Непогамована туга за сонцем. Портрет Христі Алчевської так званої радянської доби: реставрація заретушованого
Лідія Ковалець (Грузинська)
Рівно десятиліття тому на сторінках «Радянського літературознавства» (№ 8) була вміщена моя стаття «Про творчість Христі Алчевської радянського часу». З тих пір мене не покидає нав’язлива думка, що не у всьому мала рацію, трактуючи цей період у житті дуже дорогої мені людини, загалом як розвиток по висхідній: адже все було набагато складніше. До відомих додались раніше незнані матеріали багатющого архіву письменниці, з висоти трохи більшого життєвого досвіду з’явилось дещо інше, мабуть, глибше розуміння цієї жінки і всього, що стосується її. Так народилась оця стаття, яку водночас не хочеться вважати останньою крапкою на тернистому шляху осягнення і пізнання справжнього таланту. Нехай нині вона буде просто подарунковою квіткою Христині Олексіївні Алчевській до її 115-х роковин.
У середині 30-х років O. K. Дорошкевич, характеризуючи стан тогочасного українського письменства, завбачливо зауважував, що, крім пролетарської, є ще й «захалявна література» і що там, можливо, є щось цікаве.
Відомий шевченкознавець, згадуючи народжені на засланні Кобзареві твори, думав у даний момент, звісно, про творчість тих літераторів, котрі сформувались ще до перемоги більшовицької влади, з приходом її опинились на розпутті і, наштовхнувшись на підозріливе — аж до заперечливого — ставлення до себе, змовкли, подались, так би мовити, у свою внутрішню еміграцію. Означена дослідником як «захалявна», ця література справді вартувала інтересу вже хоча б тому, що дивовижно чітко фіксувала складну гаму настроїв багатьох авторів у час небувалого суспільного напруження. Придивившись уважніше до цієї літератури, торкнувшись її серцем, можна було б уберегти од жахливого розчарування не одну душу й мати вже тоді набутком нашого письменства його законні цінності.
Але розпашілі од революційних баталій голови заходили іноді надто далеко. Одні з них скидали із корабля сучасності навіть найкращі творіння попередніх епох, інші чинили подібне зі своїми трохи старшим соратниками по перу. Христину Олексіївну Алчевську та її творчість після 1917 року спіткала якраз така доля. У 1919 році на сторінках першого українського радянського літературно-художнього часопису «Мистецтво» пролунала недвозначна думка про те, що, мовляв, гра Алчевських та їм подібних закінчена. Тридцятисемирічну письменницю намагались позбавити надії на майбутнє і в інші, значно брутальніші способи. Можна тільки подивуватись, скільки гідності й наснаги виявила ця хвороблива од природи жінка в боротьбі за своє законне право жити й творити. Бо тих випробувань, що їй довелося знести опісля 1917 року, може, й вистачило б на кілька життів...
Перша половина біографії Христини Олексіївни схожа й несхожа на життєпис більшої частини нашої творчої інтелігенції, змушеної працювати задля шматка хліба. Передовсім блискуча кар’єра, яку зробив у промисловості та банківській справі батько, Олексій Кирилович, допомогла родині майбутньої письменниці до початку нинішнього століття жити справді повнокровним життям. Якраз тоді заквітнула праця матері — видатного педагога та просвітителя Христини Данилівни Алчевської, стали на ноги й теж розвинули свої яскраві природні таланти майже всі четверо братів і сестра Христі-молодшої. Ця щаслива пора дитинства і ранньої юності усе життя хвилюватиме її згадками. Про батька, заглибленого в читання Шевченкових і Пушкінових творів. Про матір, яка, як дорогі реліквії, тримала в душі й переказувала дітям свої спогади від зустрічей з Ф. Достоєвським, Л. Толстим, І. Тургенєвим, Г. Успенським. Про пам’ятник Кобзареві на їхній садибі в Харкові — перший в Україні та другий у світі. Про няню-українку, яка чи не першою ввела обдаровану дівчинку у світ нашої національної мовної стихії. Про зустрічі в рідному домі й поза ним із П. Кулішем, Г. Хоткевичем, О. Олесем, Т. Рильським, М. Лисенком та багатьма іншими видатними людьми. Тоді ж прийшло осяяння Словом, захоплення всілякою красою, з’явилось не погамоване ніколи прагнення теплих, сердечних стосунків між людьми.
