23-10-2020 Петро Перебийніс 201

На перехресті серця

П. Сорока

Вивчаючи та аналізуючи літературний процес 70-х і 80-х років, критики зіставляли ці десятиліття як «певні художні фази літературного руху», наголошуючи, що вісімдесяті роки стали своєрідним діалектичним продовженням, зокрема у поезії, років сімдесятих, і розставили в багатьох моментах крапки над «і» й у пізнанні поезії та життя.

Звичайно, розмежування часу на десятиліття носить чисто умовний характер і все ж певна доцільність у такому поділі є. І суттєві відмінності між цими часовими відрізками помітити не так уже й складно. З віддалі часу вони все більш очевидні і яскравіші. Якщо сімдесяті — це, скажімо, час «тихої поезії», точніше летаргійного присипляння думки і волі, зумовленого новим тиском суспільної детермінації, то середина вісімдесятих — процес суспільного пробудження, що призвів урешті решт до глобального вибуху і незворотних змій.

Уже в збірці П. Перебийноса «Світловий рік» (1982) подибуємо перші вияви такого пробудження, що владно спонукали поета до національно-патріотичної тематики. Маємо на увазі передовсім вірші «Поклик бандури», «Вітрила Києва», «Україно! Пісня наша лине...» і, звичайно ж, «Калина молода». Деякі з цих поезій згодом не прорвалися у збірку вибраного і просто дивним видасться як їх пропустила цензура у «Світловому році». Особливо «Калину молоду» — чотиристрофову мініатюру, що відкривала розділ «Дніпровий народ»:

Рости, донько України, молода калино.
Твоя ненька веселенька небесами лине.
Твоя ненька розквітає і сестер вітає.
Виростай же, калинонько, в материнськім гаї.
Цвіти рясно білим цвітом, калино-дитино,
на відраду своїй неньці і своїй родині.
Рости донько-калинонько, бережи коріння...
Сіє зорі твоя мати, твоя Україна.

Як на сьогоднішній день, у цьому вірші начебто немає нічого крамольного для комуністичної системи, навпаки — зустрінемо згадку про зорі і сестер, але не слід забувати, що в ті часи з підозрою ставилися уже до самих спів «Україна» і «калина», а їх поєднання було щонайменше не бажаним.

Особливо наснажений патріотичним пафосом вірш «Поклик бандури», у якому привертають увагу такі емоційні і пристрасті рядки:

Ой, бандура, стоголоса пісня бурі —
ви послухайте, послухайте її!
Як співає зачарована бандура,
замовкають у дібровах солов’ї.
Що за диво та бандура, що за диво,
грім-бандура, струни — трави золоті!
Блискавицею душа її правдива
вибухає на дніпровій широті!

Поет утверджує думку, що бандура, як глибоко національний інструмент українського нарощу, її «жива душа» не збирається помирати, бо за нею стоїть пам’ять народу, яку свято бережуть кобзарі незрячі і суворі.

Поет присягався вірності Україні «гіркою мовою калини», і це було сказано сильно, мужньо і безкомпромісно. Поезія «Україно! Пісня наша лине» віддалено перегукується із уславленим віршем В. Сосюри «Любіть Україну». Можливо, сосюрівські заклики і справді тяжіли над поетом, коли з-під його пера злітали ось такі строфи:

Україно! Пісня наша лине
на дніпровій хвилі громовій.
Я гіркою мовою калини
присягаю вічності твоїй.
Я іду просторами твоїми,
я твоєї прагну глибини.

Україно, рідна Україно,
та мене до серця пригорни.

«Книжка віршів Петра Перебийноса «Світловий рік», слушно наголошує Юрій Цеков, — являє нам автора благословенної пори розквіту таланту.

Все відчутніше пригасає в поезії П. Перебийноса того періоду потяг до масштабних проблем, все рідше він прагне «за всіх сказати, за всіх переболіти», тяжіючи до пісні негучної, задушевної, мелодійної. Притишена фраза зачаровує принадною свіжістю, новою наповненістю думки і щемливою образністю:

Чи зросту зерном у пісні щирій?
Чи землі хоч слово передам?
Роки мчать хмаринами у вирій
навздогін журливим журавлям.
Не кляну я долю незрадливу,
бережу надію лиш одну:
що на рідній українській ниві
упаду зерном у борозну...
(«Чи зросту зерном у пісні пирій...»)

