Екзистенція в художньому слові Григора Тютюнника
Т. Аврахов
На сьогодні навряд чи знайдеться людина, неіндеферентна до української літератури, яка б не визнавала феноменальну вагомість доробку Григора Тютюнника. Переважна більшість творів із порівняно невеликої спадщини автора написана яскраво талановито. Уже перше безпосереднє читання кількох новел викликає відчуття повної новизни стильової манери, якоїсь надзвичайної справжньості оповіданого. У чому ж суть Тютюнникового феномена, магізм його слова? Чому саме його новели і не такі вже й масштабні повісті звучать актуальніше, мудріше від багатьох проминулих і сучасних творів з їх безсумнівною, а проте лише дозволеною правдою.
При глибшому, аналітичному входженні в текст усвідомлюєш, що справа не тільки в достеменній правдивості, яка була притаманна авторові і не залежала від соціальних колізій, кон'юнктури часу. Маємо тепер чимало художніх творів, публіцистичних виступів, які оповідають про горезвісні часи сталінського і брежнєвського лихоліття. Сучасні правдописці вже затаврували наші режими і режимчики (особливо минулі), як тільки могли. Але творів, що сягають рівня тютюнниківського, поки що одиниці. Більшість відшумить своє бурхливе, а проте коротке життя, та й одійде в непам'ять. Бо ж усім своїм єством вони лише оголюють темні факти нашої історії, недоладності сьогодення. Проза Тютюнника розкриває перед читачем сутність самого життя. Це свого роду художньо-філософське трактування основ людського буття. Навіть більше того: автор не тільки спонукає зрозуміти й осмислити колізії нашого життя, що вже стали історією, а й, доторкуючись прихованих струн нашої душі, допомагає перейнятися відчуттям чужих болей і стремлінь, як своїх кревних. Автор досконало знає психологію читацького сприйняття й докладає значних зусиль, аби читацьке пізнання відбулося сповна. При тім — пасивність позиції реципієнта зведена до мінімуму, оскільки активізація сприймання тексту становить чи не найголовнішу турботу письменника. Маємо чимало авторитетних свідчень того, яким чудовим оповідачем був Григір Тютюнник. Більшість його творів, перш ніж лягти на папір, неодноразово переоповідалися слухачам, як «прокручуються» відзняті, але ще не змонтовані остаточно кінокадри.
І це не було для письменника чимось штучним. Радше навпаки: стало природним виявом, узвичаєною рисою його творчого характеру. Живомовне спілкування з людьми було для нього доконечним. Бо ті думи і болі за свій народ, якими художник жив, знаходили таким чином не тільки природний «вихід», а й форму вираження. Він не міг і не хотів тримати в собі наболіле, хоч з погляду конформіста його міркування були явно не на часі.
Поставимо питання: чому саме усне читання передувало реалізації творчого задуму? Можливо, тому, що розмовний жанр має свою специфіку, яка грунтується на ситуативних реаліях конкретного моменту. Пильно стежачи за співрозмовником, фіксуючи його реакцію на почуте, Григір Тютюнник не тільки шліфував слово, а й атестував формальну досконалість вираженої думки. По суті так відпрацьовувався «зворотний зв'язок», про який уже багато говорено мемуаристами. Автор мовби прочитує вражальну енергію оповідки з очей слухача.
Бралось на вагу і те, що сила «озвученого» твору набагато впливовіша від його писаного відповідника як матеріалу для читання. Адже враження від безпосередньої, «живої» розповіді суттєво підсилюються мімікою, інтонацією, жестом. До того ж автор, будучи водночас і виконавцем, має змогу довільно імпровізувати, удосконалювати репліки, мовні «партії», шукаючи найадекватнішого виразу ідеї-думки. Але ж у книги ширше аудиторія, незрівнянно більше, строкатіше коло реципієнтів. Звідси й надзавдання: привнести до писаного твору ряд особливостей розмовного жанру і таким чином безмірно розширити потенціал виховного впливу на людину.
