«Світло, впіймане сонетом...»
К. Константиненко
Каюся: рецензувати збірку В. Неборака «Літаюча голова» почала не так, як годилося б критикові, та ще й початківцеві. Маючи в руках книгу і готову вже рецензію на неї М. Переяслова, взялася спершу до останньої, ще й уявила собі, що досі нічого не чула про поезію бубабістів. Простіше кажучи, поставила себе на місце звичайного читача, що найчастіше орієнтується в літературному морі за рецензіями і переймається, таким чином, чужими поглядами на чиюсь поетичну творчість.
Тож як оцінить читач «Літаючу голову», В. Неборака, а разом з ним і всіх «бубабістів», прочитавши М. Переяслова?
По-перше, рецензія здасться йому досить переконливою, в міру грунтовною — а такою вона і є. Читач погодиться, що розвиток і зміна літературних течій, як не крути, залежить від політичної ситуації— і тут-таки змушений буде визнати, ще деякі вияви авангарду, скажімо, нестримне експериментаторство у поетичних формах, переміщення акценту зі смислу на емоції, викликані новаторським поєднанням слів і фраз, символічних образів - що все це в «час перебудови» перетворилося у «стрільбу по горобцях із гармати». Ми безумовно підтримаємо авторську думку, що балаган або нагромадження символів, до якого треба «на сторінку пояснень», не може бути справжньою поезією, це просто самозакохане бажання перекреслити класичну традицію без якоїсь визначеної мети. І зіставлення окремих рядків Андрія Вознесенського і Віктора Неборака сприймається як факт мало не плагіату. І, справді, поезія для «вузького кола прихильників рок-оперного шоу» навряд чи вийде за його рамки. Вся збірка - «хтось» перевтілений, рідко де виринає сам автор. Хоча — і тут не можемо не погодитись із рецензентом — збірка вирізняється цілісністю, і образ міста, головного «героя» поезій, лишає по собі враження...». Читаючи рецензію М. Переяслова, ловим себе на думці, що навіть бажання не виникає посперечатися з її автором — настільки переконливо вона написана. Правда, після неї щось не дуже хочеться знайомитися з власне поезіями В. Неборака. Навколо справжній Вавілон, а тут пропонується ще й «Вавілон віршований». Хоча придивимось до рецензії. Обізнаний у критиці читач враз помітить одне її слабке місце: стріли авторської критики спрямовані не стільки конкретно на В. Неборака і навіть не на «бубабістів» у цілому, а швидше на авангардизм і експериментаторство в сучасній поезії (авангард — взагалі поняття широке, в нашому випадку маються на увазі часто шокуючі експерименти в галузі віршованої форми, свідомий епатаж і т. под., що в кращому випадку лишає в читача певний настрій, але не несе в собі якогось змісту). Здається, що автор рецензії вже запрограмовано сприймає вірші з «Літаючої голови» як хаос, де кожне слово потребує тлумачення, як поширені в сучасній поезії формалістичні викрутаси, і тільки з милосердя виділяє декілька справді талановитих, на його думку, рядків. Тим більше, що деякі твори В. Неборака справді дають привід до такого підходу. Та ще й вирвані з контексту усієї збірки. Є там і просто віршовані жарти, що не претендують на місце класики... Виникає думка: чи варто генезис кожного нового вірша, що зовні несхожий на «класичний», відшукувати у наслідуванні когось із «лідерів російського авангарду»? Це ж скільки треба було «наперевтілювати» Вознесенського чи Парщикова, щоб вийшла ціла збірка! Певна стилістична і навіть образна єдність ще не означає сліпого наслідування. Можна звинуватити Пушкіна в «перевтілення» Анакреона чи Сафо, а Лєрмонтова — Пушкіна чи Байрона... Радше підійдемо до збірки «Літаюча голова» менш упереджено. Може, й відшукаємо там «коштовності, народжені духовним життям десятків поколінь», про які говорить М. Переяслов, щоправда, безвідносно до творчості В. Неборака. Для того — приймемо авторські «правила гри». Їх нам пропонує навіть оформлення збірки. Лукавий погляд поета («портрет» Літаючої голови на обкладинці, на форзаці — Чешірський Кіт і з гумором «перевтілена» українською цитата з добре відомої «казки» «Олеся в Країні Чудасія». «Країна Чудасій», де все навпаки, світ «карколомних перевтілень», який береться осягнути і осмислити «Літаюча голова» поета із цілком конкретною місією — зішкребти «слід іржавий з чола» напівсонної юрми і досягти до «небес Ренесансу». Самовпевнено? На перший погляд, дуже, та й взагалі, епатуюча впевненість у своїх силах є невід’ємною рисою поезії бубабістів. Але, вчитавшись, помічаємо не самозакоханість, а, швидше, самоіронію (хоча б у «виробничому автопортреті» Літаючої голови в пеклі). Взагалі, легка іронія, а часто й відверта насмішкуватість у погляді на світ земний і потойбічний, на людей присутня майже в кожній поезії збірки («Лапання раків», «Сеанс спіритизму», «Виступ групи «Люцифер», «Детектив» та ін.). Іронія — і авторське кредо, і художній засіб, і непоганий захист від занадто серйозних критиків. Але у збірці є чимало віршів, де іронія — далеко не найголовніша і навіть не відчутна, натомість чується роздумливість, загострене живописно-музичне сприйняття оточуючого світу, рок-музика поступається місцем менуету чи навіть «Ave, Maria» («Ноктюрни з таємничими рослинами», «Панове гітаристи!..», «Маятник», «Вода» та ін.). Так, в пекельне видиво народження ревучої, вогнедихаючої Літаючої голови, передане хаотичним віршованим розміром і ритмом, вривається напрочуд музична «Вертикаль» справді чистого, щирого звернення ліричного героя до пресвятої діви. До речі, навіть за формою такі поезії у збірці ближчі до класики, ніж до модерну:
О, мати божа я / один з твоїх синів без погляду твого / каміння небо чорне не дай скляним вітрам / поглинути вогонь зрости мою любов / Маріє чудотворна...
Погляд Марії — втілення одвічної перемоги світлого начала над «іржавою кров’ю злодійств» усіх часів, над темрявою... А темна, хаотично-безладна стихія постійно оточує людину, не дає їй випростатися, вільно дихнути, нарешті, злетіти... Білокрилий юнак у польоті, описаному вишукано-яскравими барвами (темне золото, біле, мак, вогонь та ін.) ліричний герой поета, але ось він падає «на будинки і вулиці» і перетворюється на «обезкриленого чорта»:
Він повільно живе і дивується,
що минув той політ, карколомний отой...
І знов — іронія, вже з присмаком гіркоти — «Монолог з псячого приводу». «Самовбивця-пес» повісився — бо «вибрав не м’ясо, а дух». Алегорія прозора: поет і пес явно брати по професії, хіба одного гризе вірш, а іншого — ланцюг... Неприйняття «шизофренічного» світу виливається в гучний «останній акорд»:
... Пронизує землю і небеса Сузір'я Пса!
«Сузір’я Пса» з’явиться як раз в одній з фінальних поезій збірки символом певної духовної вершини, куди струмені води, як одвічного поступу, виштовхнуть «наш балаган». Але вернімося трохи назад. Видива з «Країни Чудасій» В. Неборака не потребують якихось тлумачень, лише підсилення читацької уяви, музично-живописного сприйняття вірша. У добірці є кілька фантазій на тему «Метро». Навіть тільки на їх прикладі ми можемо побачити, як розвиває поет символіку якогось одного образу, як образ цей обростає цілим колом асоціацій, достатньо прозорих для читача і з естетичного, і із смислового боку. Метро, в першу чергу, атрибут урбаністичного світу, світу постійного руху, суєти, загальмованості духу. Пітьма тунелю затаїла в собі щось містичне: «Радіус труби тінь Каліостро наче ліфтом тягне вниз мене...»; оригінальний віршований розмір (наприклад, 10-стопний хорей з пірихієм і цезурою у «Версії метро-УІІ», або взагалі довільний) тонко передає динаміку найшвидшого руху. Але саме тут, у юрбі тісного вагону, людина стрічає своє відображення як відблиск іншого світу, «вертикального», спрямованого від тунелю підземних потвор до неба. Швидкісний рух загострює відчуття плинності часу, виникають привиди минулого і майбуття: «Калатає середньовіччя ззаду кістяками...» і — «... тебе цікавить — що в наступному вагоні? Порожній? Чи ми там є? Чи вже немає?.. « Поїзд метро — втілення наявного земного світу, світу роз’єднаних душ. Гіркий парадокс: «Вагон, в який упхали Ренесанс». І сумовите видіння тлінності життя:
...домовини валяться у шахти печі палять воскові тіла і виходять ангели втішати очі опечалені зі скла...
