Поезія великих почуттів
Олег Килимник
Коли буде написана історія української поезії другої половини двадцятого століття, у ній неминуче почесне місце займе ім’я Василя Степановича Швеця, якому 17 січня 1997 року виповнився б 81 рік від дня народження.
Огляньмо шлях від шаблі до урану,
Стріпнімося у сонячному світлі
Над голосом, що спить на підмурівку,
Та й гукнемо вподовж нових століть
Земним істотам:
Прийдете - живіть!
Оцим бажанням сповнена більшість віршів і поем поета, вихованця і учня нашого великого народного поета Павла Григоровича Тичини, який з перших творчих кроків Швеця надавав йому всіляку допомогу і підтримку, вірячи у його могутній талант. Так у роки Великої Вітчизняної війни в листі від 1 грудня 1941 року Тичина, познайомившись з ранніми поезіями Швеця-фронтовика, писав йому на фронт: «Милий Василю Степановичу! Прекрасні Ваші поезії «Біла станція», «Росіянко моя», «Про козака Таманчука» і такі маленькі, як «До тебе, рідна вулиця», й такі, явно Маяковським насичені, як «Бий у стан, бий у лоб». Тичина повідомляє молодого поета, що його збірку віршів заплановано видати в першому кварталі 1943 року. Павло Григорович висловлює радість з того, що Швець як поет «...уже виріс і змужнів. Голос у Вас поетичний, сильний і щирий, і настоящий. Вітаємо ми Вас». Далі в листі він повідомляє, що нові вірші Швеця, будуть надруковані в альманасі, що має вийти перед Новим роком, і закінчує лист так: «Цілую, обнімаю Вас кріпко!.. Вітайте бійців - товаришів своїх по фронту. Ваш Павло Тичина». А 1 вересня 1942 року Павло Григорович, висловивши радість з того, що одержав листа від Швеця, писав: «Дорогий Василю! Дуже всі ми тут зраділи, що Ви знайшлися і обізвались... весь час ми згадували Вас та допитувались у самих себе, а де він зараз може бути? Та як же не згадувати! Та літературна робота... яку ми зробили разом з вами, - така була захоплююча й прекрасна! Ви самі ще будучи молодим, - скільки хорошого зробили для всіх тих, що допіру зводились на ноги і пробували писать! Ой яких же сил потрібно буде після того, як у прах повержено змія проклятого зажерливого фашиста! Ну це ще в майбутньому. А зараз - зараз у всіх нас у плані одне: звільнити країну і народ, перемогти звіра! Працюючи тут так, як того вимагає від нас Батьківщина. Всю роботу - і по Академії наук і по Спілці письменників - перебудовано на оборонну тематику. Ваша робота, звичайно, тяжча, - що й казать. Отже, випускаємо тут «Літ. газету» (редактор І. Кочерга, секретар Л. І. Смілянський), журнал «Укр. література» (ред. Ю. І. Яновський), видаємо бібліотечку «фронт і тил». Надсилайте свої вірші - або ж на адресу обох редакцій (Уфа, вул. Гоголя, 28, Союз писателей Украины), або ж просто мені. Будемо друкувати... М. П. Стельмах тут (пишіть у Спілку письменників, Рильському для М. Стельмаха)... Ну пока всього доброго! «Кобзар» Вам вислав. Ваш Павло Тичина».
А ось ще один з тогочасних листів Павла Григоровича на фронт В. Швецеві:
«Дорогий Василю!
Не сердьтесь, що не писав довго. Цьому причиною є подорож моя до Саратова (на антифашистський мітинг), а потім до Москви. Усі Ваші листи ми одержали, а в них і Всі поезії також. Деякі із цих останніх віддав я до «Літерат. і мистецтва», а деякі до журналу. Як будуть видруковані - зараз же вишлю. Що ж до всіх поезій Ваших, сукупно взятих, то я Вже домовився тут у Спілці письменників, аби можна було їх видати невеличкою збірочкою в серії «Фронт і тил». Дуже цікаві є Ваші поезії, дуже актуальні і формою, як Met- здається, нові. Майже всі. Сьогодні посилаю Вам Літ. газету українську, а через день ще деякі книги - нашого видання оборонного. Усі наші Вітають Вас гаряче - як свого. Вас я цілую кріпко. Бажаю успіху, щоб більше сил на фронті і здоров’я. Бажаю перемоги швидк: над ворогом проклятим... П. Тичина».
