Михайль Семенко і «старокиївська міфологія»
В'ячеслав Левицький
У статті вирізняються найважливіші міфи, що породжують у поезії М. Семенка уявлення про Київ як місто з традиційною культурою. Ці складники урбаністичного тексту означено в ракурсах номінації, нарації та сюжетотворення.
Ключові слова: київський текст, історія, міф, локус, персонаж.
The article distinguishes the most important myths that constitute Mykhayl Semenko's topos of Kyiv as a city of traditional culture. These components of urban text are treated here on the levels of nomination, narration, and plot.
Key words: Kyiv text, history, myth, locus, character.
Взаємодія історії міста з міфами відіграє важливу роль у київському тексті. Цьому сприяє певна універсальність, якою модель Києва наділено у східноєвропейських культурах. Справді, Київ становить винятковий духовний центр, передусім для слов'ян. У київській міфопоетиці узагальнюється низка бачень, які стосуються міста в цілому (міф про поселення на семи пагорбах, “вічне” місто, місто-музей тощо).
Поезію М. Семенка, одного з яскравих творців київського тексту, не прийнято співвідносити з посиланнями на давнину. Уже в першій третині ХХ ст. доробок футуриста пов'язували не лише з утопією, а й із оминанням автентики в урбаністичній темі — зі штучним “американізмом” [11, 3]. Через поєднання таких рис, незвичних для тогочасної української літератури, виникли дещо взаємозаперечні трактування художності письменника. Критики відзначали, що його “отруїла” “вся глибінь розпусти міста …,вулиць та кав'ярень” (Б. Якубський [27, 487]). Але М. Доленго у спеціальному огляді “побутової лірики”, зокрема присвяченої повсякденню городян, не акцентувався на Семенкових віршах.
Винятки зі спостереженої інтерпретативної тенденції, по суті, з'являються лише нині. Приміром, М. Сулима зауважує: в авангардизмі старовина могла ототожнюватися з екзотикою [25, 11].
Варто припустити, що глибокий інтерес футуриста до Києва передбачав і засвоєння “старокиївської міфології”. Це поняття тлумачиться як сукупність загальновідомих архаїчних і гуманітарних міфів, у котрих акцентується традиційність укладу, а також ретроспективність, посилена міжчасова автоцитатність міського тексту. У запропонованій статті вирізнятимуться номінативні, оповідно-описові та сюжетотворчі вияви такої системи в поезії М. Семенка, згідно з апробованою типологією (див.: [9]).
Очевидно, сам письменник удавався до міфотворчості й несвідомо, і цілком свідомо. Таке зауваження стосується не лише індивідуально-авторських міфів. Певна значуща оповідь становила інтерес для авангардиста, допускаючи свої подальші переосмислення. Зокрема, у публіцистиці й літературі особистого документа відомими є посилання на азійські риси в зовнішності М. Семенка. Автор змальовувався як “можливо, хінець” [24, 368] або людина, чиї “очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє” [6, 566]. За А. Петрицьким, наявність “косих очей китайця” в поета “по яснюється тим, що його мати довгий час жила 一 як не в Японії, так у Владивостоці” [24, 377]. Одначе мати футуриста письменниця Марія Семенко, відома під псевдонімом Марія Проскурівна, у краєзнавчому нарисі повідомляла: “Мій прадід Проскура ходив …військом на турки”. У результаті він “вивіз собі з Турції туркеню за жінку”, яка жила з козаком до смерті й “велике потомство пустила на хуторах” [17, арк. 2]. Тобто азійський біографічний міф М. Семенка почасти ґрунтувався на міфологізованому факті з родинної історії. Не випадково іконіка Сходу в доробку футуриста могла поєднуватися з посиланнями на козацький побут. Це переконливо засвідчує остання строфа з вірша “Море”, створеного у владивостоцький період: “А тепер я мерзну, мене морозить. // Я накинув шинелю, над апаратом ніч. // Будуть снитися скелі та дикі кози // А може курені, Січ” [21, 75].
