23-10-2020 Петро Перебийніс 91

Гіркою мовою калини (Сильвета Петра Перебийноса на тлі літпроцесу)

Т. Салига

Впадає в вічі, що сучасна критика, а то й літературознавство, розглядаючи літературний процес, полюбляють його ділити на окремі десятиліття. Так утворились дуже умовні літературно-часові поняття: сімдесятники, вісімдесятники, дев’ятдесятники. За таким же принципом критика уже послуговується терміном двотисячники. Етимологічний корінь цих понять, зрозуміло, в аналогії до слова « шістдесятники». Думаю, ніхто не сумнівається, що не всіх, хто дебютував чи видавав свої твори у шістдесяті роки, слід так іменувати. Феномен шістдесятництва — явище світоглядне, естетичне та суспільно-політичне, а не тільки часове. Це аксіома. Та багато-хто всупереч звичайній логіці «виписує» собі творчу «метрику» шістдесятника. Так само як деякі сорокалітні (а то й більш - літні) «молоді» раптом почали цуратись самі себе вчорашніх і, щоб стати «інакшими» (вислів Г. Штоня), оголосили себе постмодерністами. Так «інакшими» не стається, бо в постмодернізмі, як і будь-якому -ізмі, окрім бажання бути оригінальним ще треба щонайменше мати не тільки бажання.

Василь Махно у післямові до антології «інакших», себто до збірки творів двадцяти дев’яти авторів нової української поезії « Дев’ятдесятники», яку він впорядкував, дійшов висновку: «Кожне покоління приходить в літературу з особливим бажанням утвердитись, гадаю, що найближчими у цьому до дев’ятдесятників є вісімдесятники, і не тільки тому, що останні зрозуміли сутність мистецтва слова і принесли новітні світоглядні та стильові домінанти, але, що більш важливо, повернули літературі її справжність, первинну сутність... Координати часу не завше виявляють спільність тільки в параметрах одночасного дебюту — хоча щось-таки визначають».

Не спростовую цих завищених оцінок, які, очевидно, стосуються всіх авторів, бо веду мову не так про оцінки, як про принцип підбору імен. Хоч, правда, Іван Фізер із цих двадцяти дев’яти поетів, які за Махном «повертають літературі її справжність», в авангард сучасної поезії зачислив тільки п’ять: Сергія Жадана, Степана Процюка, Романа Скибу, Івана Андрусяка, і укладальника антології «Дев’ятдесятники» Василя Махна та ще дев’ять імен інших: Віктора Виноградова, Поліну Галенко, Ірену Завальнюк, Людмилу Кундас, Тетяну Мартинюк, Олега Короташа, Ольгу Куратову, Віктора Шушмана та Наталку Самчик.

Очевидно, комусь третьому не важко було б укласти ще іншу «обойму» імен, що залишилися поза увагою В. Махна та І. Фізера. Адже, професор Іван Фізер сам застерігає, що « класифікувати літературний процес за десятиліттями — річ надто сумнівна, хоча водночас і надто спокуслива».2 А спокусливість завжди підступна, то він все ж зіставляє літпроцес 80-х, 90-х та 2000-х. Так само виокремив у групу « інакших» покоління дев’ятдесятників В. Махно, правда, порушуючи «автономію» вісімдесятників.

Але навіщо оцей дещо історіографічний екскурс від предмета даної розмови? А предметом обираю поезію Петра Перебийноса, який опублікував свою першу збірку «Червоний акорд» 1971 р. Наступні книги друкував в усі поточні десятиліття, а нові публікує й зараз. Отже, як вони у системі тяглого літпроцесу співіснують чи уживаються з тими книгами, що зведені до спільних знаменників, так званих «десятників».

