Творчість Григора Тютюнника: текстологічні проблеми залишаються

Петро Іванишин

Тютюнник Григір. Холодна м'ята: Оповідання, повісті, твори для дітей / Упоряд. і передм. П.П.Засенка. - К.: Український письменник, 2009. - 843 с.

Передмову “Світло невпокореної душі” упорядник і редактор цієї книжки Петро Засенко завершує оптимістично-заохочувальними словами: “На цьому можна було б і закінчити, та чи може бути кінець розмовам навколо Григора Тютюнника?! Твори його житимуть довго-довго, а можливо, й вічно. Тож і розповідь про нього триватиме” [11, 37]. Отож, погоджуючись із вищесказаним, хотілось би продовжити розмову про творчість видатного українського письменника Григора Тютюнника, а точніше про те, як вона подана в цьому томі, тобто чи правомірне твердження упорядника й редактора, а також знаного поета: “Досі твори цього письменника- класика навіть у найсолідніших виданнях подавалися в тих варіантах, які були наслідком насильницької деформації. Це видання творів Григора Тютюнника не академічне, одначе упорядникові вдалося максимально відтворити тексти новел і повістей у тому вигляді, в якому вони вийшли з-під пера письменника” [11, 37].

Насамперед скажемо, що текстологічна і джерелознавча робота над літературними творами Григора Тютюнника проводиться здавна. Саме її результати (хоча далеко не повністю) знайшли своє відображення в новому виданні.

Уже не раз дослідники творчості Григора Тютюнника вказували на те, як насильницьке втручання зруйнувало художнє звучання й історичну достовірність новели “Три зозулі з поклоном”, коли в першодруці (Ранок. - 1977. - №5) слова з листа головного героя Михайла, репресованого українського селянина “Сибір несходиму” було замінено на “світ несходимий”. Про це, наприклад, не раз писав літературознавець Анатолій Шевченко (див.: [12]). Слушно наголошує на цьому й автор передмови, однак чомусь не згадуючи той факт, що ця текстова деформація була усунута ще 1981 року, коли вийшла друком книга [6]. Тоді у складі її редакційної колегії були А. Дімаров (голова), М. Жулинський, Б.Олійник.

При першодруці у книжці “Крайнебо” (1975) на кілька сторінок скорочено оповідання “Син приїхав”, тобто ті епізоди, де розповідається, як Дзякунка разом з невісткою Ритою їздили в сусіднє село, щоб охрестити онука. Адже все, що там сказано, аж ніяк не збігалося з тодішньою офіційною атеїстичною пропагандою. Однак іще за життя Григора Тютюнника весь вилучений текст був поновлений у книжці “Коріння” (1978), тобто виконана воля автора на противагу ідеологічному засиллю та постулатам соціалістичного реалізму, яким протистояв митець.

Також самому письменникові у книжці “Крайнебо” вдалося поновити закінчення та первісну назву оповідання “Іван Срібний”, яке в першодруці (Вітчизна. - 1975. - №11) називалося “Коли сходив місяць”, а також деформовану в першодруці (Вітчизна. - 1973. - №3) ключову фразу “Людину тепер ніхто не бачить!” в оповіданні “Нюра”.

Та все ж далеко не завжди навіть непоступливому Григорові Тютюннику вдавалося домогтися виконання авторської волі, яка в епоху всесильного панування соціалістичного реалізму повсюдно зневажалася. Уже після трагічної дати 5 березня 1980 року стараннями А. Шевченка було опубліковано новели “Медаль”, “Сміхота”, оповідання “Кізонька”, повість “День мій суботній” (уперше за життя автора ця повість друкувалася російською мовою в журналі “Студенческий меридиан”, 1975, №1-2), незакінчений твір “Житіє Артема Безвіконного”.

На жаль, і в цій книзі не поновлено закінчення оповідання “Устим та Оляна”, про необхідність збереження якого писав Григір Тютюнник у листі до редактора книги “Крайнебо” [5, 30]. Не відновлена і присвята Іванові Чендею до оповідання “Син приїхав” [3, 67].

Зовсім нещодавно відбулася перша публікація за авторським рукописним автографом основного тексту оповідання “Деревій” (Київ. - 2006. - №12). При підготовці до друку його повного тексту за рукописним автографом ми зазначали, що вперше на текстологічні проблеми “Деревію” звернула увагу Лариса Мороз, саме нею і був збережений рукописний автограф оповідання.

Закономірно, що тепер цей літературний твір опубліковано без цензурного втручання в рецензованому виданні.

Є, щоправда, у книжці і власні текстові новотвори редактора-упорядника, але доцільність їх викликає сумніви. Зокрема, в оповіданні “Поминали Маркіяна” в авторській мові одного з персонажів слово “памлятаю” замінено на літературну мовну форму “пам'ятаю” [11, 170], однак, починаючи з першодруку цього твору (Дніпро. - 1968. - №3) скрізь зберігається своєрідна розмовна форма - неповторна ознака мови творів Григора Тютюнника. Сам автор передмови стверджує: “...За діалогом митця можна безпомильно визначити характер, моральне обличчя або й професію того, хто говорить” [11, 107].

На початку новели “Сміхота” ім'я Киля (тобто Килина) чомусь замінено на Силя. У тому, що це, мабуть, прикра коректорська помилка, переконуємося, перегорнувши сторінку. Однак, думається, редактор-упорядник допустився більш серйозної текстологічної помилки, стверджуючи в передмові, що єдиним текстом цього літературного твору є той, що записаний із голосу Григора Тютюнника на магнітофонній плівці, яка зберігалася в лубенця Володимира Білоуса. Але ж у Центральному архіві- музеї літератури і мистецтва України зберігається одна сторінка рукописного автографа, п'ять сторінок машинописного і фотокопія однієї машинописної сторінки новели “Сміхота”.