Щоправда, важко запевне твердити, наскільки це усвідомлювалося самим автором чи тільки виражало сутність письменницької манери, вроджену індивідуальність хисту. Зрештою, це й не має особливого значення для аргументованих висновків про мистецтво як справджену естетичну реальність. Тютюнник ішов за своїм генієм, удосконалював власний хист, не силував талант, повсякчас довіряючи йому, водночас — і перевіряючи його на сприйнятливість, шукаючи все нових і нових способів «оживления» епосу. Тим і став він, ким повинен був стати. Витворив свою, суто тютюнниківську манеру письма, яку — при всій її зовнішній простоті — скопіювати неможливо.
Отже, маємо всі підстави твердити, що — за глибинною сутністю досягнутого — відмінностей між писаним твором Тютюнника і його усним відповідником практично нема. Ясна річ, усним — в авторському виконанні. Письменник доклав багато зусиль, аби вберегти ефект розмовного жанру, коли контакт із слухачем (читачем) максимально досяжний. Якщо радість і жах, любов і ненависть слухач сприймає не тільки через словесне вираження, а й через чуттєвий зв’язок із автором, то в писаних творах — тільки способом осягнення аналогічних відчуттів крізь реалії прочитаного. Міміку і жести, інтонацію і ритм, голос автора (навіть коли він говорить голосами своїх героїв) було реалізовано засобами «живого» слова. Як це не парадоксально звучить, більшість новел Григора Тютюнника — це і твір, і водночас немовби його виконання.
Проте й це ще не все. Феноменальна майстерність письменника полягає у тому, що відчуття безпосередньої присутності автора — ненав'язливе, ледь вловиме: воно грунтується десь на грані підсвідомості.
Чого ж досяг автор, послідовно працюючи в цьому напрямі. Найголовніше, що йому вдалося, — стерти видиму грань між художнім твором, який, будучи витвором людського розуму, є «штучним», та дійсністю. Складається враження, що життєва справжність мовби перенеслася на сторінки новел. Художня інтерпретація життя така ж максимально достовірна, як те, що вкарбувала пам'ять. Авторові вдається заполонити читацьке єство непідробленою правдою мовленого. Тим самим твориться ефект співпережиття, присутності, участі в подіях, ситуаціях, емоційних станах героїв.
Важко знайти в сучасній новелістиці аналоги цьому ефектові достовірної справжності художнього творення. Можливо, секрет у тім, що більшість новел Тютюнника — при всій своїй оповідальності — це радше справджений діалог, розмова двох чи кількох людей. Адже так воно буває і в житті, коли в розмові один більше говорить, а другий — слухає. Проте монологічним таке спілкування видається тільки ззовні. Отой, другий, теж говорить, хоч і не промовляє жодного слова. Бо оповідач усіма приступними: засобами активізуй його сприйняття, мовби прочитує думки його з очей. Автор (або його багатоликий двійник) стає для вдумливого читача добрим тямущим співрозмовником, з яким можна поділити і радість, і горе, відкритися потаємним і почути від нього найсокровенніше. Таким неповторним художником і є Григір Тютюнник.
Найперше, на чому належить акцентувати, то це на зримих образах, які творить письменник засобами слова. Для того, щоб читач перетнув невидиму грань між писаним і реальністю, Григір Тютюнник спонукає зримо осягнути суттєве, побачити героя, про якого мовиться, місцевість, де відбувається дія. Це перша з умов, за якої читач перестає бути просто реципієнтом. Силою свого таланту Тютюнник переносить читача в реальності іншого виміру. На якийсь час ілюзія справжності стає домінуючою в психологічному стані людини і перетворюється у вражаючу художню реальність. З перших і до останніх слів новели читач опиняється в полоні авторського бачення і світорозуміння.
Письменник ясно усвідомлював, що докладні розлогі описи ніяк не гарантують створення зримого образу. Цей образ неприйнятний ще й з іншого боку, бо ж суперечить законам малої форми прози. У цій ситуації Тютюнник знаходить гідний вихід. Хоч і не можна беззастережно твердити, що це суто тютюнниківське відкриття, — багато в чому, а саме у досконалості виконавства, він перевершив сучасних йому новелістів. Письменник намагається активізувати підсвідомість: усе те, що колись залишило сліди в пам'яті, емоційній сфері. Домагається поновлення цільної картини способом зосередження уваги на якійсь частці, яка перегукує із підсвідомості читача цілісний образ.
