«Передмістя» як культурологічна модель творчості Григора Тютюнника
Ірина Захарчук
Культура, в якій формувався Григір Тютюнник, прикметна своєю невиповненістю. Однією з її ознак є уніфікація багатошарової, міфологічної структури до культурної домінанти ментальності. Філософсько-літературна думка опонує сама собі, породивши пасивну рецепцію і виключивши можливості вільного вибору: «Неуникний, наперед заданий, накинутий душі самим ходом історії вибір здійснюється не стільки як етичний, скільки як «життєсмертний», екзистенційний: це вибір не між добром і злом, а між буттям і небуттям».
Міф виживання як найбільш розвинутий переосмислюється Тютюнником у буттєвих парадигмах «міста»-«села»-«передмістя», що уособлюють часові категорії минулого й сучасного. Витворення світу села як проекції традиційного народницького міфу відбувається через реконструкцію ритуалу. Народження-одруження-смерть постають як етапи традиційної культури. В ритуалі смерті незбіг із нормами й приписами суспільної поведінки є особливо вражаючим, постає інший тип ментальності, репрезентований постатями Маркіяна («Поминали Маркіяна»), Михайла («Три зозулі з поклоном»), Степана («Три плачі над Степаном»).
У смерті Маркіяна — найвищий вияв відчуження між людиною та її оточенням. Похоронний обряд не зменшує відстані, що розділяє небіжчика й односельців. Вона вимірюється життєвою драмою людини, яка стає жертвою власного міфу порядку. Вростання у міф відбувається як перебирання маски чужої ментальності. Маска так щільно зростається з персоною, що стає єдино можливою, а не вдаваною суттю. Навіть смерть не здатна її зірвати, нейтралізувавши профанацію похоронного обряду: «... коли ж хтось із новоприбулих на похорон, переступивши поріг, зопалу, швидше за звичаєм, аніж від щирого жалю, починав голосно тужити або ще й приказувати, всім, хто був у хаті, ставало незручно, й тоді кожен починав шморгати носом, тіпався в плечах, вдаючи буцімто плаче». Штучна нещира промова голови сільради над могилою завершує награність ритуалу, що втрачає ірраціональне підгрунтя, перетворюючись на добре продуманий акт театрального дійства.
Раціоналізація ритуалу виявляє спекулятивну наповненість тієї візії, в силовому полі якої він виник. Смерть Михайла змальована як поетизація ритуальної форми буття (засилання «трьох зозуль з поклоном»), смерть Степана — як перехідна форма від ірраціональності до раціоналізованості (поруч з мотивом одруження із землею — та ж неприродна промова голови). В смерті Маркіяна ритуал засвідчує повну й остаточну втрату автентичної основи, а з нею й вимирання традиційної ментальності, прихистком якої тривалий час лишається село.
Руйнація ритуального буття не виконує, одначе, катарсисної ролі, вносячи лише хаотичність і невизначеність у світоглядні засади. В даному контексті місто постає символом впорядкованості, визначеності, «свідомої організації суспільства». Утопія міста пов'язана з майбутнім. Але на шляху до реалізації майбутнього постає передмістя як модерна форма чергової загубленості. Друге повернення до села відбувається як пошук стабільності і віднайдення почуттєвої домінанти в світосприйнятті.
Міф міста в творах Григора Тютюнника розгортається в соціологічному, психологічному та моральному аспектах. Кожен з них означений лише пунктирно й часто взаємонакладається на інший. Місто постає через певну дистанційованість: вплив на долі героїв як мрія про виповненість тощо. Картина міста створює своєрідну мозаїку у вигляді настроїв, вражень, саморефлексій. Схематично мозаїчність міської присутності можемо простежити в таких виявах: маска, обман («Нюра», «Оддавали Катрю»), духовне виродження («Син приїхав»), втеча од насущних проблем («Устим та Оляна»). Соціологічно місто є чинником заперечення попереднього життєвого етапу. Штовхаючи людину до вдаваності, несправжності, маскування, змушуючи бути не-собою, воно не дає власної ціннісної альтернативи. Утворюється невиповненість розвитку, яку можна означити як передмістя — зупинка в осяганні повноти буття. Мозаїчність міського фактора засвідчує відсутність міста в усій цілісності. Воно підмінено передмістям як негативним відбитком, реально існуючого, але не освоєного великого світу. Зависання в передмісті для героїв Григора Тютюнника смертеподібне або ж є пеклом як станом душі, досвідом неосвоєності. Зримим прикладом, є постать М'якого з однойменного твору. Середовище шахтарського селища стає для нього мукою неприкаяності, що триває над часом. Внутрішня тиша, зосередженість на собі різко контрастують із гамором міжміського простору. Саме між містом і селом, бо шлях до передмістя ще попереду, його долатимуть юні герої іншого покоління («Вогник далеко в степу»). Географічно письменник називає це середовище висілком (підтекстово — виселений). Саме такі висілки постають як проміжний простір, через який необхідно перейти, здолати його, щоб дійти до міста як символу народження нової людини. Втікаючи від омертвілого часо-простору села, Тютюнникові герої часто зупиняються на півдорозі, входячи в смерть як втрату себе й свого часу. Міжміське середовище (висілок) є першим серйозним випробуванням, якого вони не витримують. Ті ж, кому вдалося подолати духовне зависання, як правило, зазнають остаточної поразки у феномені передмістя («День мій суботній»). В обох випадках місто як вільний світ повноти самототожності лишається за межею пізнання. Мозаїчність створює ефект кривих дзеркал, що відображають лише найнепривабливіші реалії великого світу.