У новій збірці вже не зустрінемо тої залізної констатації і тріскучого оптимізму, які іноді проривалися у перших збірках поета. Його душу заполонюють сумніви і вагання, він більше запитує, ніж стверджує. І це теж стає прикметною особливістю зміни голосу і тональності віршів поета. Водночас посилюється турбота про фонетичну організацію фрази, строфи. Поет вперто шукає нових ритмічних форм:

Ой співає соловейка, заливається!
Ой кує ж та зозуленька за левадою!
— Мамо, скільки вам казати, хай ця хата западеться!
Вікна, двері забивайте, та й поїхали...
(«Ой співає соловейко!..»)

Вдумливі пошуки ритмомелодійних ключів дозволили поетові вийти на нові поетичні обшири, піднести свою поезію на вищий ступінь естетично-емоційного викладу. Хоча одразу ж зауважимо, що не завжди поета тут супроводжував успіх, інколи його зраджувало почуття міри і доброго смаку, подекуди він скочувався до невиправданого наслідування, як от у вірші «Посуха»:

Висне сон, мов примара важка, і злипаються очі.
Будить мати мене, пастушка, хоч будити не хоче.

Золоті ритми безсмертного Франкового «Мойсея», до яких взагалі варто підступати із священним трепетом, менш за все надаються для передачі локального природного явища і переживання малої дитини. Звичайно, ніхто не може поставити «табу» на використання чотиристопного хорею, але після того, як геній увічнив його в біблійній тематиці, поводитися з ним слід було б щонайменше обережно. І все ж у новій збірці набагато більше творчих знахідок, ніж втрат. Заслуговує на увагу хоч би й така несподівана ритміка, що вражає новизною:

Дивіться:
такий я спокійний, уважно слухаю вас.
Обличчя — неначе у кінематографі напоказ.
(«Спокій»)

Привертають увагу використання інбажементу (розчленування слова), вслухання у звукове наповнення слова і те, що називаємо магією звуку.

Відчувається, що поезія Перебийноса стає все більш афористичною, виваженою, сконденсованою. Не рідкість в ній цікаві філософські життєві узагальнення чи просто влучні спостереження, сентенції, яких у ранній творчості він уперто цурався:

Посивіло небо світове,
а мені не хочеться сивіти.
Мій шлях не знав ніяких викрутасів,
мені негоди віку не страшні.
Я кров’ю молодою побратався
із полем у подільській стороні.

Принагідно кажучи, не кожному суджено відчути подих безсмертя, подих вічності. Можливо тому, що зрозуміти і повірити у вічність ще можна, а ось відчути — це інша річ, тут погрібне своєрідне осяння, воля Божа, сходження на душу небесного блаженства. Безперечно, поет відчував такий стан, копи під його пером народжувались ось такі рядки:

Безмежний мозок літ своїх не лічить,
йому секунда смерті не страшна...

Дуже рідко вдається автор «Світлового року» до іронії, а тим більше сатири, вони в його творчості цього періоду сприймаються не більше як винятки. Л жаль, тому що іронічне стело поета зблискує справжніми золотниками, як от у вірші «Іронічний погляд з партеру»:

Багріють у напрузі рубці набряклих вен.
Стоїть уже на прузі співак відомий Н.
Пускає тонко півня розпачливий співак.
У спазмах нетерпіння язик його закляк.
Чоло його зіпріле пашить неначе мідь,
партеру чорна прірва іронію таїть.
Січе вогнем затятим юпітер, мов рентген.
Стоїть німим розп’яттям співак відомий Н.

Не без успіху апробує поет і такі нові для нього жанри як елегія, балада, а також так звані «меморіальні вірші», присвячені Т. Шевченку, М. Рильському, О. Блоку. Прикметно, що автор незмінно опирається на міцне підгрунтя історії рідного краю і намагається здобути повчальні уроки зі сподвижницького життя відомих людей.

