Агата Крісті. Немезида

(Уривок)

Присвячується Дофні Ганібоун

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПРОЛОГ

Пополудні міс Джейн Марпл мала звичай розгортати свою другу газету. Щоранку їй приносили дві газети. Першу з них міс Марпл читала за вранішньою кавою, звісно, якщо ту приносили вчасно. Хлопець, який розносив газети, був непередбачуваний у своєму ставленні до часу. Траплялося також, що газети приносив хтось інший або хлопець, який підмінював першого. І кожен із них мав власне уявлення про географічний шлях, яким прийде до адресатів. Можливо, у такий спосіб вони намагалися урізноманітнити монотонність своєї праці. Але клієнти, що звикли читати свою газету рано, прагнучи проковтнути найбільш ласі шматки денних новин перед тим, як вирушать на автобус, поїзд чи інші засоби транспорту, якими вони діставалися на роботу; дратувалися, якщо газети надходили їм запізно, а дами літнього й похилого віку, що мирно жили в Сент-Мері-Мід, також нерідко мали звичай читати газету за сніданком, підперши її чимось на столі.

Сьогодні міс Марпл заглибилася в читання першої сторінки та кількох інших публікацій у своїй щоденній газеті, яку вона жартівливо прозвала "щоденним кошиком для сміття", з деяким сарказмом відзначаючи той факт, що після того, як змінився власник, газета "Дейлі Ньюзґівер", на превелике її та її приятельок невдоволення, публікувала тепер статті про модні фасони чоловічого одягу та жіночих суконь, про серцеві напади в жінок, дитячі змагання та листи з усілякими жіночими наріканнями й примудрялася витісняти будь-які справжні новини звідусюди, крім хіба що першої сторінки, у якісь темні закутні, де їх неможливо було знайти. Міс Марпл, бувши жінкою старомодною, воліла, щоб її газети були газетами й публікували новини, а не плітки та всіляку нісенітницю.

Пополудні, пообідавши й дозволивши собі розкіш подрімати двадцять хвилин у спеціально купленому кріслі з прямою вертикальною спинкою, яке відповідало потребам її ревматичної спини, міс Марпл розгорнула "Таймc" — газету, неквапливе читання якої розслабляло її й досі приносило їй певну втіху. Хоча, звичайно, це була вже не та "Таймc", що колись. У стосунку до сучасної "Таймc" її неймовірно дратував той факт, що тепер у цій газеті нічого не можна було знайти. Раніше ти могла читати газету, почавши від першої сторінки і знаючи, де знайдеш усе інше, тобто ти мала змогу легко перейти від однієї спеціальної статті до наступної на ті теми, що тебе цікавили, але тепер вони взяли собі за звичай порушувати цю освячену часом послідовність якимись цілком несподіваними публікаціями. Так, наприклад, сьогодні дві сторінки були присвячені ілюстрованим розповідям про подорожі на острів Капрі. Спортивні новини тепер публікувалися набагато частіше, аніж у давні дні. Новини з життя королівського двору та некрологи, у принципі, не зазнали якихось істотних змін. Повідомлення про народження, шлюби та смерті, на які міс Марпл звертала увагу насамперед, бо ті публікувалися на найвидніших місцях, тепер переселилися на інші сторінки "Таймc", а віднедавна, як вона зауважила, їх стали подавати майже виключно на останній сторінці.

Міс Марпл спершу приділила увагу головним новинам на першій сторінці. Вона затрималася на них ненадовго, бо вони мало чим відрізнялися від прочитаних нею ще сьогодні вранці, хоч тут їх подавали в більш урочистій манері. Вона скинула оком на зміст. Статті, коментарі, наука, спорт; далі вона вирушила за звичною програмою: перегорнула сторінку і швидко переглянула народження, одруження та смерті, після чого мала намір повернутися до сторінки, присвяченої листуванню, де вона завжди знаходила, чим повтішатися; після цього збиралася перейти до "Протокольних заходів двору", де можна було також знайти сьогоднішні новини з аукціонних торгів. Там часто друкували й коротку статтю наукового характеру, але цього міс Марпл читати не буде. У тих статтях вона рідко знаходила щось цікаве для себе.

Перегорнувши, як і зазвичай, газету на сторінку народжень, одружень і смертей, міс Марпл уже не вперше подумала:

"Сумно, але схоже, що сьогодні мене цікавлять лише смерті!"

Люди, як і раніше, народжували дітей, але імена тих людей, у яких народжувалися діти, не були відомі міс Марпл. Якби в газеті була шпальта, де б називали бабусь, у яких народжувалися онуки, тоді, можливо, вона мала б приємність когось упізнати. Скажімо, могла б подумати з радістю:

"Як приємно знати, що в Мері Прендерґаст народилася третя онука!"

Хоча навіть така подія була б, певно, надто далекою від її сьогоднішніх інтересів.