Важко судити, як за таких виняткових обставин склалася б творча доля початкуючої поетеси, якби не подія, що круто змінила життя її родини й викликала розголос у всій імперії. Частково збанкрутувавши (в Росії тривала велика економічна криза), O. K. Алчевський наважився просити про кредит у царського уряду, але отримав відмову. Останнім шансом поправити становище, як чинили інші, — посилити експлуатацію робітників, цей високогуманний чоловік не скористався. Там же, в Царському Селі, травневої днини 1901 року Олексій Кирилович поклав свою голову під колеса поїзда. Ось так трагічно скінчилося життя одного із фундаторів вітчизняної вугільної та металургійної індустрії, великого мецената й учасника культурного розвою української нації. Ось так несподівано похитнулось матеріальне та й духовне становище великої родини.
Найулюбленіший Христин брат Іван заради підтримання сім’ї, надто — материної діяльності змушений був після закінчення університету розпрощатися із мрією про вчительську працю. Зате в історії музичної культури до імені старшого з братів — Григорія Алчевського, відомого композитора й вокального педагога, — доєдналось ім’я знаменитого оперного співака Івана Алчевського, який своїм хистом прославив родину й Україну на весь світ.
Що ж стосується самої Христі, то по закінченні у 1902 році педагогічних курсів у Парижі вона відмовляється од думки про навчання в Сорбонні й береться спочатку до вчителювання в материній недільній школі та участі в реалізації її грандіозних задумів щодо вивчення літератури для народу, а через кілька років, коли стало й зовсім сутужно, йде працювати в одну із харківських гімназій.
При всьому зацікавленні життям школи, своїх вихованців усе ж молода авторка за наступне десятиліття спорядила у світ ще десять поетичних книжок, спробувала себе у прозі, літературній критиці, в галузі поетичного перекладу. А ще було надзвичайно активне спілкування з Б. Грінченком та його родиною, листування з О. Кобилянською, І. Франком, М. Павликом, М. Мочульським, діячами «Молодої музи»... А ще був справжній епістолярний роман — велике й дивовижне кохання, що явилося джерелом багатьох душевних сил і джерелом народження чудової інтимної лірики поетеси.
З-поміж подій переджовтневого часу виокремимо ту, що фіксує виразну симпатію X. Алчевської до українського визвольного руху і водночас її справді таки постійну готовність допомагати іншим. «Коли перших полонених січових стрільців привезли до Харкова, я інстинктивно шукала, чим би їм виявити своє співчуття і, звичайно, нічого іншого не придумала, як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листів...» — читаємо в автобіографії.
Життя при всій його складності було цікавим, наповненим, і тільки крута переміна історичних подій, зміна влади, воєнна розруха, особисті нещастя спричинили закономірне — круту переміну й оцієї людської долі...
У червні 1917 року X. Алчевська пише в Харків із залитого сонцем Криму: «Не будучи ніколи фактично родовитою аристократкою, я все ж завжди носила в душі аристократизм духу, те ніцшеанство, яке примушує мене сильно відчувати нинішній, з дозволу сказати, „демократизм" (?!), а, простіше кажучи, — безладдя і... жахаючу вульгарність пролетарів». Невідомо, що спонукало X. Алчевську до подібного висновку, який тоді скидався, мабуть, на екзальтації великосвітської панночки. Насправді ж маємо дуже точну характеристику власних моральних ідеалів, внутрішній бунт як першу реакцію проти грубості й звиродніння розгніваної юрби.
Тільки з роками прийшло відчуття, що мусить змиритися, бо все, що відбувається, — невідворотне. Пізніше в якомусь із листів промайнуло: «наш жорстокий час», і цим «наш» авторка немов дала зрозуміти, що тепер не протиставляє себе загалові, а при всій жорстокості часу вважає його і своїм.
Поезія із промовистим початком «Приємлю світ таким, як він зробився...», мабуть, чи не найбільше дала підстав літературознавцеві М. А. Плеваку оголосити про кінець у 1928 році «ідеологічної кризи» в житті Алчевської, з якої вона, мовляв, вийшла «новою людиною, з новим і справжнім розумінням нашої великої доби, з відданістю новій пролетарській культурі».