В аспекті “старокиївської” міфологічної номінації особливу увагу привертають рими до назви міста. Тому істотним видається співзвуччя, ужите в поезії М. Семенка “Стріло віків”: “Нахмурило брови // сизі брови над києвом // ще на сезон заставлено // ласий кусок // і питає поет розгублено: // а як же “убий його” // і як же владивосток // а як же париж і лондон // чикаго і нью-йорк?” [19, 106]. Згадка про вбивство здобуває специфічний статус у київському тексті. З одного боку, вона суперечить рисам і цінностям, із котрими тривалий час асоціюється Київ. Ідеться про благословенність, гостинність, миролюбність тощо. У такому ракурсі увиразнюється схильність самого письменника до епатажу. Життєтворчість футуриста часто ґрунтувалася на шокуванні громадськості, подібному до вбивства стереотипів. Коди жорстокості акцентувалися в судженнях про спалення Шевченкового “Кобзаря”. Менш умовною була містифікація з убивством поета 1929 р.
Із другого боку, епізод загибелі належить до міфу, основного в семіозисі Києва. В архаїчній свідомості городян панував культ змієборців Кия-коваля [13, 648] та Перуна [14, 307]. Елементи цього сюжету унаочнено у словнику рим слов'янських поетів. Відомими співзвуччями до урбаноніма Київ виступають саме слова зміїв (Зміїв), змії тощо. На початку ХХ ст. відповідними римами послуговуються прибічники різних напрямів — від російського акмеїзму до української пролетарської літератури, наприклад: “А над руїнами 一 як змії, // Як бризки ранньої зорі: 一 // 一 Він знову наш, Червоний Київ, // В огнях, як низках прапорів” (В. Еллан-Блакитний, “В розгулі” [5, 83]).
Варто припустити, що М. Семенко проектує згаданий сюжет на власне формальну структуру твору. Перехід від банальної рими, побудованої на міфемі змія, до оригінального співзвуччя києвом 一 убий його уподібнюється до змієборчого акту. Тож подолання версифікаційного кліше (“зміїної” рими) ототожнюється з убивством змія.
У деталізованіших, оповідно-описових виявах міфу прикметна низка традиційних локусів і персонажів київського тексту. М. Семенко нерідко вможливлює їх двозначне сприйняття. Ідеться про сумірний зв'язок образів із реаліями ХХ ст. й архаїчною свідомістю. Так, у рамках змієборчого сюжету київський вокзал трактується як зміїна нора. При цьому актуалізується загальновживана метафора потяг 一 залізний змій: “Червоними язиками розкидалася мрія, // кожний крок відмінювався фільмами мініатюр. // Всі поспішають до залізного змія, // всі благословляють вокзальний мур” (“Тов. Сонце” [19, 122]).
Тваринними рисами нерідко наділено й ліричного суб'єкта. Вони можуть асоціюватися з несвідомими спонуками людини. Міський позер 一 “в гороховім костюмі звір” (“Я” (“Як гарно почувати, що я сильний …”)[19, 68]). Схожому персонажеві сонце “опромінює неіснуючі звірі... // уяви” (“В сквері” [19, 79]). Виникають й інші, іноді прямо протилежні тлумачення тваринності. В одному з віршів ліричний суб'єкт, спрямований на масштабні творчі шукання, зізнається: “Я — жертва погасаючого світу. // Я 一 поранений звір”. Як уточнюється далі, “я ховаю в собі всі горіння й інстинкти” (“Я” (“Я — жертва …”)[19, 70]). Показово, що поет також виокремлює зооморфні образи в архітектурі: “Всі колони з барельєфами зламані, // леви подохли” (“Змагання” [19, 116]).
