За міфологічними законами (Спроба аналізу художніх особливостей творів Дж. P. P. Толкієна «Хоббіт, або Туди й назад» та «Володар кілець»)

В. В. Завадська

Говорити про Толкієна, а тим більше аналізувати його творчість для широкого загалу — справа непроста з багатьох причин. І річ навіть не в тому, що про митця написано багато, що він має безмежну кількість шанувальників та послідовників, що різні казкові істоти з легкої руки Майстра міцно вкоренилися у «дорослій» літературі та стали персонажами безлічі інших подібних творів. Усе це так. Але Толкієна слід розглядати не просто як автора жанру «фентезі», не як моралізатора, що прагнув в алегоричній формі змалювати процеси реального суспільно-історичного розвитку, а як деміурга, володаря космогонічної сили, творця Всесвіту, мешканцями якого, окрім людей, стали ельфи, гноми, маги, орки, гобліни та ін.

Історія пригод хоббітів-невисокликів розпочинається (як і заведено у казках) досить побутово — з докладного опису хоббітянського життя, історіографії та звичаїв цього симпатичного народця (адже й народом не назвеш цих маленьких — менших від гномів — пухликів з мохнатими ніжками та веселою вдачею). В цілому життя хоббітів схоже на людське (якщо не зважати на те, що вони мешкають у підземних квартирах-норах), але це лише антураж. Розширення ж формули «Жили-були...», якою зазвичай розпочинаються народні казки, аж до опису родоводу центрального персонажа Більбо Беггінса має відразу ж справити на читача враження сталості, вказати на те, що йтиметься про місця та події споконвічні, які є не просто швидкоплинними сюжетами із коротенькою передісторією, а частиною загальносвітового історичного процесу, де все має свої передумови і закономірності розвитку, навіть якщо вони і сховані глибоко у віках.

Такий початок мимоволі захоплює читацьку уяву, знімає питання ймовірності. Починається життя в іншій площині, на перетині світів: реального і толкієнівського. Це споріднює витвори Толкієна з міфологією. Тому слово «казка» є лише частково правомірним для жанрового визначення його творів. Скоріше, це міф. Казка відрізняється від міфу тим, що її роз-повідають як заздалегідь фантастичну, вигадану історію. Тоді як міф — це реальність, причому реальність не просто пережита кимось давним-давно, але така, що проектується на сучасність і навіть позначилася на житті кожної окремої людини. Точніше, кожний індивід здатен пережити первісний міф, долучившись у такий спосіб до загального, вселюдського.

Водночас слід зауважити, що міфи як такі зберігаються лише в окремих на-родів, хоча первісно існують в усіх без винятку. Уламки прадавніх міфів, іноді у дуже трансформованому вигляді, зустрічаються у фольклорі, в обрядах та ритуалах народу. Окрім того, не буде перебільшенням сказати, що наша свідомість, свідомість постмодерної людини XXI століття, залишається до певної міри міфологічною. Згадаймо забобони, у які віримо, своєрідні табу, які самі для себе створюємо, міркування про долю, карму, вдачу тощо.

Одразу відкинувши морально-історичний аспект, розглядатимемо твори Толкієна суто з боку міфологічного, обмежившись при цьому проблемою хронотопу.