У прокрустове ложе казенних характеристик даремно бажали втиснути яскраву й неоднозначну людську особистість, яка намагалась перебороти саму себе, із допомогою свого ratio бодай трохи прихилити непокірну душу до «великої доби». Бо «Приємлю світ таким, як він зробився...» ще не означало, що він, світ, став справді таким, яким хотілось його бачити. У повній же мірі душа X. Алчевської не прихилилась до нього, здається, ніколи. Причини складні, і осягнути всіх їх нині просто нема змоги, хоча з’ясувати бодай деякі, видимі для ока та душі, конче потрібно.
У 1917 році для Христини Олексіївни та її родини почалася смуга непоправних втрат. Улітку під час гастролей по Закавказзі буквально на сцені помер Іван Алчевський. 76-річна мати співака та його найменша сестра були просто убиті горем: для них не стало моральної і матеріальної опори. Нова ж влада не тільки не квапилась допомогти принаймні Христині Данилівні, яка впродовж усього життя безоплатно трудилась у спорудженій та фінансованій чоловіком недільній школі, подарувала освіту понад 17 тисячам неграмотних, витворила унікальну систему навчання дітей і дорослих, була обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Замість достойного пошанування у неї забирають школу, реквізовують її велику й унікальну педагогічну бібліотеку. Жалюгідна пенсія, призначена непоправно пізно — у 1920-ому, за кілька місяців до смерті, — виглядала як милостиня, як більше ніж скромна нагорода за титанічний труд.
Що ж до Христини Олексіївни, то їй у пожовтневий час довелось наштовхнутись на кричуще неприйняття себе деякими функціонерами од освіти (донька мільйонера!), задовольнятися переважно тимчасовими підробітками на різних курсах, у вищих і середніх навчальних закладах Харкова, одним словом, жити в постійному хвилюванні, чи буде завтра робота. Це прикро, бо є багато свідчень, що й Христина Олексіївна була талановитою вчителькою. Збережені у рукописних фондах деякі підготовчі нотатки її до уроків рясніють цікавими думками про мовні й літературні явища, свідчать про намагання авторки, знавця кількох мов, представити рідну в контексті загальноєвропейському, максимально наблизити вихованців до розуміння літератури як мистецтва слова. А колишній випускник 49-ої харківської школи, згодом відомий письменник Ігор Муратов згадував, що у шкільні роки саме Христина Олексіївна найбільше впливала на нього, заохочувала до складання віршів, давала виконувати перші неважкі переклади…
Її ж муза у цей важкий час одкидання, заперечення себе також не змовкала, хоча й начебто оголосила у 1918-ому про своє інтермеццо:
Надовго замовкне бандура моя:
Від жалю порвались в ній струни останні.
Бо кращі надії лежать бездиханні
І гласу народа не чую вже я...
Більшість із «захалявних» поезій Христі Алчевської, народжених тієї пори, у супроводі зворушливої прозової передмови ввійшли до останньої прижиттєвої книжки віршів «Clematis». Вихід її у світ наприкінці 1922 року в польському містечку Каліші заходами інтернованих вояків УНР до цих пір оповитий для нас таємницею. Ясно одне: в X. Алчевської був зв’язок із тамтешніми культурними силами, як і з тими, що діяли у 20-ті роки у Празі — найбільшому осередку українського громадсько-політичного й мистецького розвою за кордоном — й видавали там з-поміж інших журнал «Нова Україна». Недарма такий затятий апологет марксизму, як В. Коряк, у програмній статті «Українська література перед VII Жовтнем» звинувачував X. Алчевську якраз в тому, що «вона дійшла до „новоукраїнського становища"», хоч, мовляв, колись «замість жовтоблакитних ганчірок писала про червоні корогви».
Але головне у віршах X. Алчевської цього часу — не зміна декоруму, а глибокі особисті й соціальні емоції української інтелігентки, передчуття нею ще важчих і кривавіших випробувань для свого народу та людства:
Слов’янська земле, котру вкрила галич.
При сонця заході гориш ти, наче кров!