Павло Григорович також доклав зусиль і енергії у справі прийняття Василя Швеця до членів Спілки письменників України. Значна підтримка в цьому була також в ; Юрія Яновського, який 21 липня 1944 року писав В. Швецеві на фронт: «Дорогий друже!.. Поздоровляю Вас з членством Спілки письменників. Бажаю Вам на цій важкій дорозі зробити щось путнє, написати гарне і народові потрібне, себто робити те, що Ви вже вдало почали». А в листі до Швеця від 11 березня 1945 року Ю. Яновський писав: «Мені більше інших подобається Ваш вірш «Додому», він має 8 рядків, а вартий іншої поеми. Там десь на Вашому фронті і мій рідний брат Микола - старший лейтенант, він воює вже з перших днів війни під Ленінградом, у Прибалтиці, а оце з січня переведений до Вас. Може, де зустрінете. Ми всі дуже переживаємо смерть Черняховського. Навіть ті, які, звичайно, недуже розбираються в таких ділах. Просто всіх за серце здушила ця звістка».
Тепло привітав активну творчу роботу В. Швеця в роки війни М. Стельмах. Прочитавши вірші, що їх надіслав Василь Степанович П. Тичині (а з ними познайомили М. Рильський і М. Стельмах), Михайло Панасович в листі до Швеця 24 червня 1943 року писав: «Про твої поезії - заслужено можеш порадуватися».
Тема братерства народів, непорушної дружби воїнів-фронтовиків всіх народів проходить через більшість віршів В. Швеця - про це свідчать такі з них, як «Явір Янки Купали», «Білий кінь», цикл «І знову Латвія». Поет вдало знаходить свіжі образи, поєднує в них народну точку зору на великі і малі явища життя зі своїм власним бажанням і відтворює таким чином, заповітне, чим жили народи в роки боротьби з фашистською навалою, що їх хвилювало і тривожило. В. Швець натхненно оспівує мужність солдатів Вітчизни, хто на ратному полі захищав мир і свободу, рятував народи від фашизму.
З Василем Степановичем я вперше познайомився в 1955 році. Було це так. 23 березня 1952 року в тодішній Вищій партійній школі відбулась творча зустріч письменників з слухачами. На зустріч прийшли Павло Тичина, Іван Ле, Микола Нагнибіда і народний артист України Юра-Юрський. Вступне слово про гостей довелося робити мені. Коли ж письменники поверталися додому, я по дорозі запитав Павла Григоровича, кого з молодих літераторів він вважає найбільш талановитим. Павло Григорович на якусь мить замислився, а тоді відповів: «Із поетів - Андрія Малишка, Платона Воронька, Миколу Нагнибіду та Василя Швеця». З першими трьома я був уже знайомий, а Швеця знав лише з його віршів. Особисто доля звела мене з ним десь навесні 1955 року, коли група письменників старшого покоління вирішила побудувати селище в Кончі-Озерній. Серед них були і В. Швець та я. Головою цього кооперативу був Семен Дмитрович Скляренко, а заступником - я. Однією з перших зустрічей з Василем була на п’ятдесяту річницю від дня народження Миколи Львовича Нагнибіди. Було людно і гамірно. Найпочеснішим гостем і тамадою був Максим Тадейович Рильський. Тоді ми з Швецем якось зблизились і довгенько розмовляли вдвох. Він коротенько розповів мені про свій родовід, що, як відомо, накладає відбиток не лише на важку творчу роботу, а й формує художника слова як особистість. «Моя родина з давніх-давен живе в селі Іванкові на Бориспільщині, неподалік Києва. З батьківської хати, запам’яталося мені це з дитинства, відкривалися дивовижної краси краєвиди на поля, луги, ліси. Річка Ільтиця, мабуть, як і твоя Вись (бо ж перед цим я розповів йому, що родом я з південної Звенигородщини і село моє в народі звалося Старостіною, хоч нині його назва - Ямпіль, воно розташоване на дуже мальовничій річці Вись, що впадає в широкоплинний Тікич, приваблює старовинними козацькими могилами, пов’язаними в народній пам’яті з переказами про захисників рідної землі від турецької навали з півдня України). «Я з дитинства, - сказав Василь, - захоплювався переказами про далекі часи і події ще з часів Київської Русі». З тієї зустрічі та інтимної розмови у мене з Василем Степановичем встановилися дружні стосунки. Ми часто зустрічалися, ділилися своїми творчими планами і задумами, обговорювали немало питань, пов’язаних з розвитком сучасної поезії, прози і літературної критики. Особливо його радувало і тривожило, коли він зустрічав добре, високохудожнє відтворення чи то у віршах, чи в прозі краси праці, велич людської душі у труді. Тут він був непохитним прихильником таких творів, активним їхнім захисником. І в цьому плані приваблюють такі його поезії, як «Колосок», «В пам’яті предка» та сила-силенна їм подібних.
