Михайль Семенко та «Нова генерація»

Олексій Полторацький

В Українській Радянській Енциклопедії про Семенка написано мало, а його літературна діяльність висвітлена неповно. Чомусь не згадується, наприклад, про його роль в організації української літературно-художньої періодики; не названо поему «Континенти» («Як повстав світ і як загинув Михайль Семенко») і останню, велику антигітлерівську поему; про його роль у процесі становлення української радянської культури в двадцятих роках.

Я залишився в числі небагатьох, нині живих друзів Михайля Семенка і вважаю за свій обов'язок розповісти те, що пам'ятаю і про творчість Михайля, і про його життя — адже я був його найближчим співпрацівником по журналу «Нова генерація» з часу заснування і до самоліквідації його в 1931 році. Не претендую на вичерпність і повноту оцінок, дещо тут, певне, викличе сумніви і суперечки...

...Колись я взяв у нього збірник «Маркс і Енгельс про літературу». На полях книжки рясніли Семенкові зауваження. Проти слів Маркса відносно того, що всяка революція висуває і великих вождів, і претензійних плутаників, Семенко дописав: «Не я ли, господи?» Гадаю, що це самокритичне зауваження можна взяти за критерій в оцінці того, що заважало Семенкові самому в його творчості і збивало з пантелику багатьох його прихильників. Постають у думці чудернацькі терміни «деструкція», «конструкція», «екструкція». Ці терміни лягли в основу Семенкової теорії «панфутуризму». Під цією назвою в журналі «Червоний шлях» і була колись надрукована його основоположна теоретична стаття. В чому полягав її зміст? Мистецтво, мовляв, як емоціональна категорія культури мусить відмерти і поступитися місцем категоріям раціональним — науці, знанню, техніці. Має відбутися процес його активного руйнування — деструкція. А потім почнеться процес активного творення нової категорії культури, цілком побудованої на логіці, на розумі, на раціоналізмі. Це буде період конструкції. Однак на людину продовжуватимуть діяти категорії емоціональні, і тому можна використати мистецькі засоби — поезію тощо. Це буде тимчасовий період екструкції. Проте екструктивні твори панфутуристів-комункультівців мають бути функціональними, тобто відображати різні політичні кампанії, стати агітаційними, безпосередньо-утилітарними. Геть лірику, сільські пейзажі, «поет і сьогодні трибун-агітатор, треба, щоб не менш ніж нільський алігатор Сосюра на селі лякав людей!» — писав Семенко в одному із своїх віршів у «Новій генерації».

Ця кричуща, вкрай агресивна агітація за знищення старого мистецтва в той час не могла не приваблювати до себе молодь, зокрема тих, хто захоплювався «лефом» і Маяковським. Семенко обростав послідовниками на різних етапах своєї діяльності. Назву найвидатніших із них — Микола Бажан, Гео Шкурупій, Олекса Близько. Крім того, були в нього учні меншого таланту — Г. Коляда, Чужий, М. Скуба, І. Маловічко і багато інших.

...Про Семенка я дізнався вперше десь на самому початку двадцятих років, розглядаючи обкладинки його поетичних збірок, виставлених у вітрині видавництва «Сяйво» в будинку, де нині міститься готель «Театральний». Власник того видавництва Павло Комендант, здається, живий і тепер. Приятель Семенка, він навіть належав до числа комункультівців, а потім, під час непу, став власником видавництва. Проте не можна заперечувати його заслуг в галузі культури — він видав збірку творів Джека Лондона, залучивши до перекладу найкращих фахівців; а також ряд творів класичних і сучасних українських письменників тощо.

Навчаючись в Інституті народної освіти, я довідався про те, що Михайль Семенко «автор» вірша, що його знає кожна людина: «Понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця, субота, неділя»; автор збірки віршів «Кобзар» і нового мистецького стилю «поезомалярство» — поєднання малюнка з поезією. Літери були різних розмірів і розміщувалися по сторінці не рядками, а залежно від фантазії автора. Ось, наприклад, «Сільський пейзаж»:

«О.

АО.

АОО.

ПАВЛО ПОПАСИ КОРОВУ».

Як можна характеризувати подібні Семенкові твори нині? Насамперед звертає на себе увагу їхня ексцентрична форма. Вона розрахована на «епатацію», тобто має за мету дратувати читача, звиклого до класичних поетичних форм; в той час всі ці «понеділки-вівторки» виглядали, як зухвалий виклик традиціоналістам — тобто були тим, що сам Семенко називав «деструкцією». Що можна сказати про них через сорок з лишком років?