Лірична героїня «Clematis’y» шукає затишку для своєї душі у згадках про померлих матір, брата, добру знайому, лине думками до величного храму природи й людської творчості («Мелодія», «Домик і соната», «Елегія»), але попри все не мінор, не безнадія домінують у цій книжці, а втілена у вірші «Віки й люди» поважна філософська сентенція, що лишень час — найкращий лікар, найсправедливіший суддя усіх людських вчинків, і з його плином відійде в минуле «той вік, що в людях сіяв жах», «по днях безбожжя зродиться сумління».
Поряд голосної революційної лірики, витіюватого поетичного експериментаторства уявити надрукованою подібну поезію доволі важко, як важко уявити в тодішньому друці й уперше опубліковану «Березолем» у 1991 році поему Христі Алчевської « Кочубеївна». Створивши її за мотивами пушкінської «Полтави», письменниця разом з тим протиставила «Кочубеївну» творові класика, бо піднесла до вершин заслуженої слави не кривавого російського самодержця Петра І, а гетьмана Івана Мазепу — першого великого борця за волю й незалежність України. Історично правдива концепція — чи не найголовніше достоїнство «Кочубеївни», як і показ духовного розкріпачення жінки в тогочасному суспільстві, гостра критика російських правителів, які віками будували свою «славу й міць» на головах «рабів — зневажених народів».
Як бачимо, в період крайньої пригніченості та особистої зневіри і водночас період національно-визвольних змагань українців Христя Алчевська зуміла опанувати себе й навіть вийти за межі свого болю, створити «Кочубеївну», цю своєрідну декларацію власного бачення історичної долі України. Чи не до певної міри це творчий подвиг?!
У наступні роки по смерті матері, з якою була майже нерозлучна, пронизливе відчуття самотності («І я — сама!.. Сама в широкім світі!!!») забиратиме багато душевних сил, ятритиметься раною в поезії, таки змусить іти між люди. У 1921 році X. Алчевську можна було бачити «в обстанові солдатських касарень 51-х піхотних командних курсів. Там доводилось українізовувати орловців, тульців та інших великоросів». Підхопивши тиф, опинившись у час хвороби й після неї на краю бідності, письменниця ледь не померла. І тільки долі та ще якимсь добрим людям можна завдячити, що організували їй підтримку від АРА — американської організації допомоги потерпілим од Першої світової війни в Європі.
Інтерес до життя, творчості прокидався у X. Алчевської поволі, його ознаки бачимо в нечастих виступах у періодиці (журналах «Червона калина», «Червоний шлях», потім — «Всесвіт» і «Комунарка України»), у спілкуванні в редакції «Червоного шляху» із П. Тичиною, І. Микитенком, С. Пилипенком. Цей інтерес до бурхливого літературного життя Харкова засвідчує і В. Сосюра: за його словами, X. Алчевська іноді з'являлася на вечірках «Гарту», «Плугу», сиділа, слухала, і «від неї віяло тишиною мудрої старості». Дивовижно, але враження видатного поета майже адекватне самохарактеристиці Христини Олексіївни, яка, може, аж занадто тверезо розуміла, що в очах літературної молоді вона є «лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини». Її зізнання тим гіркіше, що йде од серця сорокарічної жінки, яка не втішилась радощами жіночо-материнськими, не дорікнула нікому за те становище, в якому опинилася, а терпляче зносила усе, що їй судилося.
Для неї бути потрібною тепер, здається, більше, аніж будь-коли, стає синонімом самого життя. Отож можна уявити, скільки радості постало в душі Христини Олексіївни, коли у Держвидаві України їй доручили переклад із французької «Мемуарів» відомої революціонерки, письменниці Луїзи Мішель, а затим кількох великих епічних полотен Віктора Гюґо.
Завжди близька серцю Франція тепер наблизилась до неї ще й в інший спосіб. Восени 1927 року наша письменниця знайомиться з Анрі Барбюсом, що перебував у Харкові, а під враженням його виступів, творчості, розмов із ним, листування переживає справжнє моральне потрясіння: вона вирішує «більше ніколи нічого в літературі не писати безвідносно до мас і виключно про себе». З-під пера виходять переклади на французьку творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, статті про українську літературу й культуру, призначені для редагованого А. Барбюсом журналу «Monde» («Світ»), ціла низка віршів, присвячених авторові «Вогню». Відсвіт їхньої дружби лягає, здається, на всі останні творчі роки X. Алчевської. Тут мусимо визнати справжній спалах: порівняно небагато поезій, зате велика драматична поема «Луїза Мішель», драматична поема «Загибель юнака», присвячена подвигові 26-и бакинських комісарів, на цю ж тему Закавказзя велике оповідання, радше повість «В Аджаристані», етюд «Килима», в центрі якого — жінка-революціонерка, шкіц «Оторванный от плуга» з його виразним антимілітаристським спрямуванням...