Ніщо так не характеризує людину, як тематичні обсяги мовленого та індивідуальні особливості мовця. Либонь, теза ця не потребує доведення. Григір Тютюнник актуалізує стереотипи людського спілкування, почавши зі здоровкання, бо ж для села це щось більше, ніж звичайне вітання. Це свого роду ритуал, у якому виявляються нюанси у ставленні до конкретної особистості. Прояви зверхності у вітанні викликають однозначну реакцію осудження. Оскільки ледве чи не кожній людині траплялося звідати подібне, наявні всі передумови для створення у читача адекватної характеристики чванька. Треба сказати, що в таких ситуаціях автор взагалі не нав'язує свого «бачення» образу (якісь конкретні деталі зовнішності часто взагалі відсутні). Адже персона, яка формується на рівні підсвідомості шляхом асоціацій, зробить відчуття сильнішим, ідейно вагомішим. Подекуди Тютюнник допускає повторне застосування ефективного засобу портретування. «Він (Наталчин батько. — Т. А.) ніколи не повертає голови до людей, коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю «здрастуйте» або «добрий день», а каже «ндра», «дрень» («Обнова»). «Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий карелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: «С-стє» («Син приїхав»). Зрозуміла річ, часте використання однотипного способу призводить до нівеляції його потенціалу. Але почуття міри, дивоглядна винахідливість, що притаманні авторові, унеможливлюють це. Сам же собою індивідуалізований, як до характеру, повтор недоказуваних привітань допомагає викликати у читача швидку осуджувальну реакцію.
Продуктивним засобом малювання, опосередкованого «показування» образу є використання колоритних неординарних порівнянь, яких досить рясно на сторінках новел. Вельми показове у цьому плані порівняння — в новелі «Дядько Никін». Змальовуючи, здавалося б, буденне (дядько з хлопцем тягнуть візок з м'ясом на продаж), авторові вдалося побачити й передати словом найпоказовіше. «Отак і плуганимося. селом, як два необ'їжджені бички в ярмі, дядько рвицькає дишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька, та рвицькаю на себе» («Дядько Никін»). (Створюється враження, ніби автор показує, демонструє, як саме вони йшли: в авторському виконанні воно, мабуть, так і було).
Подиву гідне смислове навантаження порівняння в новелі «Нюра». Одним словом автор малює колоритний образ, грунтуючись при тім на цілому комплексі усталених уявлень, які несе в собі слово окупант. «Здр-растуйте! — каже Нюриха, ставши посеред пронівського двору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірне хазяйство» («Нюра»).
Вдавалися авторові й зарисовки, які несуть у собі певний настрій. Складається враження, що відповідний тон оповіді формується сам по собі. «Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля» («В сутінки»). На персоніфікаціях будований динамічний зачин спонукає побачити рухомі тіні, навіть більше того, — відчути їх. Темні і холодні кутки навівають сумовитий настрій, який уже не порушується до фіналу. З іншого боку, сумовитий опис житла детермінує темп оповіді: повільний, розважливий, який наче запрошує до медитацій. Такими, зовні простими і непоказними, а проте ефективними і лаконічними засобами автор досягає феноменального ефекту, суть якого полягає в трансформації процесу читання в діяльність іншого плану — спостереження.
Серед інших засобів створення «ефекту присутності», справжності хочеться наголосити на специфічному поєднанні авторського мовлення і мовних партій персонажів. «Межі» тут вельми хисткі і майже невловимі, бо ж у кожному образі оповідачеві виразно бачиться автор. При тому всьому персонажі Тютюнника — не маріонетки: вони живуть своїм життям, виповідають себе, а він, автор, присутній у кожній сцені, будуючи достатню сюжетну цілість. Так само, як виконавець, він імітує голоси тих людей, про яких розповідає, копіює притаманні їм рухи, мову, а інколи навіть передражнює їх.