Міс Марпл переглянула повідомлення про шлюби, також не приділяючи їм великої уваги, адже більшість дочок та синів її давніх приятельок поодружувалися вже кілька років тому. Перейшла на шпальту смертей, і тут затрималася надовше. Настільки, принаймні, щоби бути певною: жодного з відомих їй прізвищ не пропустила. Еловей, Енґопастро, Арден, Бартон, Бедшо, Бурґовайсер (яке німецьке прізвище, Господи, але, схоже, він упокоївся в Лідсі), Карпентер, Кемпердаун, Клеґ. Клеґ? Чи це хтось із тих Клеґів, що їй знайомі? Ні, не схоже. Джанет Клеґ. Померла десь у Йоркширі. Макдональд, Маккензі, Ніколсон? Ні. Знову не та Ніколсон, яку вона знала. А ось Ормеруд — либонь, тітка тієї самої Ормеруд. Атож, схоже на те. Лінда Ормеруд. Ні, такої вона не знала. Квантріл? Господи, а ось і Елізабет Квантріл! Вісімдесят п'ять років. Отакої! А вона ж думала, Елізабет Квантріл померла кілька років тому. Аж не віриться, що вона жила так довго! Здоров'ям вона ніколи не могла похвалитися. Ніхто не сподівався, що вона дотягне до старості. Рейс, Редлі, Рейфаєл. Рейфаєл? Щось у її пам'яті заворушилося. Прізвище було знайоме. Рейфаєл, Белфорд Парк, Медстоун. Белфорд Парк, Медстоун. Ні, вона не пригадує цієї адреси. Квітів просять не приносити. Джейсон Рейфаєл. Досить незвичайне прізвище. Мабуть, вона просто його десь чула. Рос-Перкінс. Чи це, бува, не… — ні, ні, вона помилилася. Райленд? Емілі Райленд? "Яку глибоко любили чоловік і діти". Що ж, це дуже приємно знати або дуже сумно. Залежно від того, з якого боку ви поглянете на це.

Міс Марпл поклала газету, ковзнувши лінивим поглядом по кросворду, поки марно намагалася пригадати, чому прізвище Рейфаєл їй знайоме.

— Воно прийде до мене, — сказала собі міс Марпл, знаючи зі свого великого досвіду, як працює пам'ять у старих людей. — Воно неодмінно прийде до мене, можна не сумніватися.

Вона подивилася з вікна в сад, потім відвела погляд і спробувала викинути сад із голови. Упродовж багатьох-багатьох останніх років сад був для міс Марпл джерелом великої втіхи, але він вимагав від неї також великої і важкої праці. Але тепер лікарі, зі своєю набридливою опікою, заборонили їй працювати в саду. Одного разу вона спробувала знехтувати цю заборону, але швидко зрозуміла, що ліпше все-таки зробити, якій кажуть, поставила свій стілець так, щоб сад не був перед її очима, і визирала у вікно лише тоді, коли їй треба було побачити щось конкретне. Вона зітхнула, підібрала свою торбинку з плетивом і заходилася плести вовняний жакетик для малої дитини, який уже закінчувала. Спинка й передня частина були готові. Залишилося сплести рукави. Плести рукави їй було завжди нудно. Два рукави, однаковісінькі. Дуже, дуже нудно. Проте на вовну міс Марпл дивилася з приємністю — вона була пофарбована в дуже гарний рожевий колір. Рожева вовна. Блакитне море. Карибське море. Піщаний пляж. Сонячне світло. Ну ж бо, ну ж бо, про що це їй нагадує? Так, так, це їй нагадує про те прізвище, на яке вона щойно натрапила в газеті. Рожева вовна. Блакитне море. Карибське море. Піщаний пляж. Сонячне світло. Вона плете — і тут-таки, звичайно ж, містер Рейфаєл. Подорож, яку вона здійснила на Антильські острови. То був острів Сент-Оноре. Подарунок від її небожа Реймонда. І вона не забула, як Джоана, дружина Реймонда, а отже, її племінниця через шлюб, сказала:

— Не втручайтеся більше в розслідування вбивств, тітко Джейн. Це шкодить вашому здоров'ю.

Вона б і не хотіла більше втручатися в розслідування хай там якого вбивства, але це сталося якось само собою. Майже незалежно від її хотіння. Сталося тільки тому, що літній майор зі скляним оком наполіг на тому, щоб розповісти їй кілька своїх довгих і занудних історій. Бідолашний майор — як же його пак звали? Його ім'я та прізвище їй забулися. Атож, атож, містер Рейфаєл, тепер вона справді пригадує, а його секретарку звали місіс… місіс Волтерс, місіс Естер Волтерс, а ще в нього був масажист Джексон. Усе поновилося в її пам'яті. Так, так. Бідолашний містер Рейфаєл. Отже, містер Рейфаєл помер. Він знав, що скоро помре. Власне, він прямо їй це сказав. Але, схоже, йому вдалося прожити довше, ніж передбачали лікарі. То був чоловік сильний, чоловік упертий — і дуже багатий.

