному питанню віддавав перевагу перед соціальними проблемами життя народу. «Національний елемент, — писав він, — був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія. Тому й не дивно, що незважаючи на свої революційні настрої (в яких я теж найперше шукав поезії), я раз у раз горнувся до різних націоналістичних українських організацій». Звідси у Вороного і гасла «культурного гетьманування».
Але водночас багато творів Вороного свідчать про досить критичне його ставлення до всіх тих псевдопатріотів, безбатченків, що метушилися навколо «справи народної», «справи української», — поет мав змогу добре вивчити їх. «Занедбали й те, що мали, землячки кохані, славних прадідів великих правнуки погані!» — читаємо у вірші «Привид», де, можливо, найяскравіше відбилися складні стосунки поета з буржуазно-націоналістичними «коханими землячками». І хоч Вороний далеко не завжди відрізняв патріотизм од національної обмеженості й націоналізму, він усе-таки мав мужність з демократичних позицій тверезо оцінювати і «молодих», і «старих патріотів», «мерців», серця яких були холодні й до народу і до уярмленої України.
Коли читаєш ці поезії, не раз згадуються сатиричні образи Франка, передусім з вірша «Сідоглавому». Зрада, провокації, космополітизм, опльовування національних святощів, фальшивий «патріотичний» пафос і підкуп — ось найтиповіші риси цих «патріотів». Вороний знав їх уже в період реакції після 1905 р., а безпосередньо «в дії» зіткнувся з ними в еміграції. Саме тоді він написав сатиричний твір «Хам і Кат» з підзаголовком: «Вірним слугам імперіалізму — присвячую». Зрештою, в сатиричних образах поета можна побачити і типові риси сучасних гендлярів з мюнхенських і нью-йоркських «незалежних ресторанів»:
Рідну мову любить — страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.
Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився проте
Українським патріотом.
(«Молодий патріот»)
Сатира поетова торкалася не лише справи «власної», «хатньої». Його цікавили загальноросійські проблеми часів царювання останнього з Романових, обурювало фарисейство буржуазних партій, їх прислужництво і блискавична переорієнтація. Він бачив у період столипінської реакції «живі трупи», які, рухаючись по кар’єристських сходинках, душили все живе і мисляче:
Ось дикий феодал — тепер капіталіст,
Ось давній фарисей — в професорському стані.
Ось ліктор-поліцай, ось парій-журналіст —
Такі ж зажерливі, ненависні, погані!
І всі кричать вони про рівність між людьми,
Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю,
І давлять разом з тим під тягарем тюрми
Все те, що має дух і незалежну волю!
(«Мерці»)
Може, в найщирішій із сповідей, у циклі «Осокорі», передаючи трагедію людей свого соціального середовища, яких терзали «зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо?» і «куди?», поет змалював мертву пустку, де годі знайти живу людину. Треба було дійти до крайньої межі відчаю, щоб написати такі сповнені пекучого болю й скорботи рядки:
Гей-гей! Чи є хто в лузі, — озовися!
Чи є де в світі ще душа жива?
Гей, люди! Де ви? Чи перевелися?
Чи вас пожерла пустка світова?!
Рятуйте! Пробі! Ось я тут конаю...
Життя, життя — чи пекла, а чи раю!..
(«Мандрівні елегії»)
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1989. - № 1. – С. 26-38.
Твори
Критика