Опозиція село — передмістя, передмістя — місто реалізується через бінарність чоловічого й жіночого. Світ передмістя постає як самовпевнена й цинічна сила, що межує із жорстокістю. Світ села — терплячий, беззахисно-довірливий, підступно обманутий («Нюра», «Оддавали Катрю», «М'який»), Поруч із терпінням і стражданням, сільський (жіночий) світ наповнений егоїзмом, зрадою («В сутінки», «Устим та Оляна»). Ця нестабільність, мінливість, непередбачуваність переноситься на передмістя, яке акумулює найнепривабливіші прояви як міста, так і села. Тому й село, і передмістя переплітаються у вимірах життя і смерті.
Випадання з буття окреслюється в герметичності сільського часо-простору. Його ознаками є трагічна самотність старих людей і комунікативний вакуум юних диваків.
Смерть як органічна буттєва прикмета художнього світу Григора Тютюнника акумулює міф переродження. В чоловічому наповненні він яскраво представлений в опозиції Іван Срібний («Іван Срібний») — Микола Порубай («День мій суботній»), Іван Срібний — усвідомлення власної сили і гідності, свободи й відповідальності; Микола — Порубай — втома і роздвоєність. У Срібному переважає рішучість вирватися з «висілка», у Порубая — сприйняття передмістя як неминучості. Іван — початок шляху, Микола — роздоріжжя. Опинившись у ситуації, коли власні духовні орієнтири втратили життєздатність, а єдино можливим способом самореалізації є асиміляція в чужу культурну модель, Порубай обирає втечу в себе, яка лише заганяє вглиб проблему роздоріжжя.
У мистецькому плані смерть у творах Тютюнника є виразніша (глибинніша) за життя: і в долі конкретного героя, й у прикметних ознаках буття ментальності. Смерть надає життю нової вартості. Через потрясіння смертю зримою стає необхідність повернення до життя.
У культурній моделі, освоюваній письменником, стан передмістя як смерті символізує всю українську художню свідомість тоталітарної доби. Комплекс «передмістя» або марґінесу, стосовно великого міста, означає французький філософ Андре Глюкман: «Мешканці передмістя почуваються позбавленими спадщини, окраденими й упокореними світом центру». У Григора Тютюнника — вся Україна, її духовний стан є в кризі марґінесу. Світ великої (імперської) культури перебуває за залізною завісою, туди зачинено доступ для України, їй відведено лише простір «передмістя», в якому згасають її героїчні зусилля вирватися на волю. Зміщення акцентів з «Україна і світ» до «Україна і марґінес» надає такому зіткненню екзистенційної спрямованості. Марґінеси українського світу в онтологічному вимірі окреслюють парадигму обміну, в якій «...етнокультурні світи втрачають свою самоцінність». Імперський варіант підмінює взаємозбагачення культурних світів статусом передмістя або політикою плавильного казана. Тому феномен культурної смерті українського світу постає крізь мотиви окраденості, які породжують стан неприкаяності.
Передмістя увиразнює конфлікт між патріархальною і модерною свідомістю. Нова свідомість є необхідною, вона назріла для суспільної та мистецької реалізації, але водночас залишається неприступною для України Доживання, вичерпаність традиційної культурної моделі породили у Григора Тютюнника болісну спробу її реанімації. Звідси — світ села, попри очевидну амбівалентність, виконує виразну функцію консервації усталених культурних стереотипів як захисту від чужих, нівелюючих впливів. Паралельно діє тенденція усвідомлення незворотнього відходу в минуле світу традицій і ритуалів. Разом із патріархальним світом тютюнниківська людина втрачає власну сутність. У пошуках її вона поривається до великого світу міста, але шлях їй перепинає «передмістя» — модернізований варіант нової самовтрати. Втеча з передмістя породжує ще драматичніший крах надії.
Отже, через культурологічну модель «передмістя» письменник змальовує українське суспільство як суспільство, позбавлене хребта, точки опертя. Авторська установка на відживлення патріархальної моделі виявилась утопією, що так чи інакше призвела до особистої драми. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я». Неприкаяність як вияв екзистенційної нездійсненості, перелаштовуючись крізь феномен «передмістя», замикає не лише конфлікт етнокультурних світів. «Передмістя» — це вростання в тотальну кризу стосунків, переживання протистояння різних буттєвих наповнень. Особливий драматизм онтологічної неспівмірності в творах Григора Тютюнника окреслює ту художню межу, за якою логіка саморозвитку передбачає нові культурні моделі з установкою плюральності й відсутністю остаточної відповіді.
Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 8. – С. 79-82.
Твори
Критика