Наведемо хоча б кілька рядків із поезії «Слово вдячності братам за Кобзаря»:

Шептали кволі: марне опиратись...
Бурчали ситі: грійся у теплі...
Гримів престол: скорись! Ми — імператор,
Ми — бог, ми — дух всевишній на землі!
А він мовчав. Він грізно хмурив брови
над кручею упертого чола.
Освячена Дніпром, невбита мова
калиною уста його пекла.

Цікаво простежувати як незмінно і потужно розвивався талант поета, як від збірки до збірки мужнів його голос, як виваженішим, пружнішим і натхненнішим ставало письмо, наповнюючись новим чаром і невмирущою силою духу.

Розквітав талант поета не в останню чергу завдяки все пильнішому і уважнішому вдивлянню у космос слова, незглибиму красу звуків, їх вселенський огром і небесну музику.

Українська література останнього піввіку, як відомо, розвивалася двома шляхами, чи коліями, за висловом Івана Кошелівця. Маємо на увазі літературу української діаспори і рідного краю. Та ось що характерно: простежуючи творчий шлях поетів-емігрантів незмінно ловимо себе на думці, що більшість митців-вигнанців, які дебютували досить успішно і навіть вибухово, згодом ішли шляхом повільного спадання і від збірки до збірки їх голос ставав все слабшим і навіть безпораднішим. І це незважаючи на те, що мали вони начебто усі умови для вільного розвою свого таланту, жили в країнах вільного світу і над ними не тяжіла суспільна детермінація та загроза покари за сміливе слово.

В рідному краї над українськими поетами незмінно нависав дамоклів меч, вони мусіли обережно зважувати кожне слово, оглядатися назад, звіряти написане із вимогами внутрішнього цензора, що сидів у ножному з них. Таку творчість сприятливою для внутрішнього і духовного поступу аж ніяк не назвеш. І все ж як самобутньо, вперто і потужно розвивався талант більшості з них. Назвемо хоча б відомі імена Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Володимира Забаштансьного, Романа Лубківського, Володимира Базилевського, Петра Скунця, Степана Пушика, Володимира Лучука. Звичайно, цей ряд можна подвоїти і потроїти. Тож, вочевидь, є щось значно дужче і непереборніше, ніж соціальний тиск, аніж страх бути покараним за щире і правдиве слово. Ця незрима сила — рідна земля, мовне оточення і, звичайно ж, вдячний, спраглий на щире слово читач, без якого поет може задихнутися, як без повітря, чи без озону.

Безперечно, це добре розумів Перебийніс, який мав змогу побувати за океаном і зустрітися з українськими поетами-вигнанцями, перейнятися їхніми труднощами і проблемами. Тому він незмінно повертався до оспівування величі рідної землі, її одвічної життєдайної краси і сили. Чимало таких поезій і в новій збірці поета «Третя спроба» (1983).

Краю мій коханий, щире твоє слово, небо твоє ніжно-голубе.
Рідна Україно, земле колискова, обіймаю піснею тебе.

«Третя спроба» — назва символічна і надзвичайно влучна. Це відчайдушне зусилля митця попалати нову духовну висоту, що скоряється не кожному і досягається тільки винятковим напруженням усіх духовних сил і зусиль. Зовсім не випадково зустрічаємо у програмному вірші під одноіменною назвою такі тривожні і місткі рядки, що дихають передчуттям чи то біди, чи нових випробувань: «на сполох б’є душа моя тривожна, гримучий світ зачаєно примовк...», «пекучий трунок пізньої покути мене проймає хмелем боротьби», «душа затята полум’ям вирує, для відступу відрізані путі, можливо, в мить напружену помру я на взятій, на останній висоті. Можливо, тінь огуди вузьколоба впаде на буйну голову мою».