Простежені закономірності доречно співвідносити з міфами про природність міста. У київському просторі розуміння антропогенних складників суттєво обумовлюється нерукотворним ландшафтом (водоймами, садами, парками тощо). Відповідно, цілком передбачуваним виглядає співіснування людей із тваринами. Це уявлення усталюється ще в давній словесності. Князі Кий, Щек і Хорив, згідно з “Повістю врем'яних літ”,заснували “Город во ім'я брата свого старшого і нарекли йому ім'я 一 Київ. І був коло города ліс, і бор великий, і ловили вони звіра” [26, 45].
Наприкінці XIX — у першій третині ХХ ст. образ тварини також застосовувався як елемент оздоби, поширений у київській архітектурі. Він привертав чималу увагу тогочасних поетів. Приміром, дляліричного суб'єкта М. Рильського “Будинок із химерами” В. Городецького 一 місце, “де поруч з пазурями й іклами // Рухливих птиць недвижний ряд” і де “про обвітрені пустелі ми, // Про джунглі згадуємо” (“Дім Городецького” [18, 165]). Своєрідно, що інша показова пам'ятка — “Будинок із котами” В. Безсмертного 一 розташовується на вулиці Гоголівській, де мешкав М. Семенко.
У доробку футуриста тварина може співвідноситись і з іконікою підземного світу. Наприклад, “я”-поет просить Бога: “…Окропи моїх печерних звірів” (“Печерні звірі” [19, 64]). Печера мислиться невід'ємною деталлю Києва, особливо прикметною в аспекті імагології. Справді, вона згадується в більшості описів і подорожніх нотаток (Павла Алеппського, С. Герберштейна, Е. Ляссоти, Л. Мюллера, С. Сарницького, Г. Левасера де Боплана та ін.). У вимірі міфології цей локус уособлює “інтимний інтер'єр духу”, “породжувальне жіноче начало” [22, 40]. У підземеллі мешкають ченці або міфічний змій. Також, за народними оповіданнями, тут переховуються й воїни 一 оборонці міста, наприклад, загони князя Лук'яна (“Скавика” [26, 47]), і загарбники 一 “китайці чи китаївці, що разом з татарами... прийшли” (“Про Китаїв” [26, 62]).
М. Семенко ототожнює підземні локуси з трансформацією персонажа. Вони сприяють розбудові містерійної версії київського тексту. Це підтверджує вірш “Тротуар”: “Павутинивсь освітлений дріт // перспективно по стрійній улиці // одчинився матовий грот // і вийшов дідусь без палиці” [19, 86]. Цілком побутовий епізод очуднюється, уподібнюючись до певного таїнства. Оригінальним є предметний світ поезії. У творі акцентовано втрату палиці, призначення якої залишається невідомим. Може йтися і про ціпок 一 вишуканий аксесуар, і про засіб опори для немічної людини. Таке вияскравлення речі містить посилання на ще один міф 一 про Андрія Первозванного. “Палиця”,котра семіотично маркується, як і поява її власника, асоціюється з хрестом 一 атрибутом апостола. Згідно з фольклором у записах О. Тулуба, св. Андрій, окрім благословення, “постановив хреста” в Києві (“Апостол Андрій Первозванний у Києві”, ІІ [26, 74]). В іншому народному оповіданні апостол урятував місто від стихії. Святий “застромив хрест на горі, де тепер. Андріївська церква”,і море, яке вкривало довколишні землі, “спливло на низ” (“Море під Києвом” [26, 53]). Цікаво, що фольклорний і літературний персонаж 一 старець, змальований у київському просторі, 一 нерідко ототожнюється зі св. Андрієм (пор.: [16,148]).