Міс Марпл поринула в роздуми, її дротики снували, не зупиняючись, але думки її були далеко від плетіння. Її думки снували навколо покійного містера Рейфаєла та прагнення згадати, що вона могла знати про нього. То був чоловік, якого так легко не забудеш. Подумки вона тепер бачила його, як живого. Атож, особистість дуже твердої вдачі, важкий чоловік, дратівливий, а часом навіть відверто брутальний. Хоч ніхто ніколи йому не докоряв за брутальність. Про це вона пам'ятала теж. Люди не докоряли йому за брутальність тому, що він був дуже багатий. Атож, дуже багатий. Він привіз туди із собою свою секретарку, а також лакея, який доглядав за його здоров'ям і був кваліфікованим масажистом. Без такої допомоги йому було б нелегко.

Той лакей, що мав за обов'язок пильнувати здоров'я містера Рейфаєла, був наділений досить-таки сумнівним характером, подумала міс Марпл. Містер Рейфаєл іноді ставився до нього дуже грубо. Але той, схоже, нічого проти не мав. І це теж, безперечно, пояснювалося тим фактом, що містер Рейфаєл був казково багатий.

— Ніхто не платив би йому й половини тієї платні, яку даю йому я, — мав звичку казати містер Рейфаєл, — і він це знає. Щоправда, свої обов'язки він виконує добре.

Міс Марпл запитала себе, чи Джексон (Джонсон?) залишився й надалі з містером Рейфаєлом. Тобто на період, який тривав близько року? Ні, мабуть, трохи довше — десь близько року й трьох або чотирьох місяців.

Вона подумала, що, мабуть, ні, не залишився. Містер Рейфаєл належав до тих людей, які любили зміни. Він стомлювався від людей, стомлювався від їхньої поведінки, стомлювався від їхніх облич, стомлювався від їхніх голосів.

Міс Марпл могла його зрозуміти. Вона іноді почувала себе так само. От хоч би та компаньйонка, що товаришила їй на тому курорті, — така уважна, приємна й нестерпна з її воркітливим голосом.

— Ох! — сказала міс Марпл. — Як мені стало легше жити, коли я розлучилася з тією — о Господи, як її звали, я теж забула. Міс Слон? Ой, ні, не міс Слон! О Боже, чому мені стало так важко запам'ятовувати імена?

Її думки знову повернулися до містера Рейфаєла і до — ні, ні, його прізвище було не Джонсон, його звали Джексон, Артур Джексон.

— Святий Боже, — знову стала дорікати собі міс Марпл. — Я завжди плутаю тепер імена та прізвища. Звичайно ж, ту жінку, про яку я згадала, звали не міс Слон, а міс Кінь. Чому я подумала про неї як про міс Слон?

Відповідь не забарилася до неї прийти. Шахи, звичайно. Шахові фігури. Адже кінь і слон там стоять на сусідніх клітинах.

— Наступного разу я, либонь, назву її міс Тура. Хоч не схоже було, щоб та жінка вміла грати в шахи. Ні, зовсім не схоже. Але як усе ж таки звали ту милу секретарку, яку мав містер Рейфаєл? О, нарешті згадала, Естер Волтерс. Саме так. Цікаво, що ж сталося з Естер Волтерс? Либонь, успадкувала гроші. Так, думаю, вона тепер успадкувала гроші — і то чималі.

Містер Рейфаєл, як вона пригадала, щось казав їй про це чи та жінка казала — о Господи, на яку кашу перетворюються події з минулого, коли хочеш їх згадати більш або менш точно! Естер Волтерс. Тоді на тому карибському острові їй довелося скрутно, але, певно, вона змогла пережити це. Вона, здається, була вдовою, чи не так? Міс Марпл мала надію, що Естер Волтерс одружилася знову з якимсь приємним, добрим і надійним чоловіком. А проте навряд. Міс Марпл подумала, що Естер Волтерс мала особливий талант одружуватися зовсім не з тими чоловіками.

