Особливості художнього світовідчуття Григора Тютюнника

Л.В. Гладкова

Когорта шістдесятників принесла в нашу літературу свіжий струмінь почуттів, ідей і настроїв, зриваючи луску фальші, несправедливості, національної закомлексованності. «При тому вони вступили (як В. Симоненко, І. Драч, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, М. Вінграновський) на творче поле з добре усвідомлюваним відчуттям необхідності принципової реформації в літературі: в її методі та суспільній ролі».

Ідеалом української літератури цього часу була правда. А правда передбачає чи не перш за все зміни в свідомості звичайної людини.

Новизна висвітлення традиційних образів, тем і визначила новаторство Гр. Тютюнника. Новаторство - «не в темах, в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше - в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти. Для них головна річ - людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших осбтавинах...». Тютюнник одразу зруйнував готові форми української новелістики, а висунув нові, свої й своєрідні. Лише його непокірна вдача, наполегливість допомагала працювати і вистояти в такий драматичний період.

Автор обстоює ідеал високодуховної, незалежної від зовнішнього тиску особистості, через формування якої видніється національний тип українця. Потворне явище деградації суспільства долається таким естетично викінченим ідеалом простої людини, яка живе без матеріальних достатків, але сповідує святі заповіді милосердя і моралі. Образи введено в реальну площину сільського життя. Це Калюжний («Облога»), Данило Коряк («Двревій»), Федір Несторович («На згарищі»), Валерій Максимович («Смерть кавалера»), Степан Дерев’янко («Три плачі над Степаном»), дідусь Данило («Лісова сторожка»). У цих героїв чітко сформульований кодекс гідності. Та автор показує, що таких особистостей не так багато і наше суспільство ще далеко не зразково-показове.

Як і в трактуванні екзистенції, яка являє собою те центральне ядро людського «Я», завдяки якому ми бачимо не просто окремий емпіричний індивід, а саме конкретну неповторну особистість, у Тютюнника людина - найгеніальніша, найсамобутніша цінність. В своєму щоденникові він зазначає: «Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!». Григір Михайлович вмів поспівчувати, пожаліти ближнього, зрозуміти його. В своїх оповіданнях знаходить необхідні слова, що степлюють душу: оспівує самобутність українського народу, його дотепність, доброту, працелюбство і безкорисливість. Це лейтмотив його творчості.

Тютюнник показує життя несправедливим - гинуть найкращі, найдостойніші: чи в дні випробування війною (Климко - «Климко», Калюжний - «Облога», замполіт - «Смерть кавалера»), чи в мирний час ідуть із життя набагато раніше, ніж інші (Степан Дерев’янко - «Три плачі над Степаном»).

Невипадково Тютюнник звертається до малих форм прози, він хоче показати людину «тут і зараз» в спонтанному прояві її переживань, показуючи її неповторність, унікальність саме через внутрішній світ. Така форма написання відповідала характеру самого автора. Його знають зібраним, вимогливим, особливо до себе, відвертим і чесним. Для Тютюнника характерний народнопісенний тип ліризму. Мова його творів лаконічна, надзвичайно виразна, сповнена народним гумором.

Відповідно до екзистенційних поглядів Гр. Тютюнника свобода полягає в тому, що людина не виступає як річ, яка формується від звичаєвої або соціальної необхідності, а «вибирає» саму себе, формує себе кожною своєю дією і вчинком. Відомі слова новеліста підтвержують це: «Не святі горшки ліплять - майстри. А майстрами стають люди. Я - людина. Я буду майстром!»

Джерелами його способу думок були реальні процеси соціально-економічного, політичного, духовного життя України і власна дорога. Складний період випав на долю прозаїка. Тривожний час років війни, голод, руїна, біль і відчай за батьків, від яких не дісталося йому любові (батька заарештували і забрали невідомо куди, матір вийшла заміж вдруге), гіркі повоєнні роки, безправність людини, трафаретна радянська дійсність з гальмуванням видань, нападами критики і постійним пробиванням, на сторінках своїх оповідань, правди життя. І тому значною мірою світогляд Гр. Тютюнника песимістичний. В його записах ми знаходимо: «Я втомився <...>. Вітер дме у моє вітрило. Він дме навстріч. Я йду на веслах. Уже давно <...>. І втомився. Гребу з усієї сили, рухаюсь повільно і жду попутного вітру Це найдужче виснажує...».

Особливий біль для Григора - відчуття втрати рідних, удари навколишнього середовища, неправда навкруги зумовили відчуття абсурдності буття. Він ставить перед собою і перед своїми героями питання: як вижити людині, яка загубила життєво-прогресивні ілюзії в цьому суспільстві, чи можливо стати людиною в театрі абсурду, а якщо так, то як? Це основна проблема екзистенціальної теорії Григора Тютюнника.