І справді, «координати часу не завше виявляють спільність у параметрах одночасного дебюту». Та все ж хочу назвати авторів перших книг (із різницею виходу у світ плюс-мінус один-два, а інколи й три роки), що дебютували майже в той самий поколіннєвий час, що й Петро Перебийніс. Це — Володимир Базилевський, Анатолій Глущак, Володимир Забаштанський, Станіслав Зінчук, Світлана Йовенко, Роман Качурівський, Володимир Каліка, Валентина Малишко, Василь Моруга, Микола Палієнко, Віктор Романюк, Микола Малахута, Богдан Стельмах, Галина Турелик, Микола Федунець, Марія Людкевич, Іван Чернецький, Леонід Талалай та, мабуть, ще десятки імен.

На сьогодні філологічному читачеві це імена більш і менш відомі. Володимир Забаштанський, Леонід Талалай, Володимир Базилевський — лауреати Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Хтось загубився в часі, хтось символічно існує як літератор, когось несправедливо не помітили. Чи можна їх називати сімдесятниками? Швидше — ні! Хіба-що за одночасністю видань збірок. Тим паче, що більшість із них виростали із ідейно-естетичного феномену шістдесятництва і на платформі шістдесятництва творчо розбудовувались. Вважаю, що й Петро Перебийніс теж:

Тато з поля приніс у пілотці жовту втіху — качани кукурудзяні.
Ми в пательню налущили зерен, щоб натріскались півники.
Гарячі такі і хрусткі.
А мама нагримала: не до виграшок!
І змолола на жорнах півників,
Щоб зварити з них бевки рідкої.

Як бачимо, це далеко від соцреалізму, до якого у сімдесяті роки ревно кликали його охоронці. Тут соц- реалізмом є хіба тільки пілотка, як символ солдата, що був мобілізований на війну «с фашистской силой темною». Здолавши лютого ворога, цей солдат носить пілотку як знак воїна-переможця, а натуралістична реальність така, що він, цей воїн-звитяжець, в умовах сталінського « раю» не може дати дітям «натрісканих півників кукурудзяних», бо материнські руки на жорнах радянського добробуту змушені їх змолоти на «бевку рідку». Це хіба не симоненківський мотив, не його одвертість? Тут відсимоненківський образ, слово, його гірка правда уже під художнім пером Перебийноса обростають новими конотаціями, відкриваючись у паралельних інваріантах суворої дійсності.

Духовна енергетика рідної землі, пісні, слова, мови, обряду, способу життя, взагалі духовного менталітету нації Перебийносу, як і багатьом, хто вже навіть працював у літературі і, тим паче, тим, що в літературу входили, відкрилась через покоління шістдесятників. Це вони проголосили гасло повернення до отчих джерел, до фольклору, історії, культури народу.

Сійся-родися жито, пшениця!..
Перемішалися зерна, слова.
Сипле насіння Божа десниця, дихає дзвінь вітрова.
Бризкає долу, дзвонить у скроні, в серце росою — зерно!
І не відомо сину чи доні, чим так чарує воно.
Гей, не проспіте, зніжені діти, долю зерна!

Сяйвом святого хліба зігріта пам’ять земна.
Пахне льодами хресна водиця.
Перемішалися зерна, слова.
Сійся-родися, сійся-родися, пісне жива.

Цей вірш, з виразною релігійною атрибутикою, надруковано у збірці «Третя спроба» 1983 p., коли до горбачовської перебудови було далеко, а цензура ще не пускала у світ навіть елегійні описи природи. Веду до того, що Петро Перебийніс, хоч і працював на відповідальних номенклатурних посадах, «сорочку патріотизму» та батьківської віри одягнув, як багато-хто, не в післяперебудовний період. Врешті, вірш «Сійся-родися», як цілий ряд інших творів, цьому безпосередні свідки. Етимологічно вони із естетичної ідеології шістдесятництва, а коли написані — питання інше, тобто питання, сказати б, стильового руху в творчій палітрі поета.

Дмитро Павличко про поезію П. Перебийноса висловився дещо по-іншому. Правда, він не торкався генези мотивів поетових віршів. «Перечитуючи поезію П. Перебийноса, — каже він, — я намагався прилучити його до якоїсь плеяди відомих сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи до наймодернішого покоління наших поетів, але в мене ця справа не виходила. Отже, я хотів би сказати насамперед, що за ознакою філософського настрою, за тужливим, але спокійним ставленням до минущості дійсного та уявного людського життя, за способом лаконічного й чіткого вислову поезія Петра Перебийноса — це неповторний, самодостатній світ зі своїм, як сказав про це Михайло Слабошпицький, універсальним змістом».