Хто вдумливо і неупереджено простежить творчий шлях поета, безперечно, відчує як упевнено і вперто виривався він з тенет комуністичної ідеології, еволюціонуючи від соціалістичних ідей до християнського світосприйняття, від принципів космополітизму та інтернаціоналізму до утвердження національної самобутності, національної самосвідомості. Якщо у перших збірках поета час від часу проривався «червоний акорд», то в пізніших книгах він звучить все пригніченіше і тихіше, а у таких книгах як «Третя спроба», «Срібне весілля», «Пісні пам’яті» його зовсім не чути.

Шлях П. Перебийноса у поезії — це шлях людини чесної, мужньої, справжнього патріота рідного краю.

Нелегко було у ті сутемні, суперечливі часи, коли імперія виходила на новий виток своєї згубної спіралі, здобутися на щирий спів, уникнути фальші, навіть голої декларації і показної патетики. І все ж поет це зумів. Від збірки до збірки він по краплі вичавлював з своєї душі раба, і ця важка внутрішня боротьба із самим собою гідна подиву і захоплення.

Поглиблюючи роздуми над долею України та її талановитого народу, поет не втрачає надії на її нове відродження, новий розквіт. І ця трепетна і свята надія поета зігріває внутрішнім світом більшість його віршів громадського звучання. Згустки невмирущої духовної енергії пронизують вірші, присвячені отчому краєві, тому маленькому куточкові рідної землі, звідки почалася дорога поета у великий і тривожний, вабливий і суперечливий світ. Такі вірші повні алегорій і асоціацій, прозорих паралелей і порівнянь. Скажімо, малесенька річка Мурашка, на берегах якої проходило дитинство майбутнього поета, яку він, власне кажучи, відкрив українському читачеві, своєю життєдайною силою нагадує поетові й рідну мову, яку так хочуть умертвити вороги, й саму Україну.

Уже на початку 80-х років П. Перебийніс зробив принципово новий крок в освоєнні грозових обріїв дійсності. Це проявилося насамперед у тематиці, що носить виразно національний характер, однак, простежується і в образній структурі. Його поезія стає камерною, навіть елегійною, поет все більше прагне вдумливої притишеності, не шукає у символах тільки первісних значень, а подвійного дна. Його поезія наповнюється вагомою глибинною течією і вимагає своєрідної інтерпретації. Тепер вона розрахована не на поверхневого читача, а на людину, здатну активно співтворити, співпереживати разом з автором.

Зі сторінок збірки «Третя спроба» у чистому світлі краси і правди постає привабливий образ ліричного героя — людини відкритої, прямої і нелукавої. І це видно не тільки із його декларативних заяв, в чому, принагідно кажучи, немає нічого поганого, адже слова поета — це вже не тільки його діла, а й вчинки, постійна готовність прийти на допомогу іншим. Ліричний герой залишається послідовним у своїх попередніх заявах — у причетності до всього, що стосується долі людини і життя планети. Його девіз — жити по совісті. Він чітко протиставляє себе усьому нелюдяному, пихатому, зухвалому, не марить «вершинами бронзи», не дивиться на інших спогорда, «не міряється лаврами h славними». Ось одна із його сокровенних і високих мрій, що сприймається як заповіт самого поета:

Хотів би я, щоб слово незрадливе жило, немов душа моя нетлінна, щоб тихо на горі моїй зронила бодай одну сльозину Україна.

(«Коли мене на цій землі не стане...») Ліричний герой гостро відчуває свою неповторність, навіть обраність, але не має від цього ні пустого самовдоволення, ні пихи, ні марного самолюбства. Він сповнений святим почуттям — високої людської гордості: Людина я — на свято і на будень.

Єдиний я.
Таких нема й не буде.
Єдиний.
Поміркований чи дивний, який вже є, але — єдиний.
Людина...
(«Єдиний»)

Віддалено ці вірші перегукуються із Симоненковим «Ти знаєш, що ти людина», але немає в них простого переспіву чи епігонства, а є та внутрішня висока спорідненість, що дозволяє говорити про творчий перегук і суголосність двох талановитих поетів.