Чи не найзагальніший спосіб оповідно-описової міфологізації Києва, притаманної М. Семенку, 一 уподібнення міста до “фоліантів”. Поет вирізняє їх “уличні” (у широкому розумінні) й “енциклопедичні” різновиди. Відповідне розмежування узвичаєне для метафори світу-книги. Цей троп засвідчує як близькість, так і “ворожнечу” між кількома книгами, приміром “книгами творіння”, “одкровення” й “історії” (див.: [2, 35]). Звертаючись до традиційних поглядів, футурист унаочнює конкретні типи упорядкування простору. “Уличні фоліанти” ототожнюються з відкритістю, можливістю безкінечної та нелінійної фіксації явищ, а в самому місті відзначаються природні риси. Київ постає не “зшитком” листків-“аркушів”, а сукупністю рослинних гілок із листям. Справді, ліричний суб'єкт стверджує: “Я блукаю, заглиблено риючись в уличних фоліантах …” Але пейзаж не зводиться до книжних або взагалі рукотворних концептів: “Гуркоче вулиця, цементово відмінна, // широколистить одверто світлотіневий бульвар” (“Уличні фоліанти” [19, 81]). Аналогічно, якщо “мрії і плями” зосереджуються в “міліонах бібліотек”, “арабські фоліанти” міського неба пов'язуються з унікальністю прочитання, таємничістю й закодованістю (“Змагання” [19, 116]).
Водночас “енциклопедичні фоліанти” співвіднесено із закритим, лінійним і помежево ущільненим простором. Він має чітку штучну структуру, членуючись на окремі фрагменти 一 “статті”. У цій моделі Києва М. Семенко іронічно добирає образ-відповідник наукового наративу. Ідеться про шумну, імовірно, комунальну, квартиру: “Маніяк з душею готичною // писав доклад про революцію духу. // Дихала ніч неможеністю містичною // і розперезувалась за стіною свекруха” (“Енциклопедичні фоліанти” [20, 92]).
Можна припустити, що семіотизація Києва-книги здобуває особливий статус на початку ХХ ст. Так, скепсис стосовно усного урочистого слова, на противагу до переконливішого письма, нерідко виявляли “неокласики” (пор.: [10, 14]). У вірші Б. Пастернака “Днепр // В зеленой коже рвов и стежек, // Как жалобная книга недр...” (“Ты здесь, мы в воздухе одном …”[15, 362]). Риси окресленої традиції простежуються й у третій поезії циклу М. Бажана “Будівлі”. Змальовуючи спорудження нового дому, автор на продовження теми київських історичних локусів зауважує: “В'їдається у степ завзята праця та... // Мов аркуші, шари землі горта” [1, 52].
Суттєвість такого ототожнення міста з книгою пояснюється низкою причин. По-перше, багатошаровість 一 ознака Києва як міста-музею, певного "археологічного заповідника". По-друге, у Києві із часів Середньовіччя розбудовувалася потужна традиція книжників. Вона залишалась актуальною і в добу модернізму, найбільшою ж мірою асоціювалася із центральними, давніми районами міста. За спогадами Г. Кочура, у 1920—1930-і рр. букіністичними кіосками й розкладками “особливо рясніла. Велико-Підвальна вулиця 一 від Золотих воріт майже до Сінного базару, а також Володимирська вулиця …一 дорога, що вела до Університету …” [8, 202].
У сюжетотворчих реалізаціях міфу прикметне вдавання М. Семенка до розгорнутої оповіді про рух згори вниз (знизу нагору). Такі способи пересування, описані з максимальною докладністю, є формозмістовою основою багатьох творів поета. Низка правобережних локусів 一 від вивищеного до нижніх 一 навіть стає назвою однієї з поем (“Миколаївська — Хрещатик 一 В. Васильківська”). Зауважені сюжети містять помітне архаїчне начало. За літописними легендами та народними оповіданнями, на “київських горах” мешкали (“сиділи”) князі Кий, Щек, Хорив (“Заснування Києва” [26, 45]) і Скавика, Чекирда, Лук'ян (“Скавика” [26, 46]). При цьому піднятися на гори мусили “королевичі з усіх країн світу”, котрі сваталися до дочки Скавики [26, 46].
Згідно з термінологією З. Мінц [12, 106], гористе урочище взагалі фігурує серед “шифрів” простору в пізнанні М. Семенка. Узвишшя має виняткову вагу для семіотики Владивостока та Києва 一 двох “природних міст”,де плідно творив футурист. Для підйомів і спусків у них обох, хоч і з проміжком у кілька десятиліть, навіть обладнали фунікулери, унікальні в кожному з регіонів.