Підбудова цього універсалізму, тобто художня організація вірша — мелодика, образи і загалом поетика — найчастіше засновані на фольклорі. Фольклор для Перебийноса — стихія, в якій він органічно присутній, живе нею, а вона живе в ньому. Це код його душі, спадок роду, еволюція генетичної свідомості. Для нього фольклор не візуальне замилування ним самим, себто красою народної творчості, а спосіб мислення, якщо хочете, спосіб життя за традицією. У силовому полі поетики фольклору П. Перебийніс просто майстер.

Лети, вітре, на Вкраїну, неси вісточку чаїну до рідного краю.
А я помираю...
Боровся я до загину за воленьку, за людину.
Лети, вітре, не барися, Україні поклонися.
Поклонися Дністру-свиту, завітай у білу хату.
Там дівчинонька чекає, в неї коси — два Дунаї.
Скажи, вітроньку, дівчині — хай не плаче в самотині.
Хай другого покохає, а я помираю...
Ой не треба, вітре-брате, про другого їй казати!
Перевій стежки-дороги до її порога.
Повій леготом зеленіш, поцілуй за мене дівчиноньку
мою вірну та вертайся з України.
Лети, вітре, та й до моря через гори, через горе!
Тяжко, брате, помирати.
Жде дівчина в білій хаті.
В неї коси — два Дунаї...
А я помираю...

Цей своєрідний переспів твору Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну», як бачимо, став самостійним твором, у якому вловлюємо присутність знаменитої пісні, фольклорну поетику і, звичайно, самобутність версифікації П. Перебийноса.

Він каже: «Моя поезія — це моє життя. Це моя чорнява подільська земля, без якої неможливо уявити планету. Це мій древній хліборобський рід, без якого неможливо уявити людство... мало сказати, що я люблю свою землю. Я приріс до неї думками і серцем».

Таке поетове одкровення аж ніяк не з тіста красномовної патетики, а якраз є природнім подихом його поетичної свідомості, в якій художній образ завжди адекватний станові душі автора. Іншими словами можна сказати: він, що відчуває, чим живе і як живе, те переливає у вірш. Природність та відкритість для нього — основа поетичного мислення, основа художньої правди:

Коли полину у далекі мандри, візьму з собою вузличок землиці — тієї, у якій коріння хліба, тієї, у якій моє коріння, яка ще зберігає подих предків, яка дарує силу та одвагу.

Нехай у цій маленькій дрібці грунту живе краплина рідного повітря, яка мене можливо порятує, коли полину у далекі мандри, коли нараз мені в чужому краї не вистачить на подих Батьківщини.

Коли полину у далекі мандри, коли поміж небес та океанів не втримають мене сріблясті крила, — зостанеться зі мною дрібка грунту, і я розвію над широким світом живучими пилинками землиці — тієї, у якій коріння хліба тієї, у якій моє коріння.

Навіть в умовному ілюзорному світі праотча духовна енергетика зоставатиметься з поетом, як вічна матерія людського буття.

Перечитуючи сьогодні Перебийнісові збірки віршів, легко помітити, що поет завжди відчував естетичну динаміку часу і творчо у ній перебував. Доба метафоризму із « культом» поетичної форми та експериментів зобов’язувала його бути творчо адекватним часові. Правда, Перебийніс експериментував, сказати б, «помірковано», тобто не так радикально, як це робили поети Київської школи, які за оцінкою її дослідника Тараса Пастуха « надавали перевагу як сказати перед що сказати, їх цікавила не семантика, а естетична інформативність поетичного повідомлення. Така вихідна засада авторської свідомості — розгортання у віршах не смислових, а естетичних ліній вела до певного домінування формотворчого і приглушення семантичного начал».