Жадаю правди. Мучуся ночами,
ловлю ранкові зорі голубі.
Себе у світі змерзлому вивчаю
і скреслий світ шукаю у собі.
Докопуюсь до істини простої,
до кореня праслова і рядка.
Доскіпуюсь, допитуюся: хто я?
І що таке — душа моя тремка?
(«Новорічний роздум»)

Збірка «Присягаю Дніпром!» (1985) сприймається як логічне продовження попередньої книги поета. У ній не зустрінемо якихось нових тем чи несподіваних відкриттів, радше — поглиблення тих же мотивів, що домінували в «Третій спробі». Поет ішов шляхом освоєння ліризму, посилення мотиву оповідальності, щирості і задушевності. Для поета стає домінуючим те, що можна назвати «оголеністю душі», тобто цілковитою щирістю, повною одвертістю.

Свої переконання він висловлює прямо і твердо, а про життєву позицію говорить аргументовано і переконливо. Одинадцята збірка поета є добрим прикладом того як тематично-жанрові нагромадження кількісного порядку логічно і природньо переростають у поетичну якість. На цьому, власне кажучи, не раз наголошували критики. Ту високу тональність граничної щирості поет витримує від першого і до останнього вірша. Безперечно, програмним твором, до якого сходяться усі силові поля цієї книги, є вірш «Я спитав у води»:

Я спитав у води:
Звідки ти прийшла?
І сказала вода:
З глибини джерела
Я спитав у води:
В чому сила твоя?
І сказала вода:
В чистоті ручая.
Розрослось джерело
В чорноморський огром,
і сказав я землі:
Присягаю Дніпром!

Вірш поета стає також все більш простим, прозорим і ясним. У ньому не подибуємо тої туманної ускладненості і еклектичної метафоричності, за якою починають ганятися молоді поети. Перебийніс залишається вірним добрій класичній школі, що вимагає від поета високого професіоналізму і незрадливого художнього смаку. З цього приводу цілком доречним видається нам навести цитату із роздумів М. Косіва, опублікованих у ті часи в молодіжному часописі «Дніпро». «Досвід поетів «традиційних», — пише критик, — спонукує привернути увагу до естетики розповідного вірша, аби рішучіше відділити простоту від спрощеності, одновимірності; простоту глибинну, ту, яка властива, скажімо, народній пісні, від тієї, що ковзає по поверхні явищ і фактів життя; тобто, іншими словами, відділити поезію від непоезії. Слід привернути пильнішу увагу і до художнього стилю, поєднаного із особистістю поета як субстанції творчої й індивідуально неповторної, через яку особисте, внутрішнє набуває прикмет загальнолюдського. Прагнуть того й самі поети, як це виявилось під час дискусії про сучасний стан поезії, що велася позаторік на сторінках «Літературно? України». Бо таки й справді не можна збагнути у всьому обсязі творчий доробок поета без урахування того, що дає йому життєвий досвід, ідейно-естетичний напрямок його шукань, все пережите й передумане».

Особливу увагу в цьому плані привертають вірші Перебийноса на сільську тематику, яких у збірці «Присягаю Дніпром!», мабуть, більше, ніж в інших попередніх збірках. Ці поезії не стільки навіюють почуття щемної ностальгії, які передано поетом дуже тонко і майстерно, а й спонукають до думки, що саме село залишається останнім острівцем здорового морального життя, самобутньої української ментальності. Тут поет, увочевидь, відштовхувався від Шпенглерівського твердження, що «селянин — єдина природна людина, єдиний пережиток культури, який зберігся».

Я тінню власної вини стою посеред поля.
І виринають з далини діди високочолі.
Стою, дивлюсь на рідний край
і чую клич нетлінний:
далеких предків пам’ятай
до сьомого коліна.

Звичайно, погляди поета на жителя міста не такі радикальні, як в автора «Присмерку Європи», що вважав міщанина — «новим кочівником, паразитом, позбавленим традицій, розчиненим у безпредметній масі, людиною фактів, безбожною, інтелігентною, безплідною, пересиченою глибокою відразою до селянства».

І все ж у ностальгії П. Перебийноса за селом відчувається щось трагічне, глибоко печальне, болюче.