В обраному ракурсі прикметно, що у віршах М. Семенка на горі (пагорбі) часто перебуває ліричний суб'єкт 一 денді. Цей тип уподібнюєтьс я до певного “новітнього князя”. Манірні городяни можуть буквально зіставлятися й “конкурувати” з давно уславленими аристократами. Зокрема, дженджуристий молодик “сидів собі на горі біля Володимира …”.Сусідство з пам'ятником підкреслюється надалі. Покинути “горку і Володимира” [19, 28] змушує лише приваблива перехожа. Але внизу персонаж почувається менш комфортно: “…Ви така гарненька // я просто не можу іти по Хрещатику" (“Біля Володимира” [19, 29]). В іншій поезії ліричний суб'єкт інтригує читача: “Ви знаєте? 一 // Прекрасний краєвид з гори Батиєвої... // Ми вас запрошуємо 一 // наберіться бажання сміливого // і приходьте до нас. У нас тут доволі // весело” (“Запрошення” [21, 54]).
Другий сюжет, на якому акцентує М. Семенко, стосується загибелі Києва. За назвою одного з віршів, ідеться про “замішання в місті” [19, 88]. “Я”-поет сприймає загальний хаос, занепад світу на рівні приватних драм, як-от катастрофи через власний “будинок звалений”, що “мертвим лічиться” (“Мій будинок” [21, 141]). У такому аспекті варто зазначити увагу футуриста до двох архаїчних міфів, пов'язаних між собою.
Насамперед в описі катастрофи впізнається міф про Єрихон, адже в поезії ХХ ст. Київ утрачає реноме благословенного міста. Наприклад, О. Слісаренко у вірші, створеному в Києві, змальовує ніч “над житлами самогубців” (“Квітка Синьогуб” [23, 52]). Ю. Клен саркастично сприймає іпостась князя Володимира 一 хрестителя, ведучи мову про пам'ятник монархові й, імовірно, апелюючи до давнішого твору А. Ахматової “Київ”: “Тільки Святий Володимир // Високо понад Дніпром // Благословляє мертвих // Погаслим хрестом” (“Мандрівка до сонця” [7, 83]).
Але сам єрихонський міф уписується в систему міфів про св. Михайла. За “Житієм і ходінням Данила, ігумена із Руської землі”, поблизу Єрихона Архістратиг Михайло явився Ісусові Навіну. Згодом на честь святого, посланого на допомогу ізраїльському воїнові, там було зведено церкву [3, 131]. Тому здається доцільним вирізнити в поезії М. Семенка власне київський міфологічний сюжет про князя Михайла (Михайлика) та Золоті ворота. Так, брама, котру забирає князь, уособлює істотну втрату, загибель міста в мікромасштабі. Прикметний і набір рис Михайлика. У критиці усталилося розуміння цієї характерологеми як виняткової у східнослов'янській епічній традиції. Київський лицар репрезентує “начеб не властиве російським … богатирям почуття мстивості (радше 一 образливості!)...” [4, 7]. Згідно з кількома варіантами фольклорних творів, Михайлик уживає на адресу громади слова з різним ступенем негативної оцінки: від “дурна ваша рада” (“Золота Брама київська” [26,186]) до “г...няна ваша рада” (“Про Михайла-богатиря” [26,185]).