Отже, «Жив-був у норі під землею хоббіт...». Головний герой «Хоббіта» — людина пересічна, звичайнісінька, яка нічим особливим не вирізняється серед своїх сородичів. (Пізніше, у «Володарі кілець», маленькі, нікому не відомі хоббіти стануть рятувальниками усього Середзем’я. Так само Горлум, нещасний і самотній, зрештою, хоч і мимовільно, доведе до кінця справу знищення Кільця Всевладдя). Згадаймо: у казках справжнім героєм виявляється саме такий нікчема або ж дурник, до якого ставляться із презирством. Саме на Більбо падає вибір мага Гендальфа, який шукає викрадача скарбів до компанії тринадцятьом гномам. Нещасний Більбо, миролюбний і домашній, не встигає озирнутися, як опиняється на великому шляху до Самотньої Гори, у якій засів, точніше заліг, на купі награбованих скарбів страшний дракон Смог. І Більбо проявляє себе досить незле. Хоча, заради справедливості, слід сказати, що йому весь час таланить. Саме він стане причиною порятунку від орків у печерах Імлистих Гір; знайде чарівне Кільце; врятує гномів від павуків, а згодом визволить їх з ельфійської в’язниці; Більбо зуміє заволодіти скарбами, здолати дракона, а потім по-мирити між собою людей, ельфів та гномів.

Чому так відбувається? Бо знову діє міфологічна закономірність: герой, хоч яким би він видавався, має бути незвичайним. Пригадуєте, у казках ворожий лицареві персонаж говорить: «Є на світі лише один чоловік, який може мене здолати, але він ще й на світ не вродився». За архаїчними уявленнями, подібне знищується подібним. А незвичайність нашого героя ховається у його генеалогії, якій так багато уваги приділив автор на перших сторінках твору. Вже по зникненню Більбо у Хоббітанії не раз згадували, що мати Беггінса походила з дивацького роду Туків. «Подейкували, ніби давним-давно хтось із Туків взяв собі дружину з ельфів. Дурниці, звичайно, але в усіх поколіннях Туків і справді було щось не зовсім хоббітянське: час від часу хто-не- будь із клану Туків подавався на пошуки пригод. Він зникав цілком делікатно, і родина намагалася зам’яти цю справу. Але факт залишався фактом. Туки вважалися не таким пристойним родом, як Беггінси, але, безсумнівно, були багатші від них».

Тут ще раз зазначимо характерну і дуже важливу рису творів, що розглядаються: вигадані Толкієном фантастичні істоти хоббіти водночас живуть у цілком профанному світі, не маючи нічого спільного із чарівною дійсністю, яка розпочинається прямо за кордонами їх спокійного краю.

Найперше, що впадає в око під час прочитання толкієнівських творів, — це досить ретельно виписана географія, яка повністю відповідає міфологічним принципам «оповіді-подорожі». І у «Хоббіті», і у «Володарі кілець» своєрідним центром, віссю світу, куди прагнуть дістатися герої, є гора. У першому творі це Самотня Гора серед Висушеної Пустки поблизу Довгого Озера. У другому — Ородруїн, або Рокова Гора, у чорній печері якої у вогні Рокової Ущелини ховалася уся сила і влада Темного Володаря.

У міфологіях усіх без винятку народів світу існують уявлення про світову вісь, своєрідну опору, навколо якої чи на якій тримаються решта космічних складових. Найчастіше це світове древо, яке розглядають як єдність трьох вертикальних зон — верхівка, стовбур, коріння. Кожна з цих зон відповідає земному, підземному та небесному світу і має символічне позначення (змії, копитні, птахи). Сюди ж належать чотири горизонтальні зони — південь, північ, захід, схід.

Іноді замінниками світового древа є інші об’єкти, які виконують функції цього образу: кам’яний стовп чи просто камінь; острів серед океану; хрест; палац; церква; пень; терновий кущ; людина або тварина у вигляді дерева; віткнута у землю чарівна палиця, що всихає або квітне, залежно від стану її володаря та ін.

Наступний важливий момент твору, пов’язаний із хронотопом, — переправа через річку. Образ води у світовій міфології має надзвичайно широкий спектр значень. Це і життєдайна сила, джерело плодючості, і засіб лікування чи навіть оживлення — «жива» вода, і шлях на «той світ» або власне «той світ», і кордон між двома світами, і об’єкт поклоніння та вшанування, а у християнській традиції синонім пекла тощо.