За природою таланту П. Перебийніс — лірик, для якого найбільш органічні класичні форми вірша, але й верлібр для нього також легкодоступний. До форми вільного вірша, як на мене, поет звертався не з метою показати своє вміння версифікувати в різних поетичних системах і не для самого експерименту, а тоді, коли цього вимагав предмет розмови. Верлібр для нього — це «скорочена» лапідарна форма розмови, яка по-своєму відкриває вільні простори асоціативним полям, активізує уявлення реципієнта:

Повертаюсь до міста з негоди, з пітьми бездоріжжя, з космічних просторів чорнозему.

І щоразу маю мороку з тією землею.
Відчищаю від болота руді черевики.
Витрушую від пилу кишені і душу.
Відшкрябую ту землю від шкіри, від серця.
Відриваю від себе.
А земля чомусь не дається, пручається,
в горлі клубком обертається.
Ніяк не можу примирити чорнозем з асфальтом.
Відриваю землю від себе, а себе від землі.
І лечу в порожнечу...

Семантична «таємниця» ключового слова вільного вірша П. Перебийноса відкривається буквально через декілька рядків, він його не « привалює» красномовною метафорикою, а навпаки, обходиться без неї: «Не спиться. // У розбурханому мозку // зійшлись у фокус і саднять Пусі гріхи важкого дня. //Не спиться. //Хтось на вулиці зронив //тривожне слово: «Телеграма!»//! засвітилося вікно навпроти: //на темному розп'ятті рами //заклякла постать».

П. Перебийніс, як бачимо, не є апологетом зовнішньої « вроди» вірша. Йому, як кожному серйозному поетові, важливо що і як сказати, хоч справді «кияни» В. Кордун, В. Голобородько, М. Григорів, М. Воробйов в естетичне як вкладали семантику що, бо сама естетика вислову несе в собі художню вартість. Звичайно, П. Перебийніс не із цього грона та не із грона будь-яких інших експериментаторів. Він, як багато-хто у нашій поезії — неконсервативний традиційних. Неконсервативний традиційних не тільки в художній естетиці, а й тематиці.

Крізь його збірки «Червоний акорд» ( 1971 ), «Високі райдуги» (1973), «Передчуття дороги» (1975), «Ранкові сурми» ( 1976), «Гроно вогню» ( 1977), «Небо твоє і земля» (1979), «Майдан революції» (1980), «Світловий рік» (1982), «Третя спроба» (1983), «Пісня пам’яті» (1984), «Присягаю Дніпром» (1985), «Срібне весілля» (1986), тобто крізь вірші радянського періоду творчості основною колізією проходить тематика властива усій поезії доби соцреалізму. І, звичайно, в поета є багато віршів, що скрашували, м’яко кажучи, романтичні ідеї чи «актуальну» проблематику радянського часу. А в кого їх не було? Відповідь на це питання вельми сумна — можна перечислити невеличкий ряд імен.

Сьогодні кожен із тогочасних поколінь літераторів вдається до своїх самооцінок. Хтось банально пояснює: « такий був час», хтось наївно приховує свої твори у бібліографічних переліках, хтось мужньо кається, хтось лукавить: «я мусив писати, бо...», хтось по-своєму покутує. Д. Павличко з цього приводу висловився: « Петро Перебийніс жорстокими фарбами малює портрет свого духу: «У скелю я закутий. А серце вогняне ще стогне від покути. Та випустіть мене!» Мотив покути проходить через його вірші дозрілих літ. Нові покоління українських поетів, можливо, не знатимуть що таке покаянне слово, спрямоване на свою страшну долю служника неправді. Не завжди те служіння було примусовим, були хвилини й дні, коли наївно вірилося у фальшиві ідеали. А були часи, коли наступало прозріння, але тюрма ставала від того ще темнішою. Поезія Петра Перебийніса — це сповідь мученика, якого терзає усвідомлення втрати свого найдорожчого, зрадженого словечка. Це відображено, може, найяскравіше у вірші «Ланцюгова реакція»:

Нарешті випав сніг. І все присипав.
І десь під оцинкованим заметом,
десь поруч із померлим колосочком,
ридас опромінене, пропаще,
безрідне, тричі зраджене словечко.