Саме від натуральності, убереженої своєрідності індивідуального мовлення персонажів віє непідробною правдою мовленого, вселяє довіру до зображуваного. Майже кожен з його героїв говорить і думає по-своєму, як уміє, як може, як йому належить у ситуаціях, що склалися. Так, у новелі «Деревій» оповідач, розмірковуючи над тим, звідки ота приязнь у Данила до сильного духу деревія, до власної оповіді долучає живе слово героя: «До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарював з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно, що дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває...» («Деревій»).
В уявлюваному уснім відтворенні ця фраза неодмінно прозвучала б якось по-особливому. Певно, що автор-оповідач сказав би її голосом свого героя. Не маючи рівноцінної заміни для письмового відповідника, Тютюнник виділяє цю фрезу як пряму мову. А для того, щоб вона прозвучала в Даниловій манері, відтворює точно так, як вона чується з уст героя: «здоровля прибуває».
Аналогічно автор чинить досить часто. І цілком виправдано, бо такі вкраплення оживляють оповідь. З іншого боку, вживаючи замашні слова, зберігаючи притаманну для носіїв місцевої говірки вимову ряду слів, характерні скорочення, письменник індивідуалізує мовлення. Домагається, аби за кожною фразою виразно бачився персонаж. «— Оце якби карасіну влив, — кажуть дядько,— то мо’ б, воно й попустило». У тому ж плані діють і специфічні вислови персонажа: «Жили ми в те врем’я»; «рів під хундамент»; «коник анахтемський» («Комета»).
У випадках, коли автор відчуває потребу в якомусь супровідному зауваженні, широко використовуються ремарки. І це неабияка авторська знахідка. Ефект полягає в тому, що створюється враження живомовності. Так наче саме тепер пригадалося оповідачеві щось дуже істотне, і він не втримується, аби не сказати доконечне. Найчастіше це міркування, які не потребують додаткових пояснень чи мотивацій, а тому не випадають із загального строю оповіді. Це свого роду думки з приводу, які виписано в іншому інтонаційному плані і часто безпосередньо не прив'язані до основної теми. «І вирушають. Данило з лантухом і берданкою за плечима, вона з біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав'язано. Данило в куфайці та гумових чоботах, і Полька (хоча давно вже не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях» («Деревій»).
Ремарки ж, які виділені тільки за допомогою тире, — ще непомітніші. Подекуди автор усім ходом формуючи в читача певну думку сам і називає її, використовуючи такого виду ремарки. Тим самим у читача створюється враження, ніби сказане належить йому. Від чого сама по собі невигадлива історія, дух новели, виражені в ній думки і почуття стають ближчими, сприймаються як свої власні. «Дівчина теж пішла слідом за гуртом, нахиливши голову і не озираючись на Ладка, — видно соромилася, — а він стояв біля сільбуду з баяном на грудях, освітлений місяцем і сумний, що не наважився провести її до школи, або хоч на півдороги — не посмів...» («Проти місяця»).
Часто в новелах Григора Тютюнника дуже важко взагалі визначити, яка частка з мовленого йде від автора, а яка — від оповідача. Подекуди невеликі вкраплення від автора просто непомітні. Трапляється це й тоді, коли автор вживає такі форми, які уможливлюють подвійне прочитання. До речі, відсутність заданності — взагалі дуже характерне для письменника. Так, у новелі «Оддавали Катрю» в принципі наявний оповідач, але він часом розчиняється в героєві. Стає важко вхопити, чи це думки оповідача, чи міркування самого персонажа. Зумовлено це вживанням безособових конструкцій типу «одлягло», «думалося». «І враз йому одлягло од серця...», «Думалося, приведе у двір доброго парубка...» У такій імперсональній «невизначеності» криється великий психологічний потенціал. Бо ж у читача виникають підстави відносити ці сентенції до себе. І тим самим повніше осягти, зрозуміти батьківський біль. Надходить час, і діти вилітають з рідного батьківського гнізда, одважуються вирішувати свою долю самостійно, часом ні на кого не зважаючи. Комплекс далекосяжних розмірковувань читача може розкручуватись до безконечності. Очевидно, письменник розраховував саме на це. У всякому разі передумови були для цього створені.
