«Житіє Артема Безвіконного» – остання незакінчена повість Григора Тютюнника

УДК [930.253: 821.161.2] (477)“19”

Д. В. Нестерчук*

(з фондів ЦДАМЛМ України)

Публікуються фрагменти чорнового рукопису незакінченої повісті Гри­гора Тютюнника “Житіє Артема Безвіконного”, над якою автор працював в останні місяці життя. Сторінки чорнового рукопису, а також начерки до твору із записників автора зберігаються в ЦДАМЛМ України. розкривається історія створення повісті.

Ключові слова:Артем Безвіконний; Григір Тютюнник; автор; повість; твір; фотографія; фрагмент; чорновий рукопис.

Публикуются фрагменты черновой рукописи неоконченной повести Гри­гора Тютюнника “Житие Артема Безвиконного”, над которой автор работал в последние месяцы жизни. Страницы черновой рукописи произведения, а также наброски к нему с блокнотов автора хранятся в ЦГАМЛИ Украины. раскрывается история создания повести.

Ключевые слова:Артем Безвиконный; Григор Тютюнник; автор; по­весть; произведение; фотография; фрагмент; черновая рукопись.

The article presents the fragments of rough manuscript of the last incomplete novel of Hryhir Tyutyunyk “The Living of Artem Bezvikonnyi”. The pages of rough manuscript as well as drafts of the Tyutyunyk notebook are stored in the Central State Archives Museum of Literature and Arts of Ukraine. The article describes the history of novel creating.

Keywords:Artem Bezvikonnyi; Hryhir Tyutyunyk; the author; novel, work; picture; fragments; the rough manuscript.

5 грудня 2011 р. виповнилося 80 років від дня народження одного з найкращих майстрів української прози хх ст. Григора михайловича Тютюнника (5. ХП. 1931 - 6. III. 1980).

центральний державний архів-музей літератури і мистецтва украї­ни зберігає особовий фонд письменника (ф. 966, оп. 1, спр. 56 за 1943­1980 рр.). Серед матеріалів - чорновий рукопис незакінченої повісті “Житіє артема безвіконного” (ф. 966, оп. 1, спр. 8, на 7 арк.), датовано­го 1980 р. рукопис - це окремі фрагменти повісті (цдамлм україни зберігає неповний варіант тексту, який пішов до друку¹) з правками ав­тора, написаний кульковою ручкою, фіолетовим чорнилом. За змістом сторінки твору розрізнені.

Ось що згадував літературознавець і товариш Григора Тютюнника Анатолій Шевченко: “В останній рік життя Григір почав писати повість “Житіє Артема Безвіконного”. Писав як завжди, не кваплячись, вива­жуючи кожну фразу, кожне слово. Знову перед ним поставала мила його серцю полтавщина, її люди. над письмовим столом Григора ми­хайловича вже кілька років висіла фотографія, на ній було зображено літнього чоловіка, що “стояв біля тину, зіпершись на нього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки...” це був прототип Артема. “як там наш дядько поживає?” - щоразу питався Григір у свого това­риша з Лубен Володимира Білоуса, який подарував йому цей знімок. от з нього, цього знімка, й почалась повість. письменник уже “бачив” її всю, в тих неповторних деталях, на які він був так удатний. Артем типовий тютюнниківський герой: трудяга, душевний, часом наївний, в чомусь химерний, беззахисний, як дитина, якої вистачає на всіх і зо­всім не лишається для себе”².

історія створення повісті сягає 1973 р., коли Григір тютюнник ра­зом з поетом петром Засенком приїхали до фотомайстра володимира білоуса в лубни. той подарував Григору знімок свого земляка та роз­повів про нього. тютюнника зацікавив матеріал, з якого можна було створити художній твір. у записниках письменника (зберігаються в цдамлм україни) за 1970-і рр. знаходимо начерки майбутніх творів, в тому числі задуманої повісті. про це свідчать записники, розпочаті 1973 року³, середини 1970-х рр.⁴, кінця 1970-х рр.⁵

володимир Білоус згадував історію створення повісті: “У квітні 73-го Григір приїхав до мене вперше разом із петром Засенком. отоді він побачив цей знімок, портрет мого земляка з хутора дереківщина. я розповів деякі епізоди з життя цього дивовижного чоловіка. Григір загорівся: це вже готове оповідання ! Через півроку доповнюю розповідь. Гриць говорить: “у мене ще такого не було, я не справляюся з образом. Він у мене вилазить за межі новели”. Так народжувалась повість “Жи­тіє Артема Безвіконного”, яку він так і не встиг закінчити...

Андрій Іванович Куць. Його вже нема серед живих, їх три брати було - Андрій, Степан і Михайло. Всі - диваки. Це збірний образ. Григір усе мріяв побачити Андрія Івановича. Мав наміри побувати на ху­торі та все якісь проблеми не давали... Повість “Житіє...” він збирався присвятити мені й моїй матері”⁶.

Трагічна подія 6 березня 1980 р. перекреслила надії побачити за­вершеним цей твір.

Пропонуємо увазі читачів фрагменти чорнового рукопису остан­ньої незакінченої повісті Григора Тютюнника “Житіє Артема Безвіконного”. (Стилістика і орфографія автора збережена)

“Альо?.. Це Пільков... Наталю Андріївно, тут у мене є дані... - і замовк. “Тьху! Данні, данні... як міліціонер!” Далі заговорив просто: - Катерино Ан­дріївно, ви тільки не лякайтеся, мені сказали, що вашого дядька, Артема Силовича, не видно у дворі вже два дні... навідайтесь, а тоді й мені подзвоните.”