Загалом вода у розумінні давньої людини — це шлях на «той світ». У слов'ян, а також багатьох інших народів тривалий час зберігався звичай відправляти небіжчиків «за водою». Історики стверджують, що труна з її сучасною формою не що інше, як видозмінений погребальний човен.

Звичай ворожити на воді пов'язаний з уявленнями про всевидющість мешканців потойбіччя. Питаючи в них про свою долю, дівчата кидали на воду вінки, виконували певні обряди біля криниці, ворожили над посудинами з водою.

Ворожіння на воді описує Толкієн в епізоді перебування мандрівників в гостях у Галадріелі. У дзеркальному келиху Володарки ельфів кожному з героїв було показано те, що чекає на нього попереду.

Перехід через воду у міфологічній свідомості означає перехід до іншого стану (одруження, смерть і т. п.), тому мотив символічної переправи через річку часто зустрічається у поховальних та весільних обрядах.

У казках переправа через річку відбувається, як правило, безпосередньо перед прибуттям героя до чарівного царства, де на нього чекає багато небезпечного, або під час втечі з цього царства. У Толкієна герої долають водяні перепони багато разів. І щоразу це означає перехід певного рубежу, в’їзд до іншої країни. Ось лише деякі приклади.

У «Хоббіті» Більбо, одержавши записку гномів, що вони чекатимуть на нього у харчевні «Зелений Дракон», сам не розуміючи, що робить, «залишивши другий сніданок нез’їденим і посуд після себе невимитим, увіпхнув Гендальфові ключі від дому і побіг зі всіх своїх мохнатих ніг вуличкою повз великий млин, через міст і ще милю По Той Бік Ріки». Так несподівано для самого головного героя розпочалася Пригода, яка змінила усе його життя і вплинула на долю багатьох інших істот.

Так само у «Володарі кілець» переправа через річку стане для компанії хоббітів водночас прощанням із рідним краєм та порятунком від першої небезпеки — Чорного Вершника назгула. Героям Толкієна доведеться долати не лише звичайні ріки. Будуть серед них і такі, отруйну воду яких не можна пити; будуть і такі, що насилають дрімоту на необережних мандрівників, як Ветлянка в Одвічному Лісі. До речі, саме після того, як герої уникли небезпечних берегів Ветлянки, на них чекала зустріч з Томом Бомбадилом.

І зовсім мертва річка стрінеться хоббітам вже перед самим Мордором — країною страху та смерті. Біля фортеці мерців-Кольценосців Мінас-Моргулом, що світилася у темряві якимось місячно-фосфоричним сяйвом, долиною, сповненою отруйних випарів, текла річка. «Берегами простяглися пласкі низовини, туманні луки у білуватих квітах. Вони світилися по-своєму, красиво й моторошно, ніби побачені у страшному сні, і розливали гнилувато-цвинтарний запах. <...> Вода струменіла беззвучно; клубочачись, овіювали міст її мертвотно-холодні отруйні випари». Наступна за цим зустріч із коро- лем-мерцем, Провідником Дев’яти Кольценосців-назгулів, є ніби авторською вказівкою на те, що Фродо зі своїми супутниками (Семом та Горлумом) переходять зі світу живих до світу мертвих. І якщо Сем повернеться з цієї країни неушкодженим, Горлум, як і належить такій дивній потворі, залишиться там назавжди, то усе, що відбуватиметься далі із Фродо (летаргічний сон, викликаний отруйним укусом гігантської павучихи Шелоб; страшне духовне і тілесне виснаження, спричинене магічною силою Кільця; спроба самому здобути Всевладдя; рука, скалічена злобними зубами Горлума,

стане ознакою втрати героєм своєї первісної природи, залучення до царства мертвих. У такий спосіб перехід через річку в долині Мінас-Ітіл був для Фродо остаточним. До речі, перша серйозна і майже вдала спроба назгула перетягти Фродо до себе, до своєї площини, підкорити його своїй волі відбулася також біля річки — Заверті. Але ця річка була кордоном ельфійських володінь, а тому, підвладна чарам Елронда, провідника ельфів, розлилася, раптово впавши водяними бурунами хвиль на Чорних Вершників. Це сталося саме тоді, коли назгулам залишалося здолати лише кілька метрів до берега, де паралізований крижаним страхом і владою потойбічного наказу закляк Фродо.