Відсутність суто конкретної заданості поинапдно відчувається в багатьох новелах. І, зокрема, в новелі «Дядько Никін». Автор переносить на сторінки новели притаманну усному мовленню імпровізацію.
«— Якби попутна машина трапилась, то краще, — міркує дядько вголос.
Це так, аби не мовчати. А спитай у нього, чому краще «попутною», а не автобусом, — не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.
— Того краще, — каже дядько, — що... краще».
Ну от, я ж так і знав!» («Дядько Никін»).
Створюється враження, що оповідач не хотів питати, бо ж знав, що дядько все одно нічого конкретного не скаже, а все ж запитав. Таким чином автор намагається досягти ефекту справжності, актуалізується читачева причетність до творення новели.
Ще однією характерною особливістю новел Григора Тютюнника є їх своєрідне озвучення. Саме звуки, які наповнюють сторінки новел, суттєво доповнюють створені картини, образи природною мелодикою справжності. «А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться од морозу і лущить у середині — злягається». Або інший приклад із новели «Перед грозою», де у фінальній сцені автор намагається відтворити фізичний стан героя у момент його загибелі. «Он чого вона не ловилась...», — промайнуло у Васильковій голові, і водночас у вухах зашелестіла вода, потекла в рот.
«Мамо!» — крикнув Василько, але замість власного голову почув лише глухе булькотіння. У скронях стало боляче і задзвеніло — тоненько, немов десь далеко сурмить сурма...» («Перед грозою»).
Очевидним є те, що Григір Тютюнник спонукає читача не тільки побачити змальоване, а ще й почути, бо саме звуки зі своєю збереженою «природністю» роблять зображуване натуральнішим, реальнішим, а отже, ближчим для сприйняття.
Треба сказати, що саме актуалізація читачевих відчуттів і становить основну турботу автора. У цьому теж виявляється психологізм, причому ненадуманий, а тому доступний, крім автора, як це часто трапляється, ще й читачу. Бо ж виявляється він не стільки в тому, щоб доскіпливо описати душевний і фізичний стан героя, скільки в тому, щоб змусити читача звідати аналогічне. Саме на актуалізацію певного чуттєвого комплексу орієнтовані всі зусилля автора. Адже коли душевний стан читача буде суголосний міркуванням автора, думки, висловлені автором, не будуть відторгнуті читачем.
Так, у новелі «Печена картопля» двома-трьома реченнями Григір Тютюнник актуалізує пережите, мабуть, кожним.
І досягає таким чином натурального відчуття вечірньої прохолоди, запаху печеної картоплі і всього, що з цим пов'язано, ймовірніше, з дитинством, найсвітлішим спогадом, назавжди втраченим, а тому таким бентежним. «Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запекло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок, настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовінням, росою, ніччю...». До речі, вжиті автором короткі речення знову ж таки приповільнюють хід подій, дають можливість читачеві не квапитись, глибше замислитись.
Отже, автор уповні заволодіває психічним станом читача, настроює його на певний лад і дає належний вихід викликаним почуттям, не стримуючи, не обмежуючи нічим, навіть сюжетом. І коли Тимоха у фіналі кричить навздогін своїму першому коханню: «Я прийду... Чуєш? Прийду» — ці слова суголосні загальному станові читача. Власне вдумливий, сприйнятливий до відчуття художніх реальностей читач промовляє їх з автором водночас.
Таким чином, маємо всі підстави стверджувати, що за своєю художньою сутністю новели Григора Тютюнника виходять поза рамки простої оповіді. Силою свого таланту, творчої манери письменнику вдалося наблизити читача до розуміння висловлених через життєві колізії думок, залучити до співпереживання. Частка читачевої душі, його світобачення не розчиняються у безвісті, а немовби долучаються до художнього твору. І кожне наступне покоління читачів перебуватиме не тільки під враженням прочитаного, а й відчуватиме на собі живий подих людей, які, піднявшись до рівня авторського розуміння, стали, по суті, співавторами.
Л-ра: УМЛШ. – 1992. – № 9-10. – С. 46-48.
Твори
Критика