Гадаю, подібні приклади можна знайти не лише в творчості західних та російських футуристів або ранніх декадентів Франції та Росії. Деструктивні елементи спостерігаються і в античній, і в середньовічній, і в новітній літературах. Досить нагадати, скажімо, античні вірші у формі вази («поезомалярство»), вірші французів Рембо й Верлена, деструктивні вправи англійця Стерна тощо. Творячи майже одночасно з Хлєбниковим, раннім Маяковським та іншими російськими футуристами, Михайль Семенко не був винятком, а окремі методи його творчості й сьогодні застосовують деякі молоді поети.

Кожен живе на свій лад. Мав свій життєвий «почерк» і Михайль Васильович, починаючи з отого «Михайль» (замість «Михайло»), яке мало звучати «не так, як у інших».

В студентські роки, здається, в журналі «Музагет» я прочитав чийсь дуже дотепний фейлетон про тогочасних молодих поетів, де всі вони були зображені дітьми. Там був і сором'язливий Павлик (Тичина), і веселий, гараздий на витівки Максик (Рильський) і ще хтось. Вони розмовляли між собою на літературні теми так, як діти розмовляють про іграшки. Закінчувався фейлетон тим, що крізь вибиту шибку до кімнати залітав футбольний м'яч, а в вікні з'ялявся «поганий хлопчисько» Михайль, який гукав «добропорядним дітям»: — А ви тут юрундою займаєтеся. Краще б м'яча ганяли, ех, ви!

Не ручуся за точність цитування, але сенс репліки «поганого хлопчиська» був саме такий.

Ще не познайомившись із Семенком (він і сам називав себе, і всі друзі називали його скорочено Семом), я наслухався чимало історій все про ту його ексцентричну поведінку. Наприклад, на збори якоїсь літературної організації, що святкувала свій однорічний ювілей (довші дати з'явилися набагато пізніше, все було молодим, усе тільки починалося), прийшов Семенко й попросив слово Для привітання. Слово йому надали, хоча всі знали, що Семенко займає ворожу позицію до цієї організації. Семенко вийшов на трибуну і в загальній напруженій тиші, не вимовивши й слова, жестами показав, яку перспективу він вважав би гідною цієї організації.

Також до знайомства з Михайлем я читав, крім його «Кобзаря» (то була товстенна збірка всіх його поезій, які виходили раніше окремими виданнями), ще й комплекти всіх журналів, редагованих ним вкупі з його послідовниками-«аспанфутами» («асоціація панфутуристів», вона ж «Комункульт» від «Комуністичної культури» (потім «Нова генерація»). Прочитати ті комплекти було не дуже обтяжливо, бо всі вони обмежувалися одним номером: не вистачало ані коштів, ані літературних матеріалів, і всі читачі вже звикли, що кожен прокламований Семенком журнал закриється після виходу першого номера. Тому, коли в 1927 році вийшов другий номер «Нової генерації», хтось надіслав до редакції поздоровчого листа. «Скільки номерів він думає ще випустити?» — питав автор. «Нова генерація», на відміну від попередніх Семенкових органів, видавалася не групою його однодумців, а Державним видавництвом України. Отже, Семенко з повним правом відповів на сторінках журналу; «За поздоровлення дякуємо, передплачуйте поки що на рік».

Уперше я побачив його у ВУФКУ, Всеукраїнському фото-кіноуправлінні, в Києві, там Семенко працював головним редактором.

Низький на зріст, кучерявий, з густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, з незмінною прямою люлькою в роті, з пронизливим поглядом чорних очей, Семенко належав до таких людей, повз яких не пройдеш, не звернувши на них уваги. Щось крилося за цією зовнішністю — воно палало в його погляді, прозирало в рухах і міміці. Короткі слова, часто проціджені крізь зуби, завжди вражали своєю оригінальністю й несподіваністю. Розмовляв він переважно дуже популярною тоді в літературних колах говіркою, що являла собою суміш української та російської мов. Час проводив, наскільки мені вже тоді було відомо, переважно в кафе, а жив у готелях.

Мені хочеться сказати ще кілька слів про ті два «журнали», які випустив Семенко зі своїми друзями і які вийшли по одному номеру кожний. «Катафалка мистецтв» і «Жовтневого збірника панфутуристів», виданих у 1923 році, я, очевидно, просто не бачив: надруковані в дуже обмеженій кількості, вони зникли з полиць книжкових магазинів, а «Семафор у майбутнє» (1922 р.) і «Зустріч трьох на перехресній станції» (1926 р.) пам'ятаю дуже добре. Обидва видання, а особливо «Семафор», були, як на той час, шедеврами друкарської техніки. Михайль Семенко, скажу без перебільшення, був видатним, неперевершеним майстром поліграфії. Невеличкий формат «Зустрічі трьох» (тобто М. Семенка, Г. Шкурупія та М. Бажана) обмежував Семенка, проте на широких і високих сторінках «Семафора» було де розмахнутися. «Лівий», знову-таки ексцентричний, незвичний для поліграфічних традицій тих часів монтаж сторінок, гра шрифтів, лінійок, які розсікали сторінку на окремі шматки, короткі рядки віршів, позбавлені звичного ритму і рими, екстравагантні образи — все це не могло в той час не приголомшувати.