Падав сизий порох на суниці, гуркотіли в полі трактори.
Прощавай, покинута кринице, не потрібні людям хутори!
Гуркотів намет небес дірявий, а село купалось у грозі.
І стояв засмучений журавлик на кленовій змученій нозі.

Однак, не буде перебільшенням наголосити, що поет завжди намагався проповідувати свою, кажучи словами Куліша, селянську філософію, «взявши її прямісінько з «Євангелії»:

Ой гірка моя калино!
Хай нам солодко живеться,
Хай там сонечко сміється,
а солодше із тобою
із тобою та й гіркою.
Ой, гірка моя калино!

Природу поет сприймає як частину світової душі і все в ній живе і вічне, як жива душа людини. Болісно реагують в поезії Перебийноса на грубу наругу дерева і квіти, комахи і трави. Особливо показовим з цього приводу є вірш «Як тополю корчували», у якому з винятковою проникливістю розповідається про живий біль зрубаної тополі:

Хитнулася тополя, застогнала і глухо впала, обламавши крила.

І стало тихо. І лише ворони під небесами чорно кружеляли, неначе ласу здобич назирали на грізному якомусь бойовищі.

В інших віршах автор творчо розвиває мотиви попередніх збірок. Природність, оригінальність, мудра стриманість — ось ті орієнтири, які обрав поет і в наступній збірці «Срібне весілля» (1986). Прикметно, що тут найчастіше зустрінемо вірші, де немає вельми яскравих епітетів, вражаючих метафор, вишуканих порівнянь та інших тропів, а сила їх емоційного впливу не менша, якщо не більша од усіх попередніх творів поета. В чому тут секрет? Розгадати його не просто. І таємниця, якою окутані більшість віршів пізнього періоду, залишається таємницею, та все ж деякі закономірності простежити можна. Передовсім поет говорить просто і задушевно, вживає ті єдино вірні слова, які тільки можливі для передачі глибоких душевних переживань. А ще його вірші завжди щирі, а щирість, як відомо, важко, а то й неможливо імітувати чи передати метафоризованою фразою. Щирість потребує ясності і прозорості. Як у народній пісні, народній думі. І головне: поет демонструє високу шляхетність людських почуттів, проповідує народну мораль, красу людських взаємин. У більшості віршів нуртує ота емоційна наснаженість, освітлена промінням великої любові з пристрастями і боріннями.

Бажання прекрасного, зустрічі з ним і роздуми над сутністю людського життя дали поштовх для написання таких поезій як «Тополині сніги», «Над берегами весноталу», «Серед нив і див» та багатьох інших.

П. Перебийніс уміє майстерно подати контурний малюнок настрою, економно розпорядившись словом «на дуже малому просторі», як влучно висловився Леонід Горлач. Сувора вимогливість до себе, строгий підхід при упорядкуванні збірки дозволяють поетові уникнути композиційної розхристаності, сюжетної розпачливості, а то й просто — прохідних віршів.

Митець добре розуміє, що для читача надзвичайно важливо бачити «коріння поетичного дерева», цікаво дізнатися звідки воно проростає, з якої землі, адже це так багато дає для розуміння поезії і душі поета. Саме тому він так часто повертається у світ свого дитинства, на милі серцю гони отчого краю.

Як неможливо уявити І. Драча без Теліженців, Д. Павличка без Стовпчатова, так неможливо уявити П. Перебийноса без Слободи — мальовничого села на Вінничині. Він багато пише про цей край, оспівує його красу і велич тих невтомних трудівників, що живуть тут. А ще Слобода — це нев’януча любов його матері і полинна пам’ять про батька. Чи не найбільше присвятив автор поезій саме батьківській темі, внісши в неї чимало нового, оригінального і своєрідного.