Символічно, що поблажливе ставлення до київського загалу було притаманне М. Семенку 一 поетові, чиїм заступником може мислитися св. Михайло. Футурист нерідко вдається до критики городян як до артистичного жесту. Через викриття унаочнюється тісний зв'язок із Києвом і перфекціонізм автора. Зверхність прирівнюється до певної “нелюбові” з надмірної любові, за висловом І. Франка. Справді, “я”-поет сподівається: “Може в неділю cядy в веселий потяг// залишу димність зойки і звуки сирен” (“Веселий день” [19, 35]). Схожі надії покладено на втечу з “ нудного” Києва, де “ весною смердять акації // улицями ходить гидко” (“Дуже щира поезійка” [19, 32]). Такі судження ліричного суб'єкта, заглибленого в урбаністичний уклад, уподібнюються до іронічної погрози місту. Вони не заважають персонажеві змиритися з невідворотними київськими реаліями. У книжці “Проміння погроз” (1921),написаній у період громадянської війни, Київ чітко відмежовано від образу “далекої мрії” [19, 92]. Утім відповідно вияскравлюється ментальна спорідненість автобіографічного героя з Києвом. Як констатується, “треба забуть Владивосток // і черезазійний гнів” [19, 93]. Не випадково в уже цитованому вірші з-поза збірок М. Семенко просить: “Прострель мене прикнопнутого // на меридіані київському 一 // прострель мене наскрізь, стріло віків!” (“Стріло віків” [19, 106]).
Отже, у доробку М. Семенка доречно вбачати зверненість до систематизованої “старокиївської міфології". В означеній цілості окреслюється низка елементів, належних до різних способів репрезентації міфу. Ідеться, зокрема, про номінативні (розбудова змієборчого сюжету на основі рими києвом 一 убий його) й оповідно-описові (деталізація книжних канонізованих, зокрема біблійних, і природних начал в урбаністичному тексті). Вони підсумовуються на завершальному етапі моделювання сюжету (розгорнута нарація про правобережні “гори” й загибель міста). Прикметно, що з усталеними міфами, наприклад про Михайлика та Золоті ворота, співвідноситься авангардистська життєтворчість поета. Зауважена закономірність потребує подальшого тематологічного й зіставно-типологічного вивчення.
Література
- Бажан М. Політ крізь бурю: Вибр. тв. / Вступ. сл. І.М. Дзюби; упорядкув. та післямова М.М. Сулими. — К.: Криниця, 2002. — 608 с.
- Блюменберґ Г. Світ як книга / Пер. з нім., передм., комент. В. Єрмоленка. 一 К.: Лібра, 2005. — 544 с.
- Данило Ігумен. Житіє і ходіння Данила, ігумена із Руської землі // Золоте слово: Хрестоматія л-ри України-Русі епохи Середньовіччя ІХ—XV ст.: У 2 кн. / За ред. В. Яременка. 一 К.: Аконіт, 2002. 一 Кн.1.一 С. 110-147.
- Добровольський Л. Михайло і Золоті ворота: (Історично-літературна справка). 一 К.: Друкарня Другої Артілі, 1913. - 77 с.
- Еллан-Блакитний В. Поезії / Упорядкув. Л.Є. Вовчик, М.В. Вовчик-Блакитної, передм. А. Іщука, І. Семенчука. — К.: Рад. письменник,1964. — 340 с.
- Зустріч на перехресній станції: Розмова трьох // Бажан М. Політ крізь бурю: Вибр. тв. / Вступ. сл. І.М. Дзюби; упорядкув. та післямова М.М. Сулими. 一 К.: Криниця, 2002. 一 С. 566-574.
- Клен Ю. Вибране / Упорядкув., передм., прим. Ю.І. Коваліва. 一 К.: Дніпро, 1991.一 461 с.
- Кочур Г. В букіністичних крамницях // Фальківський Д. Ранені дні / Передм., упор. Мікулаш Неврлі. 一 Братислава: Словацьке педагог. тов-во; Пряшів: Відділ укр. л-ри, 1969. 一 С. 202-204.
- Левицький В. Анімальний міф у структурі київського тексту // Сучасні літературознавчі студії / Київ. нац. лінгвіст. ун-т. 一 К., 2011.一 Вип. 8: Топос тварини як антропологічне дзеркало. 一 С. 492-497.
- Левицький В. Діалог між модернізмом і соцреалізмом у київському тексті 1910-х — 1930-х років // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка: літературознавство, мовознавство, фольклористика. 一 2011.一 Вип. 22. - С. 12-14.
