Де шукати універсальний зміст (Кілька уваг про поезію Петра Перебийноса)
Михайло Слабошпицький
Поетичний дебют Петра Перебийноса — пізній дебют.
Перша збірка віршів професійного журналіста, який пройшов у газетярстві всі посади, редагував газети різного рангу, з’явилася, коли йому вже було тридцять чотири роки. Його ровесники здебільшого повизначалися у своїх ролях на літературному кону, декого з них, шістдесятників другої хвилі, вже навіть фаворизувала — і цілком заслужено — критика, а він у вимірі статистичному опинився в ролі аутсайдера. Були ровесники, котрі мали по кілька книжок і десятки схвальних чи співчутливих рецензій. Добре, що статистика не має ніякого авторитету й жодної ваги в поезії. Вона може впливати хіба що на те, аби прізвище автора якомога частіше «засвічувалося», а тому й засідало в пам’яті загалу. Однак час неминуче вносить принципові корективи. Як відомо, Артюр Рембо написав лише свого «П’яного корабля», а потім узагалі зрікся будь-яких стосунків із літературою, однак назавжди лишився в поезії.
Перша книжка Перебийноса засвідчила його вагання між поетичною публіцистикою, що тоді була однією з ознак літературної моди, й «чистою» лірикою класичного стилю з її настроєвою і стилістичною прозорістю. А вже друга книжка, що вийшла за два роки по дебютній, розкрила його як здібного учня класики. Стало помітно, що Перебийноса не звабили лаври революціонера в поезії, що сповідує він передовсім здорову літературну традицію і добре орієнтується, де рабське епігонство, а де пошук у руслі традицій. Його цікавило новаторство змісту. Рильський, Свідзинський, Сосюра — ось, здається, його найбільші авторитети.
Вивчаючи літературну біографію поета сьогодні, бачиш, що він — «пізній овоч». Його творче дозрівання потребувало часу. Перебийносів рух у поезії по висхідній. Він від природи людина серйозна, але без жодного натяку на якусь ортодоксальність; ця серйозність серйозність селянина, який знає, що ніщо йому задарма не дається, що до всього треба докласти труда й за все треба заплатити. Він не боїться різко заперечити авторитетність того, кого інші вважають авторитетом. Але жодною мірою він — не нігіліст, не богемник у літпобуті, але й не сухар-параграфіст, а сердечна, приязна і доброзичлива людина, з якою цікаво мати справу. (Хоч це безпосередньо і не стосується літературної біографії Перебийноса, але не можу втриматися від спокуси сказати, що мав приємність працювати з ним, коли він очолював у вісімдесяті роки «Літературну Україну»; я був тоді заввідділом критики, і Перебийніс дав мені той максимум творчої свободи, про який тоді й мріяти не випадало).
Перебийніс не вибухнув першою збіркою. Він поволі, але неухильно ріс від книжки до книжки. Багатшою ставала його лірична симфонія світу, глибшала ота дорогоцінна поетична органіка, яка й посилює емоційний вплив авторового слова.
Це місто бачу вперше.
Ось дім. Вікно у сад.
Несуть атланти вперті
потрісканий фасад.
Життя моє незримо
у простір витіка.
І пролітають мимо
діброва, луг, ріка.
І може, я востаннє
дивлюся на траву,
на зрошене світання,
на стежку межову.
Це з його збірки «Княжа Лука» (вийшла п’ять років тому). В ній сфокусовано всі найприкметніші ознаки Перебийносової поезії: домежний лаконізм (інколи навіть здається, що він сповідує естетику й поетику літературного мінімалізму), світлий мінор і та ненав’язлива, сумна іронія, що більше характерна для стоїків, які вже не чекають від життя великої радості, однак і не заламують у відчаї руки.
Нікого. Нічого.
Лиш хліб і вода.
Пророка нового душа вигляда.
Спливають обличчя.
Ридають мужі.
І знаки окличні стоять, мов ножі.
Кривими устами цілують святе,
А пам’ять хрестами у небо росте.