Свій стан душі <...> моделює в художніх творах. Митця хвилює естетика людської душі з самобутнім національним характером українця, в якій зумовлюється особлива природна його глибина й багатовимірність. Творчість для Григора не лише засіб самовираження, а й своєрідна Книга битія українського народу. Письменник говорив, що не тільки висловлює свої думки про народ, а пише власне народ - «прожиття» і «життя».

Індивідуалізм героїв Тютюнника відображається в ухилі до самотності. Це своєрідне устремління до «свободи». Олеся («Дивак») автор показує непевним у цьому світі. Це відбувається через відчуття фальшивості основних принципів побудови суспільних стосунків. Хлопчик страждає, що його не розуміють ні товариші, ні батьки, ні вчителі. Але власний вимір страждання долає, шукаючи відраду і знаходить її у духовному зв'язку з природою. Спостерігаємо, що саморозуміння головного героя відбувається через природне навколишнє середовище.

Відчуття природи Тютюнником своєрідне, воно по-фольклорному персоніфіковане, національно осмислене і гуманізоване. Це постійне багатовимірне і промовисте тло оповідань, на якому автор моделює дійсність.

«Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа». Для Олеся природа відкриває щомиті нові перспективи пізнання, вчить його любити.

Григір Тютюнник прагне до внутрішньої і зовнішньої гармонії і відображає це у психічному неспокої героїв і природи. В скрутній ситуації Федір Нестерович («На згарищі») відвідує старе спалене батьківське дворище. В дитячих очах життя здається вічно щасливим, він хоче хоча б в спогадах пірнути туди. Забуття людей страшне, і це набагато сильніше переживає головний герой:

«Федір Нестерович підійшов до колодязя. Він перекосився і вгруз так, що зверху залишився тільки низенький, у дві цямрини, зрубець, густо полатаний мохом. Заглянув униз. Вода була близько. В ній плавало сміття, стриміли жаби, розчепіривши лапки і вирячивши в небо пукаті холодні очі. Федір Нестерович ширнув у воду милицею, і жаби поринали».

Великі «гріхи» сучасної людини, яка породила ерозію гуманізму, насилля над природою, бездуховність, військові конфлікти і багато іншого. Гине «природна» людина з розвитком науково-технічного прогресу, для якої природне середовище протягом тисячоліть було колискою. Річ стає вище людини, а це розриває тіло й душу і дає відчуття страшної могутності. Це яскраво показано в оповіданні «Син приїхав», де герой перетворюється у «гвинтик» безжалісної машини. Розлучаючись з релігійною вірою і її гуманістичними цінностями, Дзвякун не може глибоко емоційно переживати. Любов до неживого (автомобіля) робить його одиноким, черствим. Так, Гр Тютюнник підходить до проблеми самотності. Боротися з цим явищем можна тільки змінивши докорінно умови, що породжують його.

Культ людини безперспективний, оскільки породжує в ньому самовпевненість і егоїзм. Поразку отримує сама природа.

Так утверджує Григір Тютюнник екзистенційний протест проти конформізму і пристосування до зовнішніх обставин. У своєму щоденнику він пише, що є багато способів позбутися письменника. Його можна нагородити орденом, дати премію, літературну посаду - цяця тішить, заколисує, з нею хочеться спати. Або ще: «Бачив Леваду при всіх орденах (колись думав: за що він їх одержує, тепер - знаю) і сказав йому: «Ви урочисто обіцяли довести «Вир» до екрану, але перестаралися, завели аж за екран. Але зла не маю, відчуваю це і серджусь на себе».

В оповіданні «Поминали Маркіяна» показано, як людина в умовах радянської системи стає бюрократом, для якої понад усе на світі - кожному знати порядок. Головний герой не належить сам собі. Маркіян - частина діючого бездушного механізму. Діє за правилами, але нівелюється і губить свою індивідуальну особистість, хоча і бажає бути самостійним. Над ним повноправно хазяйнує аппарат держави, який топче людську особистість. Маркіян стає схожим на машину-автомат, який виконує програму чужої волі.

Про міграцію сільської молоді до міста і про духовне зубожіння з повною підкореністю зрутинілим обставинам Твори «Оддавали Катрю», «День мій суботній». В оповіданні «М’який» висвітлюються перипетії і поразки екзистенційного опору у віці зрілому, бо чуже середовище пагубно діє на самобутність людини.

Є цінності, що становлять саму основу буття. Для Гр. Тютюнника критерієм справжнього життя було коріння родоводу, що зберігає національну самосвідомість і зокрема духовність і гуманізм. Документальні спогади про брата Григорія Михайловича Тютюнника («Коріння») досліджують людину, яка бере витоки свої в традиціях свого народу. В її глибинах совість і чуття роду постає як домінантна категорія не лише моралі, а й естетики - така основа синтезу традицій і новизни у цьому творі.