В одній товариській дискусії на аналогічну тему радикальний поціновувач літпроцесу кинув фразу: «Дмитро Павличко покриває таких, як він сам». Якщо «покриває» таких, як він, думаю, то честь і слава Павличкові. Чи маємо право забувати, що у найважчих тоталітарних умовах Павличко написав такі речі, на які здатен тільки справжній Муж слова, що його піснями Україна виспівує свою душу. Отже, вірю Павличкові: «Ми всі, всі без винятку творчі люди XX століття, жили біля духовної смерті, але не всі вижили, не всі дочекалися сівача, не всі стали зернами свободи. Петро Перебийніс належить до тих, хто мав достатньо життєвої сили, щоб чинити опір духовній смерті, яка загрожувала не тільки йому, а й нашому народові. І, власне, його поезія, не зважаючи на свій мінорний лад, сприймається як літописання окремої людської душі і душі національної, страждань, спричинених не тільки чужою окупацією вітчизни, а й неволею визволених рабів, яким не потрібно ні свободи, ні мови, ні історії України, а тільки її багатства та слухняності. ...Читаю Петра Перебийноса. Це — поет». На підтримку слів Дмитра Павличка цікаво послухати самого П. Перебийніса, який недавно з приводу творчих екзекуцій свого літературного побратима Володимира Підпалого сказав: «Такими вже були ті незбагненні часи. Йшли в хід обмови, домисли і нашіптування. Для того, щоб тихенько оббрехати, очорнити людину, годилося все.

І от чесні, вистраждані поезії Підпалого з його, здається, останньої прижиттєвої збірки «Вишневий світ» холодною, залізною рукою редактора піддаються нещадному остракізму. До невпізнанності препарується чудова перлина «Рідна мова». Від прозорої і просвіченої щирістю «Зимової казки» з кров’ю відривається навіть Шевченків епіграф-заповіт «учи неложними устами казати правду».

Все буквально ставиться з ніг на голову! У поета — «богобоязливі», у редактора — «надто ж боязливі». У поета — «ганебний день», у редактора — «скорботний». У поета — «цензори», у редактора — «критики»... Навіть заголовок редактора насторожує. У поета вірш називається «Хаос», у редактора — «Гармонія»... Що ж це таке? Якщо це не сваволя, то що ж тоді називається сваволею? І якщо це не цензура (ще до подання в Головліт!), то що ж тоді цензура? ...

Не можу забути, як я принизливо і мало не зі сльозами відпрошувався у переляканого чинуші на похорон друга. Не можу забути, як ридав у переповненому чорно-голубому траурному автобусі невтішний Володя Лучук, що став з тої миті моїм братом по горю. Чорна Байкова гора. Чорний Креп. Чорні опущені крила Дружини поета. Чорний профіль над земним проваллям... Не можу забути!.. Не можу забути як несамовито опиралися можновладці, коли друзі поета захотіли провести літературний вечір на його батьківщині. Як ховалися у щілини сп’янілі від лаврового хмелю колеги, аби лиш подалі від гріха. Не можу забути, як тяжко доводи-лось мені відстоювати на сторінках «Літературної України» сміливе і чесне слово Євгена Гуцала про Підпалого. То був 1980 рік. Апогей брежнєвщини. І та публікація фактично стала початком шаленого цькування редактора письменницької газети. Не можу забути...».

Як не прикро, «апогей брежнєвщини» навіть в умовах незалежної держави не зник. На порятунок мови багатомільйонного самостійного народу списано кілометри газетних шпальт, тисячі журнальних сторінок. А скільки проведено мітингів, дискусій, написано відозв, звернень, листів до усіх трьох президентів та інших високих державних осіб і служб! Бацила брежнєвщини вкопалася в підленьких душах хохлів-малоросів і вичікує моменту, коли що можна дорожче продати московським соратникам: коли мову, коли надра, коли землю, коли народ. Так було століттями. Кожна історична доба мала свою брежневщину.

