Еволюція поезії Чеслава Мілоша
Чеслав Мілош, народжений 1911 року в Шетейнях у Литві, переступив поріг літератури 1930 року, посередині міжвоєнного двадцятиліття (1918-1939). Цей короткий період за інших обставин напевно лишився б тільки епізодом в історії політичного, суспільного і культурного життя, але для тодішньої Європи то був час, насичений подіями і процесами, що зумовили особливі наслідки в майбутньому. Мілош належав до тих поетів, які були дуже чутливі до неспокійного пульсу свого часу. Найпершим їхнім досвідом, винесеним із дитинства, було страхіття війни, отже, нічого дивного в тому, що поет запам’ятав Європу, як пише в поемі «Світ», «ще в диму після багатьох потопів». А в одному з ранніх його віршів під назвою «Про книжку» читаємо: «У час дивний і ворожий ми жили, чудовий, спів снарядів понад нами пролітав раптовий, і літа, не менше грізні за шрапнелі люті, вчили величі всіх тих, що не знали суті воєн».
Покоління Чеслава Мілоша називало себе «втраченим», поети говорили про себе: ми - на загибель народжене покоління або ми — з проклятого покоління. Читаючи подібні зізнання, можемо замислитися над причиною того песимізму, який охопив усе перше покоління незалежної Польщі. До того ж спонукає до роздумів і те, що атмосфера в Польщі безпосередньо після 1918 року не віщувала подібних настроїв. Тож після 123 років неволі, протягом яких вона була трагічно розшматована трьома загарбницькими державами — Росією, Пруссією й Австрією, — Польща повернулася на карту Європи. Те, за що молилося не одне покоління, «народжене у неволі і закуте з дитинства», як писав Адам Міцкевич у «Пані Тадеуші», стало дійсністю. Це диво незалежності цілком пригасило всілякий неспокій, надто відчутний у Західній Європі в перші повоєнні роки. Кінець Першої світової війни нічого суттєво не вирішив. Наш континент вийшов зі світових змагань цілком зруйнованим. Обернулися на руїни колишні великі держави, виникло багато нових, котрі гарячково наздоганяли втрачене століття. Ціла система, встановлена у 1815 році на Віденському конгресі, безповоротно відійшла до архіву історії. Одвічні, здавалося б, монархії, що спиралися на середньовічний авторитет володаря — помазаника Божого, поступилися місцем молодим демократіям, які з великими труднощами переносили свої «дитячі хвороби». Той, хто був здатний глибше проникнути в дух часу, не мав ілюзій щодо ненадійності досягнутого миру і реальної загрози нових конфліктів. Тому з’явилися такі книжки, як «На Заході без змін» Еріха Марі Ремарка чи «Сіль землі» Джозефа Віттліна.
Чеслав Мілош у 1918 році ще не міг свідомо брати участь у польському карнавалі незалежності, а коли переступив поріг зрілості, вимріяна і вимолена народом вітчизна явила всі кволості організму, що важко зростався в одне ціле.
Разом зі своїми ровесниками не приховував розчарування від здобутої незалежності:
Ми, сліпі та неспокійні, вірні епосі, йдемо кудись далеко, а жовтень ще й досі шумить падолистом, як той - прапорами.
Лаври недосяжні нам, свідомим покари, котру час виносить, бо любимо найдужче у брязканні металу тлінне, проминуще.
Тож славу нам дано створити безіменну, неначе окрик тих, що йдуть у далеч темну.
Невдовзі виявилося, що їхні страхи не були безпідставними. У тридцяті роки в сусідніх країнах встановилися жорстокі тоталітарні режими, які не приховували своїх загарбницьких планів. Те, що сталося на межі 30-х і 40-х років, поет ще раніше виповів у своїх віршах, скажімо відтворюючи не визначений ще неспокій, коли дивився на рухомі хмари: «О, мене страхає / Ваш вигляд, хмари. Ви — сторожа світу. / Заснути... Милосердям ніч хай вкриє». Дійсність справді не сприймалася молодими, і вони не бажали ані брати в ній участі, ані навіть спостерігати її. Однак тільки через кілька років Чеслав Мілош просить негативно оцінить свою ранню творчість. Але це не значить, що вона не була вартісною. Навпаки, вже в другій збірці, що має назву «Три зими» (1936), двадцятип’ятирічний поет продемонстрував справжнє мистецтво творення образу, класичну досконалість фрази, широкі інтелектуальні горизонти, рішуче стаючи на чолі цілої молодої генерації. Але в умовах нової війни, яку розв’язала Німеччина, напавши на Польщу 1939 року, його ранні апокаліптичні видіння здавалися лише туманним передчуттям того, що відбулося насправді.