- Леитес А. Наш літературний урбанізм // Культура і побут. 一 1927. 一 № 21.一 С. 2-4.
- Минц З., Безродный М., Данилевский А. “Петербургский текст” и русский символизм // Минц З. Блок и русский символизм. — СПб.: Искусство-СПб, 2004. — С. 103-115.
- Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. С.А. Токарев. 一 М.: Сов. энциклопедия, 1991—1992. 一 Т.1.—1991.—671 с.
- Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. / Гл. peg. С.А. Токарев. 一 М.: Сов. энциклопедия, 1991—1992. — Т. 2.—1992. — 719 с.
- Пастернак Б. Стихотворения и поэмы: В 2 т. 一 Ленинград: Совет. писатель, 1990. 一 Т.1.一 504 с.
- Пелешенко Ю. Андрій Первозванний // Шевченківська енциклопедія: Робочий зошит А: (“А нумо знову віршувать” 一 Ашкаренко Григорій) / Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. — К. : Тираж, 2004. 一 С. 148.
- Проскурівна М. Записки з історії села Кибинці: У 3 част. 一 Част. І. 一 Відділ рукописних фондів і текстології Ін-ту л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. 一 Ф. 55. 一 Од. зб. 210. 一 1936 р. 一 Автограф олівцем. 一 32 арк.
- Рильський М. Зібр. тв.: У 20 т. — К.: Наук. думка, 1983—1990. — Т. 2.—1983. — 432 с.
- Семенко М. Вибрані твори / Упорядкув., передм. А.В. Білої. 一 К.: Смолоскип, 2010. — 688 с. 一 (Розстріляне Відродження).
- Семенко М. Повна збірка творів: У 3 т. — Харків: ДВОУ—ЛІМ, 1929—1931.—Т. III.—1931.—256 с.
- Семенко М. Поезії / Вступ. сл. М. Бажана; упорядкув. та ст. Є. Адельгейма. 一 К.: Рад. письм., 1985. 一 311 с.
- Сергей Крымский: Наш разговор длиною в жизнь: (Цикл интервью Т.А. Чайки). 一 К.: Издател. дом Д. Бураго, 2012. — 436 с.
- <Слісаренко О. > Поезії. 一 Відділ рукописних фондів і текстології Ін-ту л-ри ім. Т.Г. Шевченка НАНУ.— Ф. 35. 一 Од. Зб. 20. 一 Перша половина XX ст. 一 Переписані рукою <Ів. Сабо>. 一 62 ст.+2 білих.
- Справа про труп // Семенко М. Вибр. тв. / Упорядкув., передм. А.В. Білої. 一 К.: Смолоскип, 2010.— С. 368-381.
- Сулима М. Антиквар-новатор // Зеров М. Вибране. 一 К.: кут. Письменник, 2011.一 С. 3-14.
- Тулуб О. Київ та його давня давнина у творах народних / Передм., упорядкув. В.І. Ульяновського. 一 К.: Унісерв, 2011.—242 с.
- ЯкубськийБ. Михайль Семенко // Семенко М. Вибр. тв. / Упорядкув., передм. А.В. Білої. 一 К.: Смолоскип, 2010. — С. 471-513.
Твори
- Кохання
- Михайль Семенко: маловідома поезія
- Мій рейд у вічність - II
- Океан
- Осінь
- Море моєї душі
- Пастель
- П’єро кохає
- Я — жертва погасаючого світу…
Критика
- Корсунська Б.Л. Михайль Семенко
- Михайль Семенко та «Нова генерація»
- Поетична трикстеріада Михайля Семенка
- Михайль Семенко і «старокиївська міфологія»
- Анаграматизм та криптографія в ліриці Михайля Семенка
- «Понеділок вівторок…» 一 «Чорний квадрат» Михайля Семенка
- “...Що для мене Азія значить” (східні мотиви у творчості Михайля Семенка)
- Мотиви кохання в поезії Михайля Семенка