Ліричний герой П. Перебийноса, як і століттями подібні йому, цьому противиться. Для нього рідне слово — це світ, у якому він органічна частина цього світу.

Образ дерева в поезії П. Перебийніса — образ-архетип. Скажімо, образ гіркої калини символізує красу, духовну вродливість народу, його вічність. Важко втриматись, щоб у цьому зв’язку не навести в прекрасній фольклорній «одежі» вірша «Дуби Маркіяна Шашкевича»:

Ой три дуби, три гіллясті стоять собі, не хиляться та й за роком рік.
Б'є коріння гудзувате з Маркіянової хати — ой же три дуби!

Ростуть дуби криво, рівно і сплітаються корінням у рідній землі.
Ой три дуби, а четвертий понад ріки, очерети з вітрами гуля.
Понад моря, океани шумлять брати Маркіяна зеленим гіллям.
Де ти, брате-небораче?
Чи ти чуєш, чи ти бачиш, як ми ростемо?
Ой не чути Маркіяну, ой не видно Маркіяну з тої далини.
Зозулею кличе пам'ять — стоять собі і чекають братове-дуби.
Ой три дуби...
А четвертий,

Карпатами світ підперши, позирає з-під руки в зелені віки.

Дуб і калина — могуть, сила, міцність, краса, врода, ніжність і т. ін. — усе це «біблія» української символіки. Звідси й ліричний струмінь поетової «ораторії»: « Україно! Пісня наша лине // На дніпровій хвилі громовій. //Я гіркою мовою калини //присягаю вічності твоїй». Україна для нього не публіцистичний «топонім», а кров і плоть, він з праотчих коренів весь у ній, а вона в ньому, вона його найвища сповідь і причастя. Очевидно, що співзвучних молитов молитві П. Перебийніса до України в українській поезії, скажете, вистачає. Так. Кожна літературна епоха і кожен чільний український поет свої молитви складали. Сьогодні, коли над Україною затягайся хмари брудного і фальшивого політиканства та розмаїтих зрад, подібна лірична публіцистика одверто їм опонує, озивається голосом свого часу:

Україно! Дай мені на долю
голубого вітру висоти!
Дощовою чистою водою
посивілу пам’ять освяти.
Озовися з пісні голосами
непокірних прадідів моїх,
простелися в далеч небесами,
тополиним обрієм доріг.
Україно! Сонях остигає
і лоскоче золотом щоку.
Я любов’ю тихо присягаю
на твоєму полі-рушнику.
Тут яріють ковані стремена,
поспішають коні до коша.
Тут витає слава безіменна
і співає жайвором душа.

В інших віршах образні фразеологеми: «Летить у пам’ять рід лелечий»; «Тут дім, тут соняхи і синь»; «Стоїть собор над віком бунтівничим, неначе богатир без голови»; «Дніпра вже ціле море натекло»; «Мамо, світяться мальви на світанку зими»; «А скільки пролилося сліз і крові, що не мілів огром Дніпрових вод» (ще можна цитувати багато) — це своєрідні кодові знаки української ментальності, світобудова національної душі в певних екзистенційних станах. Інтерполюючи на нашу естетичну свідомість традиційні образи-концепти, наприклад, дерева, коріння предків, поля, стежини, саду, соняшника тощо, Перебийніс знаходить свою варіантність парадигми, свої нові асоціації, що презентують чи кодують собою нашу національну колоритність, або ж і нашу історію: «Щойно дозріють гордовиті соняхи, //як на осінньому городі //починається різня. //І летять на землю // неповинні голови. //І стоячи вмирає // непокірний соняшниковий народ. // Ніхто його не оборонить, //ніхто його не порятує. // Захмелілі від зеленої крові ножі // не знають пощади. / / А коли кінчається // цей моторошний // соняшниковий геноцид, //у веселому небі //прямо і незрушно // стирчать // безголові зелені штурпаки. // Коріння не вмирає...». Семантика такої метафоричності прозора й промовиста зі своєю іманентною підосновою суворого реалізму. Інколи із загального організму подібних віршів можна виймати окремі рядки і сприймати їх за самостійні твори малої форми: «Сталося! // Одна лише краплина // покотилась тихо, неквапливо — // і зненацька рушили сніги», або «Природу можеш ошукати, // коли ти маєш душу ката». Подібні вірші-афоризми чи «мікро»-вірші у системі «макро» твору в П. Перебийноса трапляються не зрідка. На жаль, часом буває, що вони «панівні» у творі, а всі інші рядки зайві.