Навіть в означенні жанрових особливостей цих речей помітна спроба X. Алчевської подавати більш сучасні зразки, так як і в ідейно-тематичному відношенні робити їх більш співзвучними з епохою. Але потуги ці, закономірно, не всі виявились однаково щасливими. Навіть найдокладніші розповіді знайомої студентки з Вірменії хтозна чи могли вповні збагатити X. Алчевську знанням побуту, звичаїв, особливостей національного характеру тамтешніх жителів, специфіки революційних подій у Закавказзі. Тоді як французький «матеріал» був для авторки «Луїзи Мішель» майже рідним, тим більше, що молода пам’ять зафіксувала образ Червоної діви, баченої в Парижі на початку століття, назавжди. Видана у 1930 році мізерним тиражем, ця драматична поема стала фактично лебединою піснею Христі Алчевської, вінцем її багатостраждального життя.
Писати ж про світ своїх відчувань чи відчувань таких, як вона, письменниця, здається, більше не наважувалася. Зрештою, вона жила в ті останні 20-ті роки чи не найбільшою мрією: виданням у ДВУ двотомника «Вибраних творів».
Жила, намагаючись за роботою, за творчістю, за думками про високе забувати земне. Лишень раз, здається, та й то ненароком, про свою жахливу матеріальну скруту вона вимовила вголос. Звертаючись листовно до літературознавця М. А. Плевака у травні 1930 року, просила прискорити написання передмови до її творів, бо лишень тоді вона зможе отримати частину гонорару: «Майте ж на увазі, що я — не установа, тому ждати не можу, а жива людина, що їсти хоче!!!». І далі. «Посади я не маю і нізвідки грошей не дістаю. Бо, як це вам відомо, сама себе утримую!!!». Кожним словом цього письмового зізнання водив неосяжний душевний біль за своє принизливе становище, звучало страшне усвідомлення своєї безвихідності. Мрія про нове й неодмінно краще близьке майбутнє, зафіксована в деяких останніх творах, на тлі близької голодної смерті ставала чимраз ілюзорнішою. Тим більше, що відтягувався на невизначений час вихід у світ, до речі, так і не виданого двотомника — головної справи її життя...
Навесні 1930-го, а потім ще раз улітку наступного року Христя Алчевська спромагається на останній відчайдушний крок: клопочеться про дозвіл на поїздку до Франції. Мотив був один, але він навряд чи здався для офіційних кіл достатньо переконливим: придбати книги для перекладання на українську, налагодити стосунки з одним із тамтешніх видавництв. Зрештою, у Франції жила дружина покійного брата Григорія... В такий спосіб, як нам здається, доведена до відчаю письменниця думала емігрувати.
Але Харків вона так і не покинула. Їй, швидше, не дозволили це зробити. Над Україною уже розпростерлись чорні крила її ката Лазаря Кагановича, процеси українізації згорнулись, натомість прийшла хвиля масових репресій проти інтелігенції і спроба тотального винищення всієї нації з допомогою голоду.
Проте Христині Олексіївні так і не судилося стати вповні свідком цих кривавих сторінок у житті рідного народу. Одного дня на залізничному вокзалі її одяг защемило дверми від’їжджаючого поїзда, який протягнув її вздовж перону. Здавна хворе серце після того нещасного випадку голосно нагадало про себе, аж поки не змовкло — як і мріяла — золотої осені 1931-го.
І все ж «пісня життя» Христі Алчевської зі своїми радісними і гіркими рядками не змовкла, не згубилась у плині часу, як залишилась живою і нетлінною краща частина її літературної спадщини, як завжди лишаються для вічності найкоштовніші витвори людського духу.
Л-ра: Березіль. – 1997. – № 7-8. – С. 173-180.
Твори
Критика