Любов як щастя і страждання Христі Алчевської
Л. Ковалець (Грузинська)
Серед небагатьох фотографій Христі Алчевської, які вдалося знайти, ось ці дві, як мені здається, найбільше дотичні до того, про що йтиметься. На першій, зробленій незадовго до кінця позаминулого століття в салоні відомого в Харкові фотомайстра Іваницького, — від сили десятирічне дівчатко у важкій, хоч, певно, модній тоді сукні, не по-дитячому серйозно й проникливо вдивляється вдалину.
З огляду на високе становище батька, мільйонера, промисловця і банкіра Олексія Кириловича Алчевського, його шоста, наймолодша дитина, яку нарекли, як і матір, Христиною, могла б виглядати, як на чийсь погляд, й імпозантніше. Однак це була дитина Алчевських! Олексій Кирилович попри свою величезну зайнятість брав участь у громадсько-культурному житті Харкова, очолював місцеву Громаду, не шкодуючи грошей на добрі справи. Своїми культурницькими настроями відзначалася й мати, Христина Данилівна, засновниця й керівник знаної вже тоді у світі Харківської жіночої недільної школи, віце-президент Міжнародної ліги освіти. Ця жінка була знайома й листувалася з Достоєвським, Тургенєвим, Львом Толстим, Короленком, її домашній салон збирав цвіт тогочасної інтелігенції — наукову й культурну еліту великого міста.
Не дивно, що юні Алчевські змалку були привчені вчитися, думати, творити, відчувати, працювати над розвитком своїх здібностей задля досягнення кожен своєї вершини. Десятилітнє дівча, образ якого зафіксувала фотокартка, береться видавати разом з подругами рукописний журнал і вміщує там свої перші вірші та оповідання.
Виховувана в такій особливій атмосфері душа і постала перед фотографом (та нами) у проникливо-мудрому погляді звернених удалину очей.
На другому фото — Христя Алчевська пори своєї квітучої молодості. Гарний, хоч непишний костюм, зі смаком дібрані аксесуари — і жодного персня — тьмяніють перед лукавинкою, що заполонила очі, уста, увесь вродливий вид. Панна, здається, щойно зійшла з вагона поїзда, що примчав її із самої Франції, де вона, випускниця Харківської Маріїнської жіночої гімназії, навчалася на вищих педагогічних курсах Парижа. Позаду була втрата батька, який, збанкрутувавши, у 1901 році кинувся під поїзд, але відмовився застосовувати жорстокіші форми визиску робітників в ім’я власного виживання, втрата, що відгукнулась не тільки з’явою сивого пасма на волоссі дев’ятнадцятилітньої Христі і не тільки різкою зміною становища — морального і матеріального — усієї їх великої родини... За легким усміхом панні вдалось приховати те, що аж ніяк не конче було виказувати на людях. Тим паче, що життя не спинилося: у 1902 році починається активне друкування Алчевської в періодиці, а відтак вихід одна за одною її окремих книжок. Ширшає коло інтересів, знайомств тепер ще й учительки гімназії, а душа болісно осягає й осягає реальний світ. Утім, наша героїня — молода, вона — поетеса, і мріяти-сподіватися, любити-страждати є для неї так само природно, як дихати.
На жаль (а може, й на краще), ми мало знаємо про цю непросту любовну історію, що, народившись на початку століття, так і не зазнала великого щастя і того, що тепер називають хеппі енд (щасливим кінцем). Не померла вона і зі смертю сорокадев’ятирічної Христі Алчевської у 1931 -му: справжні шлюби, як відомо, укладаються тільки на небесах. Власне, знаємо лишень про факт існування цієї історії і зовсім не знаємо про її перипетії, що так і залишились у невідомості, мабуть, уже назавжди. Він — Олексій Покровський, за фахом географ, приват-доцент Харківського університету, за сімейним статусом — одружений, до певної міри формально, оскільки розірвати шлюб із психічно хворою дружиною за тодішнім законом не дозволялося. Вона ж, повторюємо, — поетеса, педагог, а ще симпатія щонайменше кількох відомих нам осіб, котрим було тактовно, а то й мовчазно відмовлено. Покровський же, так і залишившись назавжди із Алчевською на «Ви», став чи не єдиним лицарем її серця, натхненником чудових віршів, героєм дивовижного, простягнутого в часі на чверть століття (!) епістолярного роману, що писався упродовж кількох років майже щодень, відтак — трохи рідше, хоча і з не менше усвідомлюваною пристрастю.
Гадаємо, ця любов була взаємною, бо Покровський стриманіше, та все ж підтримував її полум’я своїми листами повсякчас, правда, якимись «академічнішими» і, мабуть, не такими регулярними, як листи Христини Алчевської. Писати інакше, палкіше, хтозна чи й варто до людини, з якою не зможеш офіційно поєднати долю,тим паче якщо ця людина — в одній особі жінка і поет. Зрештою, особисту приязнь Покровського засвідчує й те, що листи Алчевської — для когось, може, й компрометуючі факти — цей чоловік зберіг бездоганно — аж до засушених квіток, вкладених поміж списані аркушики. Знаходячись у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, це листування двох харків’ян і тепер на диво свіже й таїть у собі властивий подібним документам шарм.
Так-от культивована в домі Алчевських ізмалку робота над нивою душі своєї продовжилась для Христини Олексіївни і в цьому епістолярії, з якого ми вибрали кілька «особистих» фрагментів, здатних, на наш погляд, по-своєму розповісти про ще невідому Христю Алчевську і її долю. Оприлюднюючи їх уперше, найбільше бажаємо Вашого, читачу, зрозуміння. І хтозна, чи має істотне значення час написання цитованого. «Без дати (на всі часи)» зазначила у приписці до тексту одного з листів ця віддана своїй стражденній любові жінка.
Залишитися жити в нетлінному — в літературі — чим не перевага для тих, кого уподобали серця поетес?!
А ми подивуймось, наскільки схожий вірш Христі Алчевської, що його сьогодні подаємо, до однієї з тих вкладених у її лист квіточок, котра мала супроводити чергове любовне послання. Залишається відчути, як чар небесного аромату переходить із квітки-вірша на приміщені тут же пелюстки — фрагменти з листів і затим м’яко та делікатно лягає на наші власні душі...
Л-ра: Березіль. – 2002. – № 3-4. – С. 185-189.
Твори
Критика
