Чеслав Мілош. У Варшаві
Що робиш на руїнах собору
Святого Івана, поете,
Цього теплого весняного дня?
Про що думаєш тут, де вітер,
Від Вісли віючи, розвіває
Червоний пил згарищ?
Присягав, що ніколи не будеш
Жалобним плакальником.
Присягав, що ніколи не торкнешся
Великих ран свого народу,
Щоби не перетворити їх на святість,
Прокляту святість, що переслідує
Нащадків через віки.
Але той плач Антигони,
Яка шукає свого брата,
Щось, чого не можна
Витримати. А серце
То камінь, що в ньому, ніби комаху,
Замкнуто темну любов
Найнещасливішої землі.
Не хотів любити так,
Не було це моєю метою.
Не хотів співчувати так,
Не було це моєю метою.
Моє перо легше
За перо колібрі. Цей тягар
Мені не під силу.
Тож як маю мешкати в країні,
Де нога чіпляється за кості
Непоховані найближчих?
Чую голоси, бачу посмішки. Не можу
Нічого написати, бо п’ятеро рук
Хапають моє перо
І вимагають писати їхню історію,
Історію їхнього життя й смерті.
Чи ж для того створений,
Аби лишатись жалобним плакальником?
Я хочу оспівувати свята,
Радісні гаї, до яких
Приводив мене Шекспір. Лишіть
Поетам хвилю радості,
Бо згине ваш світ.
Божевілля жити без усміху,
Й повторювати два слова,
Звернені до вас, померлі,
До вас, чиєю участю
Мала бути радість
Учинків, думки й тіла, пісень, бенкетів.
Два вцілілих слова:
Правда і справедливість.
Переклад Сергія Жадана
Твори
Критика