«Фантазія на тему ранкового автобуса» близька до «Версій метро». Переповнений автобус N 20 — символ XX століття — справжня душогубка, де людське серце і п’ятак на квиток майже тотожні... Але навіть із задушливого салону ліричний герой виносить бодай крихітку від сенсу життя. Духовної людської єдності годі було й чекати, але були «доторки липких, теплих рук», що передавали квиток — якийсь натяк на можливість контакту душ...
Що нагадує «Країна Чудасій», яку осмислює «Літаюча голова»? Вам не траплялося, читачу, бачити у сні мало не з дитинства, протягом багатьох літ одне й те саме наче і не існуюче в реальності місто, жити в ньому, впізнавати будинки, вулиці, людей, яких в житті ніколи — нібито не бачили? Насправді такі «міста снів» — синтез вражень від реального життя, матеріального чи духовного. Те ж враження виникає і при осмисленні поетичної добірки В. Неборака, оскільки вимальовується цілісний образ єдиного міста (це ж, до речі, зауважує і М. Переяслов). Міста — чи мікросвіту? Автор дає, ніби всерйоз його координати — Львів, і звичні реалії міста Лева — «сонце дощове і кам’яне», пам’ятник Міцкевичу (який, щоправда, втік, зник у світі «карколомних» перевтілень), кава, кав’ярні і «шльондри львівські» і т.д. Виправданими здаються сучасні динамічні рок-ритми деяких поезій збірки («Виступ групи «Люцифер», «Міський бог Ерос», «Рок-н-ролл», «Олеся» та ін.) і часто дивовижні переходи — одним розчерком пера чи пензля — від землі до реалій небесних образів, від натуралізму до символізму, імпресіонізму:
... Були столи. Харчі Напої.
І мури Трої Рій золи...
... І трумна в лісі,
На дні, у небі, на зорі..
(«Питання і відповідь»).
Шукайте у пісках сліди країни, збільшуйте,
поєднайте піщини.
Шукайте у повітрі сходи в небо,
у міражних замках — мій колишній сміх...
Шукайте в небі романтичні юні риси Батьківщини.
Шукайте вітер!..
... Підсудного виводять і відпускають в дзеркало — іди у листопад...
(«Процес «Загибель Атлантиди»).
Символічна Атлантида, загибла під водою — не тільки втілення покоління поетів, чиї «ієрогліфи нарешті прочитали» та запізно. Тут знову виникає одна з провідних для В. Неборака тем — фатальна безупинність плину часу, ворога, який поглинає цілі материки у «змові» з людською суєтністю, приземленістю. Їм протистоїть, натомість, світ «задзеркалля», вищого духовного життя:
... іди у листопад.
Він листопад збиратиме з Верленом і Вівальди Як двері, рама золота, — забутий хід назад.
Два світи «Країни Чудасій» — дві сторони людського буття. Один — світ земних насолод, гарячих, яскравих барв, культу вина, еротики — є в цьому перегук із анакреонтичною лірикою, з вакхічною поезією:
... налийте в голови по вінця блиск місяця, вино прозоре, наповніть морем ваші пори... («Клітка з пантерою»).
Еротика в поезіях В. Неборака найчастіше витончена і в той же час яскраво-образна («Шістнадцять свіч...», «Клітка з левом» та ін.). В той же час у культі земних насолод є і щось раблезіанське, причому усвідомлене автором; бурлеск, балаган, буфонада стають у В. Неборака не симптомом розпаду, безпорадного бунту авангардистів застійних років, а натомість знаком творчого, соковитого антично-ренесансного духу. «З’ява Маленького — Пантагрюеля» — щось на зразок маніфесту (як завжди, самоіронічного) раблезіанства у поезії, мистецтві:
...він чавить сік поезії у жмені., юрба як кішечка на валер’янку піде лизати слід бурсацьких ніг...
У цього світу — свої образні картини, зігріті гарячим південним сонцем:
...в тебе з мармуру долоні кров як у кармен...
...апельсиновий струмінь бризне на розпечені піски...
