Танець над прірвою: смерть Григора Тютюнника в дзеркалі аналітичної психології

Володимир Даниленко

Танець над прірвою: смерть Григора Тютюнника в дзеркалі аналітичної психології

З погляду аналітичної психології розкрито зв'язок внутрішньої кризи Григора Тютюнника з його творчістю та самогубством.

Ключові слова: Я, Маска, Тінь, Самість, творча вичерпаність, утеча від дійсності.

The article studies the relationship between Hryhir Tiutiunnyk's inner crisis and his creativity as well as his suicide from the viewpoint of analytical psychology.

Key words: Mask, Shadow, the self, creative exhaustion, escape from reality.

Самогубство творчої індивідуальності схиляє до пояснення її внутрішньої кризи як проблеми філософської, що в річищі дзен-буддизму мало б такий вигляд: якщо людина не задоволена або зневірена результатами своїх успіхів, між нею та її Я виникає глуха стіна. Відчуження між складовими особистості дає підстави розглядати самогубство Григора Тютюника як смерть релігійно-філософську.

Незадовго до смерті письменник відчув це так: “У мене таке враження, ніби я ступаю по лезу ножа. Ідеш по вузенькому і знаєш, що по боках прірва” [6, 463].

У системі юнґіанських категорій Я проходить еволюцію від Тіні через Маску до Самості, тому індивідуалізація особистості відбувається у два етапи: шляхом ініціації в зовнішній світ через Маску (те, за що людина себе видає або тоді мистецтво - це довгий багатоликий, покручений шлях, метою якого було б таке досконале, таке досяжне до останніх закутків самовиявлення особистості Я художника, що в підсумку це Я перетворилося б і вигоріло дотла, розмоталось би й вичерпалось ущент. І лише після цього могло б з'явитися щось вище, щось надособистісне й позачасове, мистецтво було б подолане, і художник дозрів би до того, щоб стати святим. Функція мистецтва, якою мірою вона має стосунок до особистості художника, полягала в тому, чим є сповідь або психоаналіз” [7, 130]. У розумінні Гессе художня творчість - це чистилище, після якого душа творця або знищується, або трасформується в нову якість. У системі типології особистості К.Г.Юнга Гр. Тютюнник був сенсорним екстравертом. Особливість цього типу особистості - щільний зв'язок із суб'єктом, що робить письменника традиційним реалістом, який своєї творчості не уявляє поза особистим досвідом. І це підтверджує зізнання письменника: “Можу написати тільки про те, що добре знаю, що пережив чи відчув”.

Наскрізний персонаж багатьох творів Гр. Тютюнника (оповідання “В сутінки”, “Сито, сито...”, “Обнова”, “Смерть кавалера”, повістей “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”) - хлопчик-підліток, що переживає воєнне чи повоєнне лихоліття. Зіставляючи біографію письменника з його циклом про хлопчика- підлітка, неважко помітити, що мотив цих творів - пережитий дитячий досвід автора. Високого больового порогу творів дитячого циклу немає (чи майже немає) у творчій спадщині Я-Дорослого і Я-Батька, що показує регресивний стан Я письменника і свідчить про пережиту в дитинстві психічну травму, а також про застрягальну рису характеру особистості автора. Ключове щодо розгадки дитячої травми - перше оповідання Гр. Тютюнника “В сутінки”, що, зі слів письменника, вихлюпнулося як сповідь, коли він писав листа матері. У творі син вісімнадцять років носить у собі образу на матір, яка зрадила батька з іншим чоловіком. Дитяче приниження, якого зазнав хлопчик в оповіданні “В сутінки”, спровокувало глибокий психічний застій, що перейшов у спадок дорослому чоловікові. Схоже пережив і сам письменник. Це відчув Володимир Яворівський, коли в перший посмертний вечір пам'яті Гр. Тютюнника в особистій драмі письменника побачив вину матері [див.: 2, 3].

Застрягла риса виробила в характері Гр. Тютюнника недовіру до людей, що про неї він сам зізнався: “Мене мучило тоді жахливе недовір'я до людей, до того, що вони можуть бути щирі. Піймати людину на нещирості було моєю хворобливою втіхою” [4, 251]. До того ж характер письменника ускладнювався егоцентризмом. Демонстративна риса помітна вже в його фотографіях. Важко ще в когось із українських письменників знайти таку фотоколекцію театральних жестів: голова підперта кулаком; рука запущена в чуприну; рука на підборідді; знімок із цигаркою; у позі митця, якого на момент зйомок захопило натхнення, і він поспішає зафіксувати його в записнику; письменник на лоні природи; письменник серед народу; письменник у позі мислителя.

Особливістю демонстративних натур є артистичні здібності. Артистичні нахили Гр. Тютюника виявлялися в одязі, жестах, манері триматися. Письменник прагнув бути в центрі уваги, коли читав свої твори, граючи кожного з героїв, коли імітував голоси знайомих йому людей або в кафе “Еней” сидів серед молодших колег, яких уважав своїми послідовниками, а сам почувася їхнім учителем.

Артистизм був родовою рисою письменника. У спогадах він писав, що всі Хтудули (сільське прізвисько Тютюнників) “уміли гарно перекривити, себто копіювати односельців”, і були наділені “неабияким артистизмом” [4, 239].