І хоча Фродо повернеться до Хоббітанії, але не знайде собі спокою, за визначенням автора «випаде з хоббітянського життя». В кінці твору Фродо скаже про себе: «Я отруєний і понівечений: клинок назгула, жало Шелоб, зуби Горлума... і мене виснажив тяжкий, непозбутній тягар. Де ж я знайду спокій?».

І останній шлях за море, який чекає на всіх, хто мав стосунок до Кільця, — це міфологічний відхід у інший часопростір, туди, куди не можуть потрапити непосвячені, навіть якщо вони такі чисті й порядні, як Сем.

Дещо інше значення мають у Толкієна ліси. У загальноміфологічному значенні ліс — це те саме потойбіччя або ж шлях до іншого царства.

За уявленнями давніх греків та римлян, лісом оточений шлях до Аїду — країни тіней. У шумерській міфології ліс — уособлення хаотичного, ворожого людині начала. В американських міфах є сюжет про чоловіка, який шукає померлу дружину в лісі — царстві мертвих. У слов’янських казках ліс - це також прикордонна зона, де герой може зустріти як ворожих істот, так і чарівних помічників.

У Толкієна зберігаються уявлення про ліс як про чужинський простір, місце помешкання особливих духів, оберегів усього тваринного і рослинного світу — ельфів.

У германо-скандинавській міфології ельфи — маленькі чоловічки-духи. Їх місцем помешкання є ліси, діброви, а також старі цвинтарі, зарослі чагарником. Подібно до слов’янських мавок, ельфи люблять танцювати і співати при місячному сяйві, їхні мелодії зачаровують випадкового слухача. Музика ж, який навчиться тих дивних мелодій і заграє їх іншим, не зможе зупинитися, доки йому не зламають інструмент. Зустріч з ельфами вкрай небезпечна для людини (тому-то і толкієнівські хоббіти уникають ельфів, боязко називаючи їх Дивним Народом). Ці веселі й, на перший погляд, дуже привітні малюки здатні насилати забуття на людину так, що вона забуває свою домівку і назавжди залишається у них. І завжди, коли товариство хоббітів потрапляє до ельфів, їм не хочеться йти від них. За міфологічними уявленнями, у країні ельфів завжди панує весна, час плине там швидко, і сто років видаються за один день. Згадаймо, як у «Володарі кілець» Зберігані кільця спочивали у замку Елронда (а Більбо залишився доживати там свій земний вік), а потім у розкішних садах Галадріелі. Прибуття гостей ельфи святкують пишним бенкетом, радіючи приєднанню ще одного члена до свого товариства.

Ельфи — великі майстри, що надають виготовленим предметам чарівних властивостей. Ельфійські мечі наводять жах на ворогів; коштовні прикраси додають блиску й краси тому, хто їх носить; ельфійська їжа дуже смачна і поживна. Згідно з європейськими легендами, улюблене заняття ельфів — ткацтво та прядіння. У казках розповідається про ельфів, які прядуть срібні та золоті куделі. А герої «Володаря кілець» неодноразово згадуватимуть добрим словом високих ельфів та їхні мотузки, легкі й міцні, здатні робитися довшими та коротшими, та плащі, які не раз приховували хоббітів від ворожого ока, змінюючи колір. Очевидно, тому образ ельфа у народній уяві часто поєднувався з образом павука.