Наталя Андріївна, в селі її звали просто натка, вже не молода, з сивиною, медсестра, артемова племінниця, як була в халаті й медсестринській білій косинці, побігла до дядька.

Бігла і втирала сльози. Вона ніколи і в думці не мала що дядько Артем може колись умерти, і тепер, біжучи, задихаючись, бачила його то в старій шинелі без хлястика (з хлястиком вона на ньому не сходилася) згорбленого закинутими назад руками - тягне через луг, з якого вже майже скрізь зійшов сніг, санчата з торфом вважай по землі тягне; то в сорочці з одірваним на пле­чі рукавом - зазирає у відкритий вулик і товсті добрі губи його здригаються від лагіднесенької посмішки до бджіл: “Поеемаш, зараз я тобі, Нато, теплого меду з воском одріжу”... а бджоли над його великою сивою головою - мов зо­лотий ореол; то так само зробленого, сидить сам у хаті на лаві коло столу, на колінах лавошна хлібина, він одламує від неї м'якушку, жує, щитина на щоках ворушиться, потім закусує м'якушку окрайцем, шкоринкою, а в очах ні суму від самотини ні похмурості від сухої вечері - лише лагідне тепло в них: “Як не з'їм на ніч хліба, не засну, пеемаш”. Оте його вічне “пеемаш” він вимовляв завжди м'яко, довірливо, витягуючи шию до співбесідника, наче дитина, чи лошатко що лащиться до мами.

“Ти, паеемаш зразу ніколи не сердься, а спробуй засміяцця, воно тоді полегша...”

Коли увійшла в сіни, не вдержалася, заплакала вголос. Артем саме спав, бо вночі ногу дуже пекло і вона гула десь ніби аж у кості. розплющив очі - Натка на порозі, в сльозах, тремтить уся. підвів голову з подушки і сказав спокійно та лагідно:

- Не плач, пеемаш, Натко, я ще живий. іди сюди та подивися краще, що воно оце з ногою...

У селі бачили, як бігла до артема його племінниця в білому халаті, і по­повзла від хата до хати чутка: помер дядько Артем Безвіконний. а в колгосп­ній плотні, покинули роботу, обсіли кримпоху, який привіз такі вісті, курили, мовчали, тоді бригадир Захарко Безпартошний спитав у пилорамщика:

у нас там путні дубові дошки є ? -

і всі мовчки погодилися з ним: дядькові артемові соснова труна не личить, а дубова.

Тим часом Артем казав Натці:

- Ти в город не звони.Яя в лікарню не хочу. А подай мені хлібинку, отам на миснику, та часнику побільшенько принеси, бо хочеться.

Наталка подала хлібину, кивала головою, що принесе часнику, і плакала.

- Не плач, не плач, воно, паемаш не болить, тільки таке наче нема ноги гомонів Артем і одламував великий окраєць хліба. - Часнику не забудь.

Артемові пощастило: в лікарню його не забрали, бо того дня в село при­їхав у відпустку Василь Васильович Гурба, по-вуличному Базар, головний лі­кар якоїсь лікарні на шахтах у Донбасі. Він приїздив у село щороку о тій порі, коли починали зацвітати сади.

“Люблю поклониться весне у себя на родзине, в радной хате,” казав сво­їм колегам від'їжджаючи Василь Васильович, (або Сіль Сіліч, як звала його дружина, - куряща, напудрена і завжди горда чоловіком).

Василь Васильович помандрував у Донбас ще до війни, підлітком. І звід­тоді двадцять років його ніхто не бачив. Потім заявився...

...Винахід Артемів, трохи не поклав його в домовину.

Спершу Артем парив у ньому ноги (по черзі; одну, потім другу) просто гарячою водою. Добре виходило. вода довго не вихолоняла, пара гуляла по халяві як у паровому двигуні, лоскала литку, обмацувала приємним глибоким теплом зморені суглоби, і від цього блаженства ломило в сон... Потім ноги довго не боліли, і артем вирішив, що паріння - перші ліки на світі. тому при­міром, коли хто небудь скаржився, що дуже голова болить він лагідно радив: А ти пеемаш, попарь її добренько - пройде”.

Сам же пішов у своїх відкриттях далі, якось весною, виставляючи пасі­ку - з погреба під хатою в садок - у маю вибрав з вуликів піввідра бджіл, тих що пропали. Викидати було жаль: кажуть бджолиним ядом лікуються, та й така ще думка - все життя кусали й нічого, навіть приємно. І спробував. на­грів окропу, залив його в чобіт і висипав туди бджіл. А я вода стала така, що тіло терпить, почав парити ноги. вони в нього тоді й не боліли, але артем так подумав: “Хай, пеемаш для профілактики, погрітися ще і з бджільми”. Парив- парив і раптом відчув, що нога дерев'яніє... а другого дня вона почорніла, “чорніше, ніж у цигана зробилася”, і коли Артем постукав по ній пальцем (чи вона хоч жива?) - загула, мов протез...

Додатки

* Нестерчук Дмитро Васильович - головний спеціаліст відділу використання інформації документів ЦДАМЛМ України.

¹ Вперше надрукована в повному зібранні творів Г. Тютюнника - К., “Мо­лодь”. 1984. - С. 494-506.

² А. Шевченко. “Зустріч на все життя” // “Вічна загадка любові”. - Літера­турна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. - к., 1988. - С.444.

³ ЦДАМЛМ України, ф. 966, оп. 1, спр. 19.

⁴ Там само, ф. 966, оп. 1, спр. 15.

⁵ Там само, ф. 966, оп. 1, спр. 27.

⁶В. Білоус. “Приходив щоб сказати правду” // “Зоря полтавщини” 13 лю­того 1999. - С. 5.