У 1926 році я познайомився з поетом Олексою Влизьком, а той звів мене з найближчим другом Михайля Семенка поетом і прозаїком Гео Шкурупієм. На той час сам Семенко вже переїхав з Києва до Харкова і зайнявся організацією журналу українських панфутуристів — «Нова генерація», куди запросили й мене на роль «теоретика».

Мені було тоді 21 рік, Влизькові 19, «старому» Шкурупієві, що видав уже кілька книжок, — аж 24 роки, і він вважався неперевершеним класиком. Стаття, яку я написав і незабаром надіслав Семенкові до Харкова, називалася, здається, «Про поетичну й практичну мову», і в ній доводилося, що немає двох мов, а мова поетична походить із мови практичної, і відділяти одну від другої мало не карний злочин. Стаття була надзвичайно науковоподібною, тобто її супроводив цілий арсенал цитат і зносок з посиланням на різні авторитети. Вона була надрукована в першому номері «Нової генерації» з приміткою, де зазначалося, що принципові погляди автора редакція цілком поділяє.

Семенко поставив за мету створити український журнал на рівні кращих світових зразків. Макет «Нової генерації» зробив головний художник театру «Березіль» покійний нині Вадим Георгійович Меллер, номер був ілюстрований репродукціями з картин Пікассо, Жоржа Брака, Метценко та багатьох інших. Уже сама обкладинка — глянсований папір канаркового кольору, шрифт заголовка, принципи верстки, формат — усе це було так не схоже на тодішні журнали «Плуг», «Гарт», «Життя й революція», «Червоний шлях», що «Нова генерація» привернула до себе загальну увагу. Звичайно, одразу поширився каламбур: «Нова генерація», — мовляв, це новий трюк декадента Семенка, а ми всі — його «дегенерати». Однак дехто, в тому числі поет І.Ю. Кулик, який добре знав світовий живопис, не міг не визнати, що «Нова генерація» добре інформує українського читача про сучасний стан мистецтва на Заході.

Як зустріли появу першого номера «Нової генерації» в літературно-мистецьких колах? Як і сподівався сам Семенко — з неприхованою ворожістю, з одного боку, з обережним, вичікувальним ставленням — з другого.

І лише поодинокі читачі, здебільшого найближчі Семенкові прихильники — з ентузіазмом. Мені здається, якби появу «Нової генерації» зустріли похвалами, Семенко помер би від несподіванки в страшних муках: не міг жити поза атмосферою боротьби, сутичок, боїв.

А як поставився до «Нової генерації» читач? Сьогоднішнє молоде покоління не уявляє собі, наскільки зросли за ці десятиліття читацькі кола на Україні. Нас уже не задовольняє замалий тираж «Вітчизни» — «якихось» двадцять тисячі А наприкінці двадцятих років тираж українського журналу ледве досягав одної-півтори тисячі примірників. Тираж «Нової генерації» становив щось 1100-1200 примірників, такі ж були тиражі «Плуга» й «Гарта», отже, про масового читача в нинішньому розумінні слова ми тоді й уяви не мали. Коли в 1928 році почалася передплата на «Нову генерацію», Семенко зобов'язав кожного співробітника організувати серед своїх знайомих передплату на 10 примірників журналу. Це дало щось близько 200 примірників, тобто майже одну п'яту загального тиражу... Решту передплачували великі бібліотеки й кількасот ентузіастів молодої української літератури. Щоправда, інтерес до незвичайних гасел «Нової генерації» був досить великий, і на наші виступи приходило завжди багато народу. Пригадую «биткові збори» в будинку ім. Блакитного в Харкові, в харківській бібліотеці ім. Короленка, і особливо в Києві, де ми огранізували вечір на тему «Кому потрібне мистецтво?» (доводили, що нікому, крім людей з відсталими смаками...). Цей вечір зібрав дуже велику аудиторію, прийшов навіть тодішній український автокефальний митрополит. Але найбільше, мабуть, приваблювала аудиторію вже напівлегендарна тоді постать «літературного страховиська» Михайля Семенка.

Тут треба зупинитися на одному питанні, яке, безперечно, викличе інтерес у історика української літератури. Це питання про орієнтацію Семенка і його учнів на світове мистецтво, Уже в першому номері список авторів ряснів прізвищами західних, переважно німецьких і французьких, митців. Чи означало це, що Семенко збирався «орієнтуватися на психологічну Європу», як це зробили в ті роки Хвильовий та кілька його однодумців?