У героїв оповідань письменника простежується гостре почуття вини за все, що здійснюється навколо них. Це стара сліпа баба Ганна («Вуточка»), яка багато років все чекає на своїх синів, заклопотаних міським життям. Федір Несторович («На згарищі») сердився на людей, хоч поміж ними бачив лише самого себе. Не послав Бог дітей («Кленовий пагін») і старенькі в своїй одинокості винуватять себе. Три душі відчувають взаємну вину в оповіданні «Три зозулі з поклоном».

Альберт Камю в своїй фундаментальній праці «Есе про абсурд» пише, що абсурд не в людині і не в світі, але в їх спільній присутності. І тому людина страждає, сама не бажаючи порозумітися. Тютюнникові герої не протистоять тим силам, що руйнують душу і не вирішують проблему самі. Своїми творами новеліст хоче закласти в свідомості читача зерно свідомості про власну причетність до всього, що діється в світі. Вибудовує систему захисту індивідуальності людини, що в абсурдному сучасному світі губить себе. Немов закликає: «Людино, пробудись!».

Аналіз текстів засвідчує, що філософсько-естетична концепція Гр. Тютюнника будується на протиставленні проблеми: що людину робить Людиною і що людину робить потворою. Так письменник ставить актуальні питання для сучасників у своїх, здавалося б на перший погляд, «млявих», тобто без гострого сюжету, оповіданнях.

Виписуючи свої образи, Григір Михайлович витончено працював над почуттями, які існували навколо нього і в ньому самому. Автор показує, що герої інтуїтивно осягають реальність. Вони сприймають те, що діється довкола, спочатку серцем, а вже потім усвідомлюють це. В оповіданні «Три зозулі з поклоном» розкриває внутрішній стан своїх героїв через їх переживання, показує їх в постійному неспокої, покинутості, самотності. Три душі героїв страждає: Михайло на засланні, Соня самотньо виховує сина, а у Марфи нерозділене почуття любові не покидає її. Свідомість їх перебуває в стані страждання, емоційної завантаженості почуттями. Можна уловити безпосередню, нерозчленовану цілісність трьох героїх і оповідача-студента, образ якого нагадує автора, цілісність, яка вигаптовується Тютюнником через самого себе.

Категорією «екзистенція» зумовлюється ситуація кінечности індивіда щодо безкінечності Всесвіту в усій її трагедійності. Тютюнник сфокусовує проблему тиску зовнішніх обставин у вигляді неусувного, фатального в людській долі. В оповіданні «Три плачі над Степаном» помічаємо мотив швидкоплинності часу, миттєвості життя: «А Степан зостався під сосновими вінками у Саморобних квітах, і зосталася разом з ним тиха, усміхнена його любов, про яку він не раз і не одному казав, бувало, у щирій балачці: «Страх люблю, як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ іде <...>. Тоді вони й плачуть немов, і сміються <...>. Страх люблю!» Осмислення вічних категорій життя і смерті набуває у Тютюнника нового звучання. В його щоденнику знаходимо: «Летіли гуси місячної ночі і геготіли. То голоси вічності. Слухати їх було трохи сумно і солодко - що живеш і підеш із життя».

В ідейно-філософську платформу Гр. Тютюнника входить фольклоризм. Витворюючи в народних обрядах, легендах образ України, письменник намагається пробудити національну свідомість народу, повернути її до тисячолітніх традицій. Емоційність і сентиментальна чутливість простежуються в естетичній платформі Григора Тютюнника, які він виплескує через народне життя і обрядовість. Фольклор допомагає не тільки осягнути зв’язок минулого України з її сучасним, а й облагорожує людину. Пригадуємо колоритний опис весілля з побутовими подробицями в оповіданні «Оддавали Катрю», таємничий і хвилюючий обряд ворожіння («Сито, сито...»), побутові описи селянської оселі.

В оповіданні «Оддавали Катрю» автор замислюється над долею свого народу, який відривається від критерію справжнього життя - природного свого існування. Тільки занурюючись у народну творчість (ритуали на весіллі), долає наречений індивідуалістські риси і стає схожим на звичайного усміхненого сільського хлопчика. Під час виконання пісні люди об’єднуються в одну многоголосу душу.

В своїх образах Тютюнник ненав’язливо підводить читача до розуміння, що таке добро і зло, патріотизм і продажність, справжній гуманізм і фарисейство. Суворий, стефанівського типу, реалізм і лаконізм у творах письменника «замішаний» на винятково сильній, романтично піднесеній любові й повазі до людини (часом далеко не привабливої не лише долі, а й натури), що йде від Г. Сковороди, Т. Шевченка». Герої творчості Григора Тютюнника живуть і житимуть, як вагомий художній чинник національної самобутності й самоусвідомлення.

Л-ра: Філологічні студії. – 2001. – № 3. – С. 33-37.

Біографія

Твори

Критика