І хоч Мілош відкинув поезію надто метафоризовану, закидаючи їй схильність до надмірної естетизації, в той же час він вдався до спроби створити зразки, як він писав, «наївної» поезії, що спиралася на дитячу довіру до сенсу всього, чим ми живемо. У прекрасному вірші «Сонце», що закінчує цикл поезій Світ», він писав:
Всі барви в сонця є. Але окремих
Барв на нім побачити не можна.
І вся планета — неначе поема,
А сонце над нею — ніби художник.
Якщо суть того, чим є земля, не обмежується нею самою, але зосереджена в недосяжному навіть для зору сонці, жодне зло не може її справді діткнути. Якби землю позбавили всього добра, останньої барви, то було б достатньо, аби людина вчинила так: «Хай зір потупить, на коліна стане / І промінь ловить, від землі відбитий. / Зірки, троянди, сутінки, світання — / Там знайде все, що довелось лишити».
Незважаючи на такі однозначні твердження, Чеслав Мілош важко позбувався досвіду війни. Хоч вічне мистецтво слова, здавалося, не мало для нього жодних таємниць, притягало його своєю багатовіковою традицією і новими горизонтами, поет був близький до того, щоб відкинути все, що вважав за негідне, спричинене найбільшими злочинами в історії світу. Він визнавав з якоюсь смертельною приреченістю:
Чим є поезія, що не рятує
Ні людей, ні народів?
Спільником службової брехні,
Піснею п’яниць, яким за мить хтось переріже горло,
Романом із дівочої кімнати.
Незабаром ті сумніви мали відступити перед такою ж, як війна, а може й більшою загрозою — тоталітарною системою сталінських часів. Мілош, звертаючись до просвітницьких традицій, написав у 1947 році поему з дуже виразним етичним посланням, — де застерігав, що насувалося «ядро темноти». Коли ж виявилося, що він не зможе виконувати найважливішого обов’язку письменника — служити вільному слову, — Мілош залишається в еміграції, відмовляючись повернутися на батьківщину.
З того часу небагато польських читачів могли ознайомитися з його віршами, але коли вже вдавалося приспати пильність ідеологічних стражів і нелегально перевезти його книжки на батьківщину, цілі збірники переписувалися й передавалися однодумцями, які ризикували підпасти під жорстокі репресії.
Деякі строфи, як, наприклад, із вірша-застереження «Ти, що скривдив», повторювала майже вся Польща, хоч мало хто знав автора їх, гідного бути пророком.
Ти, що скривдив чоловіка простого,
Сміхом над горем його вибухаєш,
Натовпи блазнів для себе тримаєш
На змішування доброго і злого.
(...)
Не будь безпечним. Поет пам’ятає.
Можеш його вбити — інший постане.
Такі вірші принесли Мілошеві популярність як у колах читачів, так і серед ширшої громадськості, давали надію, що спротив тиранії не був марним.
Поступово поет переходив від ролі судді до ролі свідка своєї епохи. Це важлива особливість творчості Чеслава Мілоша, який жодного разу не зупинявся на усталених формах, а завжди шукав нових можливостей використання поетичного слова. Кажучи біблійною мовою, такою близькою авторові сучасних перекладів Святого Письма, Мілош, «даючи свідчення правді», став одним із найбільш ревних захисників ролі поета в сучасному світі.
Для нього була незмінно близька, як писав поет у глибокому вірші-сповіді «Не так», роль «провідника хору», він прагнув бути автором великих гімнів, що підносили людський дух до високої мети.
Не раз охоплювали поета сумніви, чи під силу йому виконати ці завдання і чи в нашій дійсності знайдеться місце для високої поважності слова, вільного від іронії та глуму. Однак в одній із пізніших збірок «Далекі околиці» (1991) Мілош висловив глибоке переконання, що «був покликаний писати вірші» для того, щоб «речі прославляти, тому що вони сущі». Тож із певністю можна сказати, що це найпрекрасніше визначення покликанню письменника, яке йде від одвічної традиції, закоріненої в усіх культурах і цивілізаціях.
Л-ра: Дніпро. – 2000. – № 9-10. – С. 120-123.
Твори
Критика