До речі, усі наявні фрагменти є різними варіантами, тобто відмінні між собою (навіть імення головних героїв різні: Демид Вербун, Демид Дубогрій, Демид Пиляй та Киля Головиха, Киля, головиха) і, звісно, потребують окремого текстологічного дослідження.

Викликає сумнів і достовірність деяких літературних джерел, що стосуються біографії Григора Тютюнника, які також уміщено в передмові. Наведемо фактичну помилку: “Григір Тютюнник як письменник дебютував 1967 року, опублікувавши оповідання “В сутінки” у московському журналі “Крестьянка”. Йому тоді виповнилося тридцять років”. [11, 11]. Але ж новела ця з 'явилася друком 1961 року у травневому числі журналу, коли авторові було двадцять дев'ять років.

Опублікований у книжці і фрагмент подорожніх нотаток “З третьої полиці”, одного з перших літературних творів Григора Тютюнника, точніше ще Григорія Тютюнника. Цей текст уперше був оприлюднений російською мовою в рукописному журналі “Ентузіаст” студентів філологічного факультету Харківського державного університету (1960. - № 17). Через тридцять років переклад українською мовою здійснив перший публікатор Микола Шудря (Радянська Україна. - 1990. - 3 січня). Урешті-решт, упорядник був просто зобов'язаний указати на переклад і зазначити прізвище перекладача.

А тепер іще один дискусійний епізод. Розпочнемо з того, що передмова до книжки має не тільки літературознавче, а й мемуарне спрямування . І все це сприймається читачем як певна закономірність, якщо зважити на те, що Григір Тютюнник і Петро Засенко разом працювали у видавництві “Веселка”, дружили багато років, їздили в рідні села - на Полтавщину й Київщину. Свої перші спогади “На берегах пам'яті” поет опублікував ще 1981 року.

Не беручи під сумнів жодної фрази з тих справді тремтливих і зворушливих рядків, усе ж таки вважаємо доречним висловити думку щодо специфіки всієї письменницької мемуаристики. Як правило, у ній переважає почуттєвий та художній досвід з елементами психоаналізу, котрий значною мірою стосується самого автора спогадів. Таке поєднання документального (історичного) та художнього (більшою чи меншою мірою) дає нам змогу говорити, що письменницька мемуаристика - допоміжне літературне джерело при створенні наукового життєпису митця.

Певною мірою доказ цього - один епізод із передмови “Світло невпокореної душі”. Розуміючи його морально-етичну домінанту, а не суто історико-літературне спрямування, усе ж таки наводжу фрагмент повністю: “ Влад ні структури вирішили якось приручити Тютюнника, упокорити його. Тодішній секретар парткому Спілки письменників запропонував йому подати заяву для вступу в партію. Досить, мовляв, цього папірця від Тютюнника - і його без затримок приймуть у члени всеперемагаючої і відразу висунуть на здобуття премії Ленінського комсомолу (всесоюзна премія). Премію він одержить неодмінно - слово партії! Тютюнник тому секретареві відповів так, як міг відповісти лише Тютюнник: “Я у твою партію не піду”. На запитання “чому?” відрубав: “Бо твоя партія вбила мого тата. Все!” [11, 28].

Раніше цього епізоду у спогадах Петра Засенка про Григора Тютюнника не було. А тому хочеться прокоментувати його таким запитанням: “А яке джерело може підтвердити його достовірність? І якщо ви, шановний Петре Петровичу, були свідком чи учасником тієї розмови, чому розповіли про неї аж тепер, через десятки років...”

... Думається, після цієї розмови любові й поваги до Григора Тютюнника в нас не стане менше, а при підготовці до друку належно враховуватимуться вимоги текстології та літературного джерелознавства. До речі, для автора цих рядків саме текстологія становить основу всього літературознавства, і прийшло це розуміння значною мірою завдяки дослідженню творчості Григора Тютюнника.

Література

1. Засенко П. На берегах пам'яті // Ранок. — 1981. — № 12. — С. 8 — 9.
2. Засенко П. Світло невпокореної душі // Київ. — 2007. — № 12. — С. 2 — 16.
3. Неживий О. Григір Тютюнник: одна присвята Іванові Чендею // Слово і Час. — 2006. — №9. — С. 66 - 67.
4. Неживий О. Текстологічна проблематика оповідання Григора Тютюнника “Деревій” // Вісник ЛНПУ імені Тараса Шевченка. - 2007. - № 14. - С. 131 - 140.
5. Неживий О. Текстологія творчої спадщини Григора Тютюнника // Слово і Час. - 2005.— № 7. - С. 28-36.
6. Тютюнник Г. Вибрані твори: [Оповідання, повісті] / Передмова Б.Олійника. - К., 1981. - 607 с.
7. Тютюнник Г. Деревій (Передмова “Чому потрібна нова публікація...” Олексія Неживого) // Київ. —
8. Тютюнник Г. Зав'язь: [Оповідання]. - К., 1966. - 158 с.
9. Тютюнник Г. Крайнебо: [Оповідання]. - К., 1975. - 128 с.
10. Тютюнник Г. Облога: [Вибрані твори] / Передм., упорядкув. та приміт. В.Дончика. - К., 2004. - 584 с.
11. Тютюнник Г. Холодна м'ята: [Оповідання, повісті, твори для дітей] / Упоряд. і передм. П.П.Засенка. - К., 2009. - 843 с.
12. Шевченко А. Треба Вкраїни. - К., 2007. - 256 с.