«Не надивились ми на тата, не намилувались ним, — пише поет у передмові до збірки вибраного «Дар Вітчизни». — Тяжке горе впало на нас невдовзі після повернення його з фронту. А велике горе після великої радості — подвійне горе. Тато загинув по-солдатськи, на варті народного добра. Серед тієї лютої повоєнної зими біг я, простоволосий, нескінченним засніженим полем, через яке на промерзлих санях везли суворого молодого тата з незвично білим, осяяним світанковими снігами обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як захистити її від неймовірної, несподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх скрижанілих од болю очах, зойкнула і спіткнулась у глибокому заметі перед нашими кленовими ворітьми...

Якось одна жінка з мого села послухала по радіо вірші і здивувалася: «А Перебийніс пише все про тата та про тата».

Що ж, я не ображаюсь на землячку за таке незвичне розуміння поезії. Я сприймаю її слова як добру оцінку моєї роботи. Мабуть, коли поету вже нічого сказати про батька, то йому не варто далі писати».

Новим творчим злетом П. Перебийноса стала збірка «Точний час», що вийшла друком 1990 року в столичному видавництві «Український письменник» тиражем дві тисячі примірників.

«Доля людини, доля землі віддзеркалюються у віршах «Точного часу» в усіх її складнощах і суперечностях, — писав Олекса Новицький. — Це не міраж, це наше минуле постає перед широко розплющеними очима поета, і він гортає незабутні сторінки, бачачи їх у нових вимірах. Болем відзивається час, «коли не колосками, не борошном — попелом вітер пропах, тужно, безхлібно і порожньо у придніпровських степах. Мертва земля не скородиться, сохнуть осот і спориш...». І голосом зболілого серця мовить поет:

Земле моя — хлібородице!
Чуєш? Куди ти летиш?»

Більшість поезій збірки пройняті пекучим болем за долю людини, її майбутнє, захмарене зловісною примарою чорнобильської трагедії. Але поета не менше хвилює і проблема духовного виродження, манкуртизму, бездуховності, про що свідчать вірші «Радіація душі», «Перевертні», «Почерк яничара», «Убите слово» та інші. Саме в цих віршах відчутно звучить «незмовкний відгомін гнівного викривального голосу Тичини перших років революції, голос гніву і протесту».

«Створивши майже півтора десятка поетичних книжок, — узагальнює В. Грабовський, — П. Перебийніс дав читачеві ліричного героя, який зневажає мудрість компромісів, але свято шанує людську гідність, не знає вищої престижності в суспільному житті, ніж пристрасне утвердження людяності в людини.»

Поезія Перебийноса завжди залишалася співзвучною духові нашого часу, в ній простежується тісний зв'язок з передовою наукою, поступом людства шляхом прогресу, захоплення новими дивовижними відкриттями, які приходили на допомогу трудовій людині.

Ще Анатоль Франс підкреслював, що «наука без літератури бездушна і груба, а література без науки пуста, тому що сутність літератури є знання».

Підсумовуючи досягнення української поезії 80-х років, П. Осадчук наголошував: «Маємо нині достатньо підстав говорити про успішні поетичні рейди видноколами науки, здійснені в творчості І. Драча, Л. Вишеславського. Поезія — як повітря, без якого погаснув би той прометеївський вогонь, що рухає техніку й індустрію. Вочевидь тешу в сфери НТР, індустріальної праці, екології проникає слово таких хороших і різних поетів як М. Вінграновський, П. Скунць, Н. Тихий, Є. Гуцало, Б. Мозолевський, Б. Степанюк, О. Лупій, М. Луків, П. Перебийніс...»

П. Перебийніс належить до числа тих небагатьох поетів, про яких з певністю можна сказати, що вони мають власний вироблений стиль, і їх твори не можна сплутати з творами інших поетів. Неповторний голос митця впізнається, що називається, з перших рядків. І це дає нам підстави дещо детальніше поговорити про особливості творчої манери поста, арсенал тих художніх засобів, якими він своєрідно послуговується. Передовсім упадає у вічі вміння віднаходити свіжі і неповторні епітети, що допомагає створювати живі художні образи:

Десь там за вікнами,
зросте на гіллі
калинова ягода слова.
Ти чуєш, нащадку,
Я — пам’ять землі,
я пісня твоя чорноброва!