Вірші ці подібні до барвистих полотен імпресіоністів, сам автор пригадує в одній з поезій «стрімку лотреківську пастель». В «Антиалкоголях» вчувається і народнопісенний струмінь — у зневазі до смерті, гімні вину і життю є козацька традиція, відбита ще в бурлескній «Енеїді» Котляревського:
...Коли приблудить, як чума, у місто ясновельможна вічними кістьми, на трон у пляшці їй дамо возсісти і коронуєм корком бабцю ми!..
Але поряд із світом «земним» існує і «задзеркалля», світ духовний, ірреальний, де мелодії збираються в гербарії («Ноктюрни з таємничими рослинами»), квітень у пролісковій труні ховають у небесах, поети співають хорали «богу Літа»... Це «задзеркалля» сприймається не так розумом, як душею, тут дійсно образи часто надто завуальовані. Але вони не заважають цілісному сприйняттю, духовному очищенню доторком до естетично-мистецького світу. Як окреслити загальний тон цього кола поезій? Мабуть — «ностальгія за справжнім». Єдиний настрій творять повторювані образи-символи: скло, дзеркала, лід, вода, павутиння, гобелени — вже сам їх характер асоціюється з хисткістю, мерехтливістю, «міражністю». Чому саме так сприймає автор життя, цей хаос різноманітних людських почуттів? У поезіях збірки можемо відшукати і безпосередню відповідь:
Ми персонажі «Одісеї», що потрапили у викривлені кола.
Поема — небо без кінця, а небо — дерево життя, життя записано у русі неба і малюнка ліній.
Події, катастрофи, почуття, як і рядки гекзаметра — нетлінні
Вони, як море, набувають інших значень — ніч камінна, пустка гола...
(«Янівський цвинтар»).
В «Ноктюрнах з таємничими рослинами» панує спокій і класична побудова вірша, аж незвичні після першого бурлескного акорду «карколомних перевтілень».
У тиші срібно дзеленчать ключі, замки скляніють, засинає сторож...
Та з’явиться, коли ти заговориш,
Ігуменя з косою на плечі...
(«Сюжет»).
... / присмак смерті на устах.
Вино у скроні тьмяно дзвонить, облич безтямних п’яна повідь і твої очі в дзеркалах... («Поцілунок»).
Остання варіація «Вій» — мовби кульмінація розвитку теми людської самотності, відокремленості: людина «на уламку астероїда» лишається наодинці з відлунням власного голосу «в безмежжі чорнім...» Це поняття вічні, які не раз відображалися у світовій поезії. В. Неборак (знову-таки не без любої йому легенької іронії) відносить генезис цих своїх віршів до часів декаденсу, ставлячи до одного з них відвертий підзаголовок «З виступу поета-постдекадента». Тож у «Літаючої голови» є різні обличчя. Але попри всю загостреність відчуття хисткості, непостійності, хаотичності світу і людини він незмінний у вірі в надземну силу мистецтва, у «світло, впіймане сонетом»:
...Панове гітаристи! Не шкодуйте срібла, ваші горла з’єднані із небом!..
(«Панове гітаристи...» )
І найменші реалії, деталі навколишнього світу можуть стати маленьким космосом, треба тільки уміти бачити — так, як Ван Гог бачив свій соняшник («Волосся», «Поїдання яблука» і под.).
...Повториться усе. І зникне. І так далі...
...десь воно чекає в землі... глибоко сховане в повітрі чи в промені
розлите у червоній смузі сходу у маревах навіяне зелене ЖИТТЯ.
(«Вода).
Остання поезія — останній погляд на «Країну Чудасій» і — відхід з «міста видив», де були «запах квітів, і пронизливе повітря, і дзвінке звучання мови, і смак води, і кольори, і небеса...» — як і має бути в мистецькому світі. Поет безумовно передбачив полярно різні точки зору і читача, і критики на змальований ним у добірці «сон»:
...його згадаєш — наче у темний холод увійдеш, але це — роса ранкова.
(«Магічна хвиля сну...»).
Тож утримаємося і ми від однозначних оцінок чи нав’язування власної думки про збірку «Літаюча голова». Безперечно одне: ці поезії справді варті уваги, бо явно не схожі на традиційно сірі віршовані томи, кількість яких з плином часу анітрохи не зменшується. Вірші В. Неборака дадуть приємну роботу для душі вдумливої людини, наповнять її музикою, барвами, чарівною фантазією.
Л-ра: Авжеж. – 1992. – № 4. – С. 50-57.
Твори
Критика