Пам’ятні мені зустрічі і бесіди з Василем Степановичем. У 1986 році дві його книжки - збірка віршів «Сподівання» і повість у новелах «Листи в окопах» - були висунуті на відзнаку Державною премією України імені Т.Г. Шевченка, а я в газеті «Правда Украины» 15 січня 1986 року опублікував про них статтю під заголовком «Книги боевые, жизнеутверждающие». Привабливими є два драматичні твори - «Весілля на війні» та «Ланцюг». В останньому органічно поєднані реальна конкретність з романтичною народно-баладною епічністю, тією широтою охоплення подій, явищ, характерів, що властиві поетичній драматургії і характерні для творів Лесі Українки, Івана Кочерги, інших майстрів цього складного жанру, серед яких почесне місце займає учитель і наставник Василя Швеця - Павло Тичина, якому присвятив свою повість в новелах «Листи в окопах» наш поет. У передмові до цієї повісті В. Швець писав: «...сьогодні діють герої переднього краю - звичайні солдати, сповнені доблестю. І серед них діє один - Маршал поезії Павло Тичина».
Інтерес становлять новели, в яких ідеться про зустріч Тичини з композитором Григорієм Верьовкою, художником Олексієм Шовкуненком, іншими діячами української культури, хоч, мені здається, найбільшої уваги заслуговують новели, де йдеться про вплив поезії Тичини на підняття бойового духу воїнів в роки боротьби з гітлерівцями.
Хотілося б ще кілька слів сказати про Василя Швеця як людину. У спілкуванні він завжди був терплячим, не вдавався до різкостей в сприйнятті тих чи інших рис людського характеру. Лагідний і спокійний, він був добрим і м’яким не лише з колегами, а и у побуті, у взаєминах з людьми.
Ще однією рисою виділявся Василь Степанович - це безмежною любов’ю де природи, до всього живого, перш за все до птахів. Особливо був залюблений у лелек. На своїй садибі він закопав велику суху сосну, зверху на ній влаштував колесо, зробив на ньому гніздо для цих птахів і постійно милувався тим, як вони мостяться виводять пташенят. Постійно підгодовував усіх лелек різного покоління. Він добре орієнтувався у пташиному співі, що він означає: радість, незгоду між ними, тривогу Загалом Василь Степанович, розуміючи птахів, міг легко визначити, чого їм не вистачає, чим вони незадоволені, що їх тривожить.
Коли ж в Україні була проголошена незалежність, Василь Степанович сприйняв радісно. Він жив духом незалежності, кажучи, що нарешті і український народ стане повним господарем своєї долі. Постійно він, ведучи розмову з друзями, посилався - на Т. Шевченка, І. Франка - великих пророків незалежної України. «Нарешті і наш народ стане в ряди всіх в повній мірі вільнолюбивих народів, які не будуть слухати іноземних диктаторів, а житимуть так, як наші трударі цього достойні. Вдумайтесь у таке: у нашій країні найбагатші в світі чорноземи, у нас все є, навіть золоті руди, треба лише їх добувати. Ми повинні самі господарювати у своїй Україні. Що для цього треба? Мені думається, - любив він повторювати, - що нашій державі потрібні розумні, чесні, тямущі керівники, справжні господарі, які будуть дбати про свій народ, на практиці втілюватимуть народні сподівання на нормальне людське існування». Та коли і в пресі, по радіо і телебаченню розпочались розмови про казнокрадів, корупцію, про духовних перевертнів, які рвалися до влади, а часом і пробиралися туди, Василя Степановича це дуже турбувало. Він душевно болів за тим, щоб по-справжньому здійснювались народні прагнення про справжню незалежність України. Душевні його болі ускладнювались болями фізичними. Тяжкі поранення, що їх він зазнав в роки війни все більше і більше не давали йому можливості спокійно жити і творити. До всього цього додавалася сердечна недуга, що особливо непокоїла. В січні 1993 року стан здоров’я його особливо погіршав. Довелося лягти в лікарню, перенести важку операцію. Та лікарі виявились безсилими. 21 лютого 1993 року Василя Степановича не стало. Пішов з життя великий талант, який не встиг здійснити всього, що міг.
Л-ра: Слов’янське віче. – 1997. – № 4. – С. 173-176.
Твори
Критика