Думки міс Марпл знову повернулися до Рейфаєла. У повідомленні про смерть написано, щоб на його похорон не приносили квітів. Міс Марпл і на думку не спало б принести квіти на труну містера Рейфаєла. Адже той міг би скупити всі оранжереї Англії, якби захотів. Та й стосунки між ними не були такими близькими. Не можна сказати, щоб вони були друзями або між ними існувала якась особлива приязнь. Вони були — яке ж слово їй би хотілося тут застосувати? — союзниками. Атож, вони були союзниками протягом дуже короткого часу. Цікавого часу. І він був союзником, якого варто було мати. Вона це знала. Знала вже тоді, коли чорної тропічної ночі, що зависла над Антильськими островами, прибігла до нього. Вона пригадала також, що на ній була тоді шаль із рожевої вовни або — як вони називали її, коли вона була молодою, — мереживниця. Чудова рожева шаль, яку вона обмотала довкола голови, а він тоді подивився на неї й засміявся, а потім засміявся знову, — вона сама усміхнулася на цю згадку, — коли вона використала одне слівце, утім, наприкінці її розповіді він уже не сміявся. Він зробив те, про що вона його просила, і міс Марпл глибоко зітхнула й мусила визнати тепер, коли все пригадала, що та історія завдала їй багато хвилювання. І вона, звичайно, ніколи не розповіла про ті події ані своєму небожеві, ані любій Джоані, бо саме чогось такого вони просили її не робити, хіба не так? Міс Марпл замислено похитала головою. Потім промурмотіла лагідно:

— Бідолашний містер Рейфаєл, сподіваюся, він не страждав.

Мабуть, що ні. Певно, його чудово оплачувані лікарі не шкодували для нього болезаспокійливих засобів і полегшили йому останні години життя. Йому багато довелося страждати упродовж тих тижнів на карибському острові. Біль майже не полишав його. Мужній чоловік.

Атож, дуже мужній. Їй було шкода, що він помер, бо хоч і був старим, калічним та хворим, проте світ дещо втратив, коли він пішов із життя. Міс Марпл не мала жодного уявлення про те, який він був у бізнесі. Мабуть, невблаганний, подумала вона, і брутальний, і дуже діловий, і агресивний. Чоловік, що звик атакувати. Але він умів бути й добрим другом, подумала вона. А десь дуже глибоко в ньому зачаїлася доброта, хоч він і докладав усіх зусиль, щоб вона не виринула на поверхню. То був чоловік, яким міс Марпл захоплювалася і якого глибоко шанувала. Їй було дуже шкода, що він відійшов, і вона сподівалася, що його відхід не завдав йому великого смутку й був легким. А тепер його тіло, безперечно, спалять і покладуть у якійсь великій та гарній мармуровій усипальниці. Міс Марпл навіть не знала, чи він був одружений. Він ніколи не згадував про дружину, ніколи не згадував про дітей. Самотній чоловік? А може, його життя було таким наповненим, що він просто не міг почуватися самотнім? Вона могла тільки здогадуватися.

Міс Марпл сиділа досить довго в той день, пополудні, думаючи про містера Рейфаєла. Вона не сподівалася, що зустрінеться з ним знову, після того як повернулася до Англії, і ніколи з ним не зустрічалася. А проте в якийсь дивний спосіб могла відчути в будь-яку мить, що він перебуває в контакті з нею. Так, ніби він підійшов до неї або запропонував, щоб вони знову зустрілися, можливо, відчуваючи, що між ними існує певний зв'язок завдяки тому життю, яке вони спільними зусиллями врятували, а отже, вони мають щось спільне. Наприклад…

— Мені важко повірити, — промовила вголос міс Марпл, відчувши огиду на саму думку, яка раптом прийшла їй у голову, — що спільною якістю, яка нас поєднувала, було безжальне ставлення до життя. — Невже вона, міс Марпл, здатна бути безжальною? — Дивно, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — але я ніколи не думала про це раніше. А тепер, мені здається, я й справді можу бути безжальною…

Двері відчинилися, і в них з'явилася чорна кучерява голова. Це була Черрі, приємна наступниця міс Слон чи то пак міс Кінь.

— Ви щось сказали? — запитала Черрі.

— Я розмовляла сама із собою, — сказала міс Марпл. — Я запитувала себе, чи можу я бути безжальною.

— Ви? — здивувалася Черрі. — Ніколи! Адже ви — втілення доброти.

— А проте, — сказала міс Марпл, — я могла б забути про жалість, якби на те була поважна причина.

— А що ви називаєте поважною причиною?

— Якби йшлося про справедливість.

— Мушу визнати, ви показали, що таке справедливість, малому Ґері Гопкінсу, — промовила Черрі. — У той день, коли ви побачили, як він мучить свого кота. Я й не думала, що ви можете бути такою суворою. Налякали малого до смерті. Він ніколи цього не забуде.

— Сподіваюся, він більше не мучитиме котів.

— А якщо й мучитиме, то спочатку переконається, що вас нема поблизу, — сказала Черрі. — Я майже певна, що й інші хлопчаки тоді неабияк перелякалися. Дивлячись, як ви сидите над своєю вовною й виплітаєте такі гарні речі, кожен подумає, що ви жінка лагідна, наче ягня. Але бувають хвилини, коли ви, так би мовити, перетворюєтеся на грізну тигрицю, якщо хтось доведе вас до такого стану.

Біографія

Твори

Критика