«Яблуко від яблуні...»
Віктор Бурмака
Багато може зробити навіть одна людина. Коли ж на ниві народної культури самовіддано працюють хоча б два-три десятки дружних сімей-товариств, то вже тоді з'являються підстави для певності, що «наша дума, наша пісня не вмре, .не загине». «От де, люде, наша слава...», - хочеться продовжити рядком Тараса Шевченка, «а як згадуєш, ще зробили для нашої Батьківщини лише декілька родин — Антоновичі, Куліші, Маркевичі, Рильські, Драгоманові, Грінченки, Франки, Русови, Лисенки, Огарицькі, Косачі, Кандиби, Єфремові...
[…]
Однією з таких патріотичних інтелігентних сімей в Україні була харківська родина Алчевських. Мати Христина Данилівна була засновницею славнозвісної харківської приватної недільної школи, віце-президентом Міжнародної ліги освіти, почесним членом багатьох освітніх товариств. «Просвітителька народу» — скромний і величний напис на її маленькому надгробку, без перебільшення можна сказати, що такою її зробив майбутній її чоловік Олексій, який просвіщав кохану ще до шлюбу. У своїх «Автобіографічних увагах» Христина Олексіївна Алчевська пише про сім'ю: «Всі мамині заходи й школи грошово утримував виключно мій батько (на свій кошт), після того, як він перший на весь Донбас в оцих його околицях віднайшов у надрах вугілля і в широкому запалі своїх народницьких ідей почав підучувати селян кустарницьким способом (колом, у яке впрягали коня, як в жорен) свердлити надра, щоб селяни для себе з надр витягали вугілля... Згодом він зробився промисловцем і мав свої підприємства. Як я підростала — самий тільки батько читав мені Шевченка... Мріяв він про те: також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченкові. (І поставив-таки. — В. Б.). Проте в родині в нас панувала російська мова. Нас, дітей, було шестеро; з них я — наймолодша. Дві доньки й чотири сини, із синів — другий син (Гриць) був композитором, а IV (на 5 років старший од мене) — Іван — співцем (оперовим), відомим в Європі й Америці (вмер року 1917)... Року 1920 майже вся сім’я Алчевських вимерла через скрутне матеріальне становище. Лишилась тільки я, моя сестра і один брат».
Батько Христі під час великої економічної кризи в Росії на початку XX століття збанкрутував, але відмовився посилити визиск робітників заради власного виживання; звернувшись до царя та міністра фінансів з проханням виділити йому кредит і одержавши відмову, у травні 1901 р. кинувся під поїзд.
Достовірним, докладним і цікавим джерелом знань про цю славну родину, а особливо про Христину Олексіївну Алчевську, є збірка її творів, випущених у світ 1990 року видавництвом «Дніпро». До збірки ввійшли оригінальні поезії, переклади, спогади, літературна критика й публіцистика нашої славетної землячки. Не все написане рівноцінне, але твори, просякнуті турботою про долю Батьківщини і всього світу, в яких показано самоту й беззахисність простої людини перед «сильними» в суспільстві, звеличується подвиг, ушановуються видатні майстри літератури, в яких оспівана краса природи й людської душі, — і нині мають неабияку естетичну та історико-літературну вартість.
«Складний і суперечливий поетичний світ X. Алчевської, — пише дослідниця її творчості Л. Грузинська, — хоч і споріднений із творчістю Олександра Олеся, Дніпрової Чайки, М. Чернявського та деяких інших сучасників, та по-своєму оригінальний і неповторний: це світ жінки-інтелігентки, сповнений прагненням гармонії у людських стосунках та особистого щастя і щирим бажанням збагнути довколишнє суспільне життя жінки, безумовно, одвертої, довірливої, що не приховує від читача дії найтоншого поруху своєї душі».
Багато зробила X. Алчевська і як літературний критик та публіцист: брала участь у підготовці третього тому бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1906), рецензувала для цього видання твори українською мовою. У найкращих своїх працях, написаних за дорадянського часу, — «Два вороги міщанства», «Майстри слова», «Мужицька дитина Василь Стефаник», «Памяти Шевченко», «Тогочасне й наше» тощо — вона популяризувала демократичне мистецтво. Російською мовою вона перекладала вірші І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, М. Чернявського та інших поетів; українською мовою — О. Пушкіна, М. Некрасова, К. Рилєєва, Я. Полонського, О. Одоєвського, М. Огарьова, I. Нікітіна, Олексія Толстого, П. Корнеля, Вольтера, Мольера, В. Гюго, П. Беранже, А. Барбюса; французькою мовою — Т. Шевченка, I. Франка, П. Тичину. Перекладала також із польської, німецької мов...
Дванадцять прижиттєвих книжок поезії Христини Олексіївни Алчевської і її драматична поема «Луїза Мішель» пізніше не перевидавалися на Батьківщині аж до виходу вже згаданого однотомника 1990 року. Декотрі поетичні твори не ввійшли й до того однотомника. Але мала рацію письменниця, коли в 1929 році стверджувала в листі до С. Пилипенка: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк...» (Хоча лист адресовано Сергію Пилипенкові, докір стосується не його, а Панаса Любченка, який відхилив запропонований до друку один із творів Христі Алчевської). Однотомник X. Алчевської вперше ознайомлює читачів з найістотнішою частиною її творчого доробку.
Окремо слід сказати про епістолярну спадщину письменниці, яка вперше оприлюднена в однотомнику. Вона представлена листами до українських письменників, знайомих, друзів, літературних і громадсько-культурних діячів того часу. У книзі вміщено листи, що мають важливе біографічне, історико-літературне або громадсько-політичне значення — в них розкриваються мистецькі шукання, літературно-естетичні та суспільно-політичні погляди X. Алчевської.
Ось лише один приклад. За умов сучасного нам національного відродження побутує також міщанська реакція на нього у формі утопічних або лицемірних тверджень деяких міщанських демократів про необхідність «пріоритету прав людини» — не поважання прав людини, а саме пріоритету прав людини над правами нації, щоб протиставити одне другому. З огляду на це дуже актуальним є застереження X. О. Алчевської: «Ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм «я» повинні б сховатися, і це на тім полі, де потрібне єднання, єднання й єднання!»
Особливо цікаво, що слова ці належать людині, яка надзвичайно високо поціновувала особистість — її духовний і світ, її права. Дочка батьків, які все своє життя присвятили служінню народові, і сама теж гідна дочка свого народу, Христя Алчевська писала в листі до Мочульського в січні 1916 року: «... інтереси особи суть мені близькі, інтереси загалу й головне, його характеристика — огидливі, осіб я бажала б бачити над усе вищими й тонкими, загал — супроти них неіснуючим. Інтереси національні головне тому мене цікавлять, що вони разом з визволенням нації приводять особу завше до її власного визволення з-під гніту... Це змушує мене впрягатися в спільний український віз, щоб здвигнути його з місця...»
Скромні могили деяких членів родини Алчевських перенесено під час закладання так званого «молодіжного парку» на інше кладовище, що наприкінці Пушкінської вулиці.
[…]
Сім'я Алчевських... Кожна людина в ній була справжньою особистістю, а вкупі вони становили потужний колектив.
Можна і треба мріяти про суспільство, в якому такі особистості і такі товариства матимуть моральний пріоритет. Про це ж мріяла і Христа Алчевська, рядки з її поезії «Віра» наведу насамкінець:
Темна країна і вільною, й дужою,
Й ясною зробиться знов,
Знов над землею, як осінь, байдужою,
З вірою зійде любов!
Л-ра: Березіль. – 1992. – № 3-4. – С. 155-158.
Твори
Критика