Є в нас багато письменників, які пишуть тільки для дітей. Та знаємо багато прикладів, коли ті автори, що немов не «спеціалізуються» в дитячій літературі, дали дітям твори унікальні, найвищих художніх рівнів, скажімо, — це В. Симоненко, Григір Тютюнник, М. Вінграновський, Д. Павличко, І. Калинець і цілий ряд інших. П. Перебийніс теж належить до «не професійних» дитячих письменників, але його стежина до дитячої душі на відстані серця, на рівні ніжної розмови, милих вдивлянь у красивий світ дитини: «Оля, Оленька, Олюня — // чапоньки, чап-чапки. // Жовта шапочка манюня. // Ціпоньки, курчатко! // По травині, по росині // пішеньки-пішечком. // Льоля — синя парусина. // Кісоньки пучечком. //Крапелиночка, краплина. //1 закрапотіло. // Наближається крапливе // ніжок тупотіння. //Дощик Олю в синій льолі // доганяє шпарко. // Це не дощик. Це на Олю // з неба впала хмарка». Очевидно, що в зацитованому вірші образна пестлива лексика дещо « за Вінграновським», але важко сказати, що це не перебийносівська ритміка твору та стилістика.

З цього приводу Борис Олійник дав свою зовсім не випадкову оцінку таким творам: «На власному досвіді, — сказав він, — я пересвідчився в тому, що можна достеменно оволодіти ремеслом віршотворення, успішно конкурувати з колегами в «дорослій» поезії, а от перед дитячою душею спинитись розгубленим і невмілим. Бо той, хто прагне заторкнути струни її, окрім фахових навичок, має зберегти ще й лицарський романтизм, і юначий максималізм, і гостроту та свіжість світовідчуття. Усім цим Петро Перебийніс обдарований щедро».

Вірші для дітей з їх довірливим казково-наївним світом якось по-своєму несподівано переливаються у медитативний мотив філософії плину людського життя. Тому й Михайло Слабошпицький й каже, що у творах останнього десятиліття Перебийніс «дедалі частіше оглядається назад, у свою пам’ять, дедалі більше увиразнюється мотив підсумків. Підсумків о різній порі віку. Підсумків дороги. Підсумків діянь. Підсумків думань. Підсумків почувань...»

Знову ж таки, дерево як образ-архетип Перебийнісової поезії має багато різних асоціативно-смислових проекцій, в тому числі і духовно-екзистенційних. Магія дерева аж до сакральності вражаюча, вона будить емоції вітальної сили й краси. І річ далеко не лише в тому, що воно нагадує символіко-алегоричну сутність фольклорної традиції, а ще й тому, що в художній перебийносівській інтерпретації воно розширює світ нових художніх аналогій безпосередньо пов’язаних із конкретними реаліями живої суспільної дійсності. Образ дерева у Перебийноса — це художня «формула» медитативного естетизму в актуальній проблематиці часу.

Думаю, що жодна сильвета не вичерпує можливого сказати про автора. Наша розмова теж тільки підступ до критичних оцінок творчості поета, якому судилось творити в суперечливих і складних умовах часу й самому нерідко бути суперечливим, але не таким, щоб « розтанути у безвісті» та не зростити свого власного поетичного дерева.

Л-ра: Дзвін. – 2006. – № 11-12. – С. 109-114.

Біографія

Твори

Критика