Першим із критиків, хто звернув пильну увагу на перебийносівський епітет, був В. Грабовський, який у шкіці до творчого портрета письменника писав: «Особливо приваблює уміння поета розцвічувати структуру вірша — живу, рослинну в своїй основі — несподівано точними коштовними росинками епітетів, як ось: «Дзвенять засмучені медалі луною грізної війни». Оці «засмучені медалі» не тільки напрочуд вичерпно характеризують змальовану у вірші ситуацію («Я народився в переджнив’я») — вони вповні відбивають емоційний лад усього поетового покоління, витворюють саме ту нову смислову якість, яка збагачує наше розуміння всенародного подвигу в роки війни...

До речі, сьогодні епітет, як один з основних поетичних засобів, невиправдано забутий, буквально поодинокі поети ще знають йому ціну, — для загалу це вже щось надто загальне... Та культура поетичного мислення неможлива без культури епітета — тут Перебийніс має цілковиту рацію».

Привертають увагу і метафори поета — завжди несподівані, повнокровні, наскрізь оригінальні. Автор відзначається пильною увагою до слова, намаганням проникнути в його всесвіт, збагнути до кінця магію його звучання. Можливо саме тому в нього так багато неологізмів, що відзначаються своєю життєспроможністю і органічністю.

Ці словотвори повнозвучні, місткі, сказати б густі, як бандурна струна. їх так і хочеться увести у свій лексикон, зробити своїм духовним надбанням. Назвемо хоча б деякі з них: серцепад, повноцвіття, сонцепроменем, словосплав, дивниця, зеленолистя, багряноцвіття, вогневіти, голосіється, яснодень, гримниця, дніпроцвіт, сірослові зітхання, веснотал... Звичайно, цей ряд можна подовжити утричі та більше разів, і віриться, що неологізми поета ще знайдуть свого вдячного дослідника.

Вірші поета завжди захоплюють «сконденсованою напругою думок і почуттів, читаючи їх, не замислюєшся над вишуканим звукописом фрази чи незбагненною врочистістю звучання акцентного вірша, — вважає Юрій Цеков, — все гармонійно й доцільно, як земля під сонцем, і тому вільно почуваєшся у світі образів, одразу переймаєшся думками й хвилюваннями героїв, тобто виникає той не завжди усвідомлюваний момент духовного співзвучання, що тільки свідчить про справжню, а не імітовану пісню».

Для поета властива пильна увага до художньої деталі, уміння виділити найсуттєвіше і поставити його на чільне місце чи, точніше, висвітлити його з певного ракурсу.

Фраза у Перебийноса майже завжди лаконічна, форма проста і одночасно вивершено гармонійна.

1996 року вийшла нова книжка поета, яка мовби акумулювала в собі найкращі риси яскравої творчої особистості і стала справжнім явищем нашої культури — збірка «На світанку роси». Тут зібрано майже триста високохудожніх поезій, справжніх перлин філософської та інтимної лірики. З них постає непокірливий, бунтівливий і водночас ніжний, довірливий, гранично відвертий ліричний герой, який володіє історичним баченням, усвідомлює свою кровну причетність до стражденного, але духовно розкріпаченого народу, герой, який настійно прагне докопатися «до слова, до основи, до зерна».

Майже кожен вірш таїть у собі якусь таємницю, якусь магічну загадку, хоча ідеться начебто про речі звичайні, земні і навіть буденні. До таких поезій завжди хочеться повернутися, подумати про те найглибше, найсокровенніше, що хоче сказати нам поет і що заховано у підтексті, за живою магією неосяжного і нескінченного художнього слова. Автор уже досяг тієї зрілої майстерності, коли усе підвладне його перу, його таланту. Це справді сучасний, навіть модерний майстер (не в значенні — галасливий штукар, яких сьогодні так багато на українському Парнасі), який віртуозно володіє вільним віршем — верлібром і залишається водночас істинно українським, закоріненим у космос рідної землі національним художником.

Л-ра: Дзвін. – 1997. – № 11-12. – С. 114-119.

Біографія

Твори

Критика