Між іншим, ставлення до павука було подвійне, але одне з міфологічних значень цієї істоти — його зв’язок із сонцем. На Русі побачити павука могло означати і великий прибуток, і великі втрати, і добру звістку, і майбутнє нещастя. Тому павуків не зачіпали, щоб не накликати лиха. Отже, не випадково черговим випробуванням для шукачів скарбу у «Хоббіті» стала зустріч з величезними павуками Лихолісся, які ледь не з’їли сміливців. І хоча лісові ельфи ворогували з павуками, вони теж виявилися не такими вже й гостинними щодо непроханих гостей.

Загалом народна уява приписує ельфам більше негативних, ніж позитивних рис. На думку дослідників, це пояснюється тим, що у європейських народів ельфи вважалися духами померлих предків. Тому усі фольклорні відомості про ельфів нагадують загальні міфологічні уявлення про культ предків. Як говорить Толкієн вустами Сема, ельфи «вічно юні і водночас дуже давні», наділені всезнанням, здатні зазирнути далеко в майбутнє та глибоко у минуле. Водночас вони поводяться відсторонено від справ земних, а у толкієнівській оповіді майже зовсім не втручаються у те, що коїться в Середзем’ї.

Ельфи — істоти безтілесні, здатні несподівано з'являтися і так само раптово зникати. Вони можуть пролазити вночі крізь маленьку шпарину до людських осель і насилати погані сни. Ельфи також можуть з'являтися у вигляді метелика (зазвичай білого, майже прозорого). До речі, давні греки вірили, що метелики — це душі померлих, тому цих комах часто зображали на надгробках.

Ельфів вважали також духами дерев. За уявленнями давніх людей, кожне дерево мало свого духа. Життя дерева було безпосередньо пов'язане з життям цього створіння. Дух дерева міг помститися за нешанобливе ставлення чи за шкоду, завдану рослині. Він помирав разом зі смертю дерева, або ж, за умови виконання спеціальних ритуалів, переходив у той предмет, який зробили із деревини (зокрема у будівлі). Поступово уявлення про духів дерев трансформувалися у повір’я про домовиків.

Загальновідомими є казкові образи карликів чи ельфів, що вилазять з-під кореня або із тріщини у стовбурі, якщо вдарити по дереву. У естонців є легенда про ельфа, що мешкав під кривою березою. Викликати його можна було, тричі вдаривши по стовбуру і спитавши: «А чи вдома кривий?».

Найчастіше об’єктом поклоніння були певні види дерев. У Європі це дуб, липа, верба, береза, груша, ясен та ін. Звичайно, це, насамперед було пов’язано із зовнішніми принадами рослин, що, у свою чергу, сприяло виникненню багатьох міфологічних легенд. Так молода верба є символом життєдайної сонячної енергії та родючості. Її вважали «живим деревом».

Зовсім інше значення має образ старої верби, яку в народі пов’язують із темним началом, усілякою чортівнею, що оселяється у її корінні. Українська приказка каже: «Закохався, як чорт у стару вербу». Отже, невипадковим у «Володарі кілець» є образ Верби-»старої карги», яка жила (саме жила, а не росла) в Одвічному Лісі на березі Ветлянки. Спочатку Верба спихнула до води сонного Фродо, а потім защемила у своєму стовбурі бідолашних Піна та Меррі. Про такі дерева, як Стара Верба, влучно скаже Древень: «Ось тобі дерево: рос- те-зеленіє, наче й нічого не відбувається, а серцевина гни- ла. Деревина — ні, деревина — добра, я не про це...».

Сюжет ув'язнення людини у дереві часто трапляється у казках. У різних місцевостях Європи розповідають про верби, з яких тече кров, коли їх рубають, про зачарованих красунь, які мешкають у стовбурі сосни чи якогось іншого дерева.

Поладнати із Вербою у творі зміг лише Том Бомбадил — господар тамтешніх місць. Дещо згодом герої дізнаються, що Том — один із перших створінь і навіть один з деміургів світу. На вигляд Том — звичайна людина, хоча хоббітів дещо дивує його манера говорити віршами.