Це — також «знакові» для Перебийносової поезії рядки. Це — її «автопортрет». Це — те, що складає її внутрішню суть, головні літературні прикмети. Поет говорить гідно. Спокійно. Стримано. Стисло (тут уже — вже стилізація «лід Перебийноса»), він «не ковтає крапку». Велемовні ламентації й традиційні наші нарікання на свою долю в нього, звичайно ж, навіть не відчуваються. Сказано: Петро, отже, значить камінь. Закам’яний, як для української сентиментальності, поет. Не подужає вона його розслабити. Важко втриматися, щоб не навести ще й такі яскраво «профільні» для його поезії рядки:
Подвійне житія лицедія міняє подобу лиця.
Бо є в лицедія надія на маску і терни вінця.
Приховує маска лукава гримаси німі і страшні.
Без маски у сяєві слави усі лицедії смішні.
Життя лицедія — не казка.
Не знає він правил і меж.
Обличчя у нього — чи маска,
достоту ніяк не збагнеш.
Ось тільки волосся рідіє,
немає ні зладу, ні сну.
І кований лоб лицедія
не може пробити стіну.
Гротескні гримаси світу не лякають і не тривожать лірика. Він до них звик, як і звик до думки, що це — норма. На жаль, норма. Подобається нам чи не подобається, але — норма. І не розуміти цього може тільки жалюгідно наївний. Ліричний герой Перебийноса знає, що світ є такий, який він є. І нарікати на нього чи засуджувати його — то тільки непродуктивна трата часу. І не вистачить сил цей недосконалий світ переробити. Треба, висловлюючись за Вольтером, плекати свій сад, тобто, вже за Перебийносом, свою душу. Це теж неймовірно важко. Але це — обов’язок для кожного, хто вважає себе нормальною людиною. Перебийніс ніде не декларує цієї думки в ось такому буквальному її вираженні. Однак цей етичний лейтмотив виразно звучить у всій його ліриці. Це — фактично — і головний постулат її кодексу, найважливіша паспортна ознака.
Ясна річ, в одній формулі сказано тільки про основне в поетичній індивідуальності, яка завжди багатша за її схематичне «експозе». Говорячи про Перебийноса, треба сказати й про його баладний лад. Ота його суперлаконічність описів та характеристик, помножена на сюжетну динаміку, творить одні з найяскравіших художніх взірців сучасної балади. Простір його ліро-епічної поеми справді густо заповнений соціальними реаліями; в ньому пізнається час і поетове ставлення до нього. А Перебийносів верлібр — не розводнений за змістом і не стилістично аморфний, як це здебільшого є в наших верлібристів; він тримається на думці, енергії почуття і яскравій акцентованості слова. Окремо слід би сказати й про те, що в ньому приховується напродив цікавий дитячий поет. Як, скажімо, Вінграновський із його віртуозним звукописом та образною оригінальністю. Чи Воронько із гумористичною лукавинкою інтонації та химерією сюжетів. У Перебийноса в таких віршах — рідкісна свіжість вражень, динаміка, стрімка «зміна кадрів», може, саме в цих творах він — «найфілологічніший», бо тут особливо відчутні досягнення гри словом, відкриття в слові.
У віршах останнього десятиліття Перебийніс дедалі частіше оглядається назад, у свою пам’ять, дедалі більше увиразнюється мотив підсумків. Підсумків о різній порі віку. Підсумків дороги. Підсумків діянь. Підсумків думань. Підсумків почувань. Підсумків життя. Підсумків усього.
Вірю, що це — тільки початок підсумків. Підходів до них. Попередні підсумки. Попереду — ще багато днів і дум.
У прекрасному вірші «Стою я в центрі родоводу» поет ось так позиціонує себе в часі:
Стою, допоки Всесвіт не згас,
Праправнук й прапрадід водночас.
Гадаю, з такого усвідомлення свого місця в часі й народжується жадоба наповнити своє тривання в історії важливим етичним змістом, виправдати своє існування, зрештою, відчуття своєї життєвої місії.
Ось тут, мені здається, і треба шукати той універсальний зміст, який несе в собі поезія Петра Перебийноса.
Л-ра: Київ. – 2004. – № 6. – С. 122-124.
Твори
Критика