За акцентацією (тенденція переходу індивідуальних рис до патологічних станів) письменник належав до демонстративно-застрягального типу, коли параноїдальна ознака переважає над істеричною. Поєднання застрягальних і демонстративних рис розвиває хворобливу образливість і честолюбство. Особистості з такою акцентацією в розквіті сил домагаються визнання, але з часом утрачають здатність прогресувати, впадають у крайню чуттєвість і всю вину тоді переносять на своє оточення [див.: 3, 390]. Хвороба чи смерть для них - істерична втеча від дійсності, коли небажання втратити авторитет заганяє до глухого кута професійного застою. За кілька тижнів до смерті Гр. Тютюнник поскаржився Валерію Шевчукові на творчу вичерпаність [6, 463]. І хоча Гр. Тютюнник переживав, що не отримав Шевченківську премію, його друкували, перекладали на інші мови, він був неформальним лідером літературної молоді, його пошанували літературною премією імені Лесі Українки. У психоаналізі такі зриви мають назву “крах у момент успіху” [5, 161]. Таку ж творчу вичерпаність на піку своєї слави пережив Джек Лондон, коли, рятуючись від браку ідей, купував сюжет у письменника-початківця Синклера Льюїса. Творчу вичерпаність відомі письменники переживають однаково: у них розвивається депресія, від якої вони рятуються алкоголем, наркотиками, з'являються відчуття втоми від життя й думки про самогубство.

Творчість для письменника - сенс життя. Доки письменник пише, у нього міцні запобіжники від думок про смерть. Щойно з'являється творча криза, ці запобіжники перегоряють, а у свідомості поселяються безнадія, утома від життя й думки про смерть. Для людей із вродженим відчуттям слова літературна творчість - це гра, що дає ілюзію свободи. Якщо ця ілюзія зникає, письменник перетворюється на істеричну дитину, в якої відібрали улюблену іграшку. Зауваживши це, Ф. Ніцше дійшов висновку, що у своєму розвитку творча особистість зупиняється на стадії гри, на якій звичайна людина перебувала в дитинстві та юності, тому так нервово реагують художні натури на образи та дефіцит любові.

Філософія перебування творчої особистості серед живих людей доволі прагматична: потрібна доти, доки своєю творчістю розвиває вищі людські ідеали, красу, пізнання світу, етику, мораль. Якщо ж письменник вичерпує свої творчі можливості й не може перейти до вищої стадії розвитку, то для еволюції він стає зайвим. Тоді сама творчість підказує йому, як покинути цей світ, перервавши вже непотрібне еволюції біологічне існування.

У своїй ранній статті “Мистецтво та відповідальність” М. Бахтін висловив таку думку: якщо в письменника щось негаразд в особистому житті, треба перевірити, чи не винна в цьому його творчість [див.: 1, 7-8].

У контексті сказаного доволі симптоматична повість Гр. Тютюнника “Житіє Артема Безвіконного”, в якій один із персонажів робить характерний для істериків порух - театралізує самогубство, щоб зняти із себе відповідальність перед близькими за нерозв'язану внутрішню проблему. Проводячи паралелі між мотивацією вчинків письменника та його персонажів, помічаємо, як особисті внутрішні проблеми автор переносить у художній світ, де намагається їх віртуально вирішити. Тоді художній текст стає театром душі письменника, музеєм його внутрішньої біографії. У цьому сенсі відверта цитація К. Паустовського головним персонажем Григорової повісті “День мій суботній”: “Текст виказує автора з головою” [4, 186]. Це підводить до думки, що між обірваною грою у смерть Оксьона та обірваним життям автора повісті існує прозорий зв'язок.

Зняття внутрішньої проблеми через хворобу або смерть в істеричних митців пов'язане із залежністю від успіху, який вони ставлять понад життя, оскільки біологічне життя - тимчасове, а художнє - вічне. У повісті “День мій суботній” це вкладено до вуст Порубая: “Успіх має величезну владу над людиною. До того ж, найпідступнішу, бо вона непомітна... Я маю на увазі не вашу мету, а ваш хребет. Раптом він не витримає і звихнеться під вагою такої дрібниці, як слава, забезпеченість і тому подібне. Адже за це платять дуже дорого. Часто найдорожчим” [4, 186].

Насправді між житям і творчістю немає межі. Те, що письменник не зробив у житті, він створює у своїх текстах, а “недотворене” у творчості дороблює в реальному житті. Розв'язання художньої проблеми ціною життя в літературі - випадки не рідкісні. Юкіо Місіма розглядав смерть як вищий естетичний вияв людського буття. І якщо він сам обриває життя, як герой його оповідання “Патріотизм”, харакірі, то Григір Тютюнник вибирає для смерті той самий, що й Оксьон із “Житія Артема Безвіконного”: мотузок із петлею. Такий епілог життя автора цієї незакінченої повісті.

Література

Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — 445 с.
Коваль В. Загадка смерті Григора Тютюнника // Молодь України. — 1991. — 10 груд.
Леонгард К. Акцентуированные личности. — К.: Вища школа, 1981. — 390 с.
Тютюнник Гр. Коріння: Спогади про автора роману “Вир” Григорія Михайловича Тютюнника // Тютюнник Гр. Твори. — Кн. 2. — К.: Молодь, 1985. — 328 с.
ФрейД З. Психоаналитические этюды. — Минск, 1997. — 606 с
Шевчук Вал. Те, що не повертається // Вічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. — К.: Рад. письменник, 1988. — 496 с.
Hesse H. Eigesinn. - Frankfurt a. M., 1972.