Безсумнівно, Том — образ синтетичний. Він поєднує у собі уявлення про лісових господарів (слов’янських лісовиків) та водяних духів. Бомбадилу підкоряються вогонь і вітер, що свідчить про його владу над стихіями, а про себе він говорить так: «Я? Та я ж уже казав! Том я старовинний: Том, земля і небеса були тут первинно. Том тут був раніш від рік, від лісів і трав, від посух і від дощів, злих і добрих справ...». Том був єдиним, на кого не діяла влада Кільця. Коли Фродо натягнув кільце і хотів невидимкою вийти з кімнати, Том суворо звернувся до нього: «Як тебе там, Фродо! Кинь гратись- пустувати. Бач-но вицвів, як та міль, не тікай з кімнати. Брязкальце своє зніми — ти без нього кращий...». Отже, Том має величезну владу, хоча виглядає лише безтурботним, веселим та привітним лісовиком. Але він давно не втручається у справи людей, ельфів, гномів та магів (хоча і надає допомогу хоббітам). Його світ — це світ прадавніх дерев, тварин, рослин і річок.

Зовсім іншим є Фангорн — онтійський ліс. Онти поєднують у собі поетичні уявлення про антропоморфних духів- господарів лісу та міфологічні оповіді про давні часи, коли дерева могли переходити з місця на місце, вміли говори-ти, їсти-пити, як люди. Казки про це й досі збереглися у вірмен. У білорусів та українців Полісся існує повір'я про те, що Купальської ночі дерева переходять з місця на місце, перегукуючись одне з одним. Саме такими «живими деревами» і є онти-деревопаси на чолі з Древенем — Головним Онтом.

Образ онтів пов'язаний із традицією вшанування лісів, а потім і лісовиків — лісових духів, оберегів рослин і тварин. У різних місцевостях лісовиків уявляли по-різному. Одні легенди описують лісовика як маленького чоловічка з довгою бородою, інші — це бородань зростом з високе дерево. За одним зі свідчень, лісовик змінює зріст, уподібнюючись до оточення: «...Іде мимо дерева —врівні з деревом, мимо куща — з кущем, дійшов до воза — врівні з возом». Народна уява по-різному зображає і вбрання лісовика. Він може бути зовсім голий або ж волохатий, у білій сорочці чи у зеленому жупанці з вінком на голові та гілкою в руках. Портрет лісовика може доповнюватися такими деталями, як зелене волосся та борода, цапині ноги та роги на голові, руки, подібні до сухих гілок, тощо. Для людини зустріч з лісовиком є вкрай небезпечною (він збиває зі шляху необережних перехожих, змушує їх довго блукати на тому самому місці, заводить до лісової трясовини). Але буває і так, що добрий лісовик допомагає людині: наділяє її грошима, дає добру пораду, бавить загублену дитину і т. п.

Щодо зовнішності онтів, то хоббітам найбільше запам'яталися їхні очі, величезні, карі із зеленкуватим полиском. «Ніби зазирнув до бездонного колодязя, сповненого пам'яттю незліченних століть і довгими повільними спокійними роздумами, а повз іскрястий блиск, ніби сонце золотить густе листовиння чи дрібні брижі глибокого озера...».

Отже, ліс для героїв — це завжди випробування, яким і належить бути міфологічному просторові, де часто проводилися ініціальні обряди. Власне, можна ще багато говорити про хронотоп творів Толкієна, як і про інші моменти його дивовижних, сповнених чарівністю й добром творів, адже Толкієн — справжній творець, наділений всевладдям. І це право Всевладдя автор зберіг за собою, не довіривши магічне кільце ані мудрим магам, ані прадавнім ельфам, ані Тому Бомбадилу, ні тим більше, гномам, людям чи хоббітам.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003. – № 5. – С. 52-55.

Біографія

Твори

Критика