Вся відома мені літературна діяльність Семенка була в той час скерована проти буржуазно-націоналістичних поглядів, проти закликів наслідувати Захід, а не Москву, він активно виступав і нас учив усіма можливими засобами (критичними статтями, віршами, усними промовами) боротися проти всіх проявів національної обмеженості й хуторянства. Це було, до речі, одним із гасел, опублікованих на титульній сторінці першого числа «Нової генерації». А далі — вся історія цього журналу була сповнена епізодів запеклої боротьби проти кожної чергової трансформації ВАПЛ1ТЕ («Літературний ярмарок», «Пролітфронт» тощо).

Очевидно, в цій боротьбі і Семенко, і ми, його учні, мали не дуже чіткі позиції. Формула «соціалістичне змістом, національне формою» не була зрозуміла для нас, і це давало безперечні підстави для звинувачення в національному нігілізмі. Цьому сприяла також і Семенкова «теорія деструкції». Але можна з впевненістю сказати, що всякий буржуазний націоналізм в усіх його проявах був запеклим ворогом Семенка, так само як і гітлеризм, який в останні роки його життя підняв голову в Німеччині.

Якщо гасло ваплітян, очолених Хвильовим, було: «Геть від Москви, орієнтуймося на психологічну Європу», то Семенко і всі ми, навпаки, підтримували найбільш дружні відносини з московським «Лефом», і насамперед з його тодішніми керівниками Маяковським, Третьяковим та іншими. Питання ж «психологічного відокремлення від Москви» взагалі не стояли на порядку денному, бо то були питання», органічно чужі для нас. Водночас Семенко підкреслював, що українське мистецтво мусить якнайшвидше подолати певний етнографізм, обмеженість сільською тематикою, консерватизм форми тощо, — і взамін цього висував гасла урбанізму, злободенної актуальної тематики, перетворення «екструктивного» мистецтва на засіб політичної агітації.

Усього «Нової генерації» вийшло номерів сорок, але перший був найважливіший. Цей перший номер, як і кілька ближчих до нього, являв собою дуже різнорідний конгломерат.

Поряд з декларативними, майже лефівськими віршами самого Семенка, Гео Шкурупія і молодого, високоталановитого поета Олекси Влизька, там було вміщено великий уривок із капітальної «Поеми про те, як повстав світ і загинув Михайль Семенко». Цю поему під назвою «Континенти» Семенко закінчив пізніше, одинак світу вона не побачила так само, як і друга велика поема, скерована проти гітлеризму (схвальний відгук на неї був надрукований незадовго до загибелі Семенка в українській «Літературній газеті»). Тут же була надрукована велика, але малозрозуміла поема Гео (Грицька) Коляди, а також два прозових твори: уривок із роману москвича Андрія Чужого «Небесні ведмежата» і оповідання якогось із київських Семенкових випадкових поплічників, напівпорнографічне за своїм змістом. Обидва твори в наступному зробили нам погану послугу. Про «порнографічність» «Нової генерації» років через три галасував Хвильовий — хоча згадане оповідання стало єдиним випадком цього малоповажного жанру в журналі. Уривок з роману Андрія Чужого був цікавий тим, що автор вдавався тут до прозового «поезомалярства», тобто розміщував текст на сторінці так, щоб він створював зображення того, про кого йшлося. На журнальних сторінках такий малюнок не вміщувався, і якось сталося так, що тулуб одного з героїв був на одній сторінці, а ноги перейшли на другу.

Важливе місце в журналі займала літературна містифікація. Хочу принагідно зауважити, що літературного критика Дмитра Голубенка, прізвище якого стояло під чималою кількістю статей, насправді не існувало: то був збірний псевдонім. Ним підписували свої статті різні автори. Протягом трьох з лишком років свого існування «Нова генерація» зазнала певної еволюції в бік функціоналізму й запеклої боротьби з буржуазними націоналістами. Потім її було самоліквідовано, а основне її ядро в 1932 році увійшло до Спілки радянських письменників України.

Семенка, і нас разом з ним, часом називали богемцями. Так, якоюсь мірою ми всі віддали данину богемі, але ніхто не, пустився берега, як це часом буває серед деяких кололітературних і коломистецьких людей. Нас усіх надихав приклад самого Михайля Семенка, цілком відданого літературній боротьбі, ділового, зібраного і в той же час дотепного, винахідливого, завжди оригінального, ексцентричного і ні на кого іншого не схожого.

Мені, його близькому учневі, слід сказати ще про високу особисту культуру Михайля Васильовича, про різноманітність його знань, про глибоку освіченість. В УРЕ сказано лише про його навчання в психоневрологічному інституті. Але Семенко вчився іще в консерваторії і прекрасно грав на скрипці — його улюбленим твором був один із слов'янських танців Дворжака. Він розповідав, що у Владивостоці, куди його на деякий час занесла доля, він навіть вступив до професійного симфонічного оркестру і мав грати в партії перших скрипок.

Л-ра: Вітчизна. – 1966. – № 11.